Звісно, вітаю всіх, хто вітається,
любі побратими та посестри.

Але не бажав би, щоби цей день
був бравурною гіпсокартонною
постановою типу совєцької
дняпабєди.

Бо в цей день згадуєш до щему багато імен, які вже не зможуть тобі вітально відповісти.

Слава Україні!

мій друже Бардак
ніколи не вмів плавати.
не навчився. Але був учителем
як не тонути. Попри те,
що жив при водоймищі.
у будинку на березі.
з видом на протилежний берег.
ніколи там не бував.

не курив, не пив. За здоров’я
любив бахтатись серед бруду
осіннього у походах степних,
битись любив, з дурнуватою славою
та завзяттям.

бавився, словом, чим можливо було.
себто нічим і любов’ю.
казали, він був ловеласом.
юно жив, як тільки можливо.
цілком пубертатно, ігноруючи вік.
ще у школі отримав водійські права
всіх категорій. Включно з моторками та мотоциклом.
десь пробив чужу машину.
звісно, без документів, перебиту.
Іржавий жигуль білого кольору.
мій друже Бардак займався розвозом
Дам легковажних та алкоголю.
іноді – наркотою. Теж легкою.
Тверезість робила з нього хорошого водія.
Він був кращим середнім класом
серед усіх знайомих промислового міста.
Спортивний, з відсутністю шкідливих звичок.
А хобі його – шмаровозу Еліт клубу – хіба
заслуговує на неповагу?
Але фінансова стабільність
ніби інтуїтивна нахабність
дозволяє триматись свого
і ніколи не тонути.
Навіть якщо не вмієш плавати.
Мій друже Бардак навчив мене удару
після якого тяжко встати.
- Це мої пасажирки, казав, я маю їх
захищати. Маю хуярить різну хуйню
малолєтню. Шо мені. Таксуй, кайфу.
Всим дозволеним мені,
даним волею бога,
даним природою, махатмаратмою та покемонами.
це моя робота – вони мені довіряють.
Таке не можна проїбать. Не за такі бабкі.
Про гроші Бардак майже мовчав.
Кошти в нього були, він усім давав позики.
не просив повертати. Тільки повагою.
Тільки любов’ю. Часом дружбою.
Проститутки його любили через статуру.
Ми його, загалом, через це теж любили.
І за те, що не бухає та вміє кермувати.
З початком війни він пішов воювати.
Працював спочатку снайпером у піхоті,
потім водієм, потім його заморило терпіти
й він повернувся возити цивільних проституток.
З початком Великої війни – був серед перших.
Марксмен зі своєю зброєю – ніби
школяр на Жигулі. Особа сумнівна,
але, безумовно, краща відсутності.
Досвід – завжди відносний.
Якось після поранення
ми дивом зустрінулись у лікарні.
Одній і тій самій. Рідної області.
Він посміхався. Почав курити.
Казав, що в мені й не сумнівався,
я відповів йому десь те саме.
Яке щастя, казав, що ми «легкі».
Нам ще жити і жити,
додавав йому я.
Мій друже, Бардак,
спочивай. У славі та мирі.
У пам’яті та нехай
дурнуватих словах.
Страх – зрозумілий.
Не боятись – можливо.

Першим моїм свідомим спогадом про себе є миті, коли я завис на паркані.
Мені десь років 5, це похмура зима у приватному секторі славного міста Дніпро. Паркан з тонкої проволоки, висотою може в метр або півтора, втім спогади викривлюють відстані – час, як відомо, впливає на простір – і в пам’яті паркан був висотою метрів у 15, якщо не 50.
Тоді я пошкрябав об нього собі верхню губу та ділянку над ним. Маю й досі шрам, на якому не ростуть вуса. Такий собі комплімент від шеф-кухарки, її величності Долі. Її ненависті до Далі.
Пригодництво завжди було наркотиком, від якого тяжко позбавитись. Можливо, це спадково.
В багатьох з нас батьки, одразу після того, як дізнались про вагітність партнерки – тікали у безвісну тінь. Більшість моїх знайомих жили в умовах неповних сімей. Це здавалось нормою. Тих, у кого батько був у сім’ї – рано чи пізно йшов з неї/сідав у тюрму/помирав від алкоголізму чи онкології, чи у бійці в генделику/бив дітей.
По-своєму, це було хорошим знаком – зростати без гніту батька. З інтелігентним дідом, з нахабним, старшим на десяток років, дядьком, зі доброю матір’ю, з педагогічно авторитарною бабусею.
Поганим (?) знаком було – що життєве виховання я отримував серед вулиці. Себто не лазив по смітниках чи коловся крокодилом, а дружив з пацанами, які полюбляли битись випадковими патиками, арматурою, кидатись цеглинами в немісцевих, робити самостріли, вміли швидко тікати та вигадувати проблеми на свої підліткові сраки буквально на рівному місці, з повітря, яке дмухало зі степу та з Каховського водосховища одночасно. Це й була пубертатна Козаччина у місті козацької слави - Нікополі. Вільні озброєні юнаки, готові збивати в нуль собі кулаки та лоби за право жити згідно власних правил. Згідно власних понять свободи від диктатури дорослих.
І ось завис я на паркані з тонкої проволоки, кров тече з мого п’ятилітнього їбальника, срана дута куртка зачепилась за якийсь випердок і не пускає мене ані на землю, ані на той бік. Повернутись назад - теж неможливо.
Я бовтаюсь та тонко верещу на цьому краю леза, між відомим мені світом та потойбіччям. Де безліч доріг, де автівки бібікають та можуть тебе збити, де купа невідомих людей, небезпечних, привабливих і цікавих. І більшість з них у приблизно таких уйобіщних куртках, як і моя. Яка зачепилась за цей їбучий паркан, за врата Господні, за сране буддійське Бардо, за турнікет у зариганому метро, і не пускає – ані туди, ані сюди.
Чогось саме в той момент мені задумалось про «плитку шоколаду». Чогось вона уявлялась не як пачка з якоюсь альпійською коровою чи золотою короною, а як вольєр, з точно таким самим тонким дурнуватим парканом, який ніхуя ні від чого не захищає, навіть курочки через нього без питань можуть перестрибнути, один я, їблан малолітній, застряг, і все через цю йобану дуту курточку, в яку запихають всіх п’ятирічних дітей (якщо ти, звісно, не син Бекхема).
«Плитка шоколаду» - була суцільним вольєром. За таким сусіди ховали свого йобнутого алабая, розміром з дорослого бодібілдера на стероїдах (з мініатюрним пісюном).
Алабай гавкав, а шоколад – ні.
Я плакав і думав, нахуя ж шоколад взяли й засунули у вольєр, що він такого натворив?
Мабуть, щоби захищати шоколад від таких кончених любителей пригод як малолітній я.
Врешті зведена сестра покликала «дорослих», вони зняли мене з паркану та навіть не сварили. Принаймні, не пам’ятаю, щоби сварили.
Вони більше напирали на тому, що ось же, ось же, блять, хвіртка, візьми та пройди крізь неї, тут навіть відчинено, хулі ти поліз нагору?
Відповіді я не мав, та й на неї навряд чи хто очікував. Тепер маю:
нахуй мені та хвіртка, якщо з неї менше видно горизонт і немає загрози отримати шрам пам'яті на усе життя.
Долати паркани - куди цікавіше.
___
2012, Харків

Ви навіть блять не уявляєте,
що буває, коли я злий.

Вирішив кардинально змінити стратегію ведення соцмереж

Моє багряне серце – в степах Дніпровщини, моє чорно-біле – вкопане у Слобожанщину, моє прагматичне та майже механічне – в Україні соборно, у межах кордонів 1991-го року. Колись, коли цей хамелеонізм зупиниться, коли останній мілілітр крові прожене здичавіле тіло й застигне, то зустрінемось разом з ними, з усіма, з моїми кольоровими серцями та братами різного віку, з повнолітніми сестрами та безсмертними коханнями, сядемо десь на хмаринці або пательні, і почнемо згадувати.
Але до того – ще надто багато справ.

страх – зрозумілий.
не боятись – можливо.

____
12.05.2024

Зображення – рване серце.
Тоді – рвалось від любові. Темної та запаморочливої, у повному мороці майбутнього, на чистій інтуїції розпиналось на кілька напрямків одночасно, не знаючи, звідкіля кров у нього поступає, венозна чи артеріальна, яка з них важливіше, скільки її треба віддавати на південь тіла, і тому подібні дебілкуваті питання юнака з пристойною середньою природничою освітою.

Відірвана від пожежного щита фанера замість полотна, акрил, замішаний з вугіллям, олією та благодійними лубрикантами, широкі зухвалі мазки. Примітивний, але зрозумілий силует, 2013-ий рік написання.

Фіксування «полотна» – світлина себто – у Гуртожитку ХНУ, дев’ятка, поверх 1/5, Харків, 2015 рік, літо.
Чергова пляшка вина, за камерою – дівчина з Алчевську. Або з Кривого Рогу. Або власне з Харкова. Може з Лисичанську чи Полтави. З Нікополя чи передмістя Феодосії. Або хз взагалі хто тоді звідкіля був. Головне, хто сьогодні лишився в Україні. Або хто в Україні помер і за що. Диявол ховається у деталях, серце – у моторошній ночі.

2015-ий рік, значна кількість студентів у Харкові прибуває з окупованих _ідар_ми територій. На канікули намагаються прорватись крізь блокпости до родичів. Родичі без особливого ентузіазму продовжують існувати в побитих війною оселях, користуються рублями, перспективи їх особливо не цікавлять. Як і сприйняття теперішнього життя загалом. Домашні тварини, свіжі овочі з огороду, спілкування з дебільною владою та бандитами, надуманість щасливого минулого. Майже звичайне життя. Навіть якщо житло віджали терористи, а родичів застрелили по-п’яні. Майже нормально.

У 2015-му мене вже не мучило питання «братів». Тобто не стояло як таке. Рідних братів чи сестер не мав. Спільні переживання та спільні емоції робили з людей – рідню. Спільно набуті травми – кровних родичів. Історико-географічний чи адміністративно-територіальний розподіл ролі не грав. Тільки синхронне бажання справедливості.
На той час за українську мову в Харкові вже тричі встиг отримати по голові (ви ж бачили цю голову та це обличчя? Мою фізіономію себто. «Неонацист нордичний типовий», не інакше), пововтузитись у метро з тітушками, які полізли бикувати після «Героям слава!». Бурні, якщо не бурлескні, часи. Трагікомічні й бадьорі. Жити в часи історичних зламів дещо менш цікаво, аніж їх вивчати. До честі сказати, й історія мене вже не так цікавила: не дарма дипломна робота була про «екзистенціальну думку» (К’єркєгор, Гайдеггер, Ясперс, Камю, Бєрдяєв, Шестов, оце все, ще й росіянські шаболди Толстой і Достоєвскій. Ніцше і Кафку в розрахунок не брав, але вписував Підмогильного та Багряного, та Барку, щось висмоктував з Кобо Абе та Голдінга, і все це на історичному факультеті).

Фу, надушнив. Збийте з вікна

фанерку з серцем пітьми (білим, до речі, серцем) було знищено під час однієї з домашніх вакханалій. Тільки в той час і в тому місці можна було з затишком і радістю трощити власні витвори, з ніжністю та в повній гармонії зі світобудовою. Шматки її – фанерки – невинні та неспівставні, невідспівані та непорочні, були розкидані нічним небом над Олексіївкою. Кудись у сторону проспекту Перемоги або в сторону гуртожитків Юракадемії.
І зотліло так сепароване серце пітьми, і виросло на його місці нове, всупереч всім знанням, які мав юнак з пристойною середньою природничою освітою. Бо пробивалась нова історія, й історична вища тільки пульсувала десь у безмежжі харківських спальних районів, безкінечності зелені бульварів, поезії скверів, вигинах вулиць культури, зовсім незвичним чином, новою кістковою хворобою наростала на залізобетон, робила міцнішим каркас і приймала нову позу. Захисна стоєчка, готову до бійка.

2015, літо

1. так нетипово дивитися добре в очі
   коли рвуться власні суглоби.

коли дим свободи зазначений
у судомах ударів по місту
миру.

по залізу й бетону.
по трубопрокату.
по феросплавах.
по твоєму дому.
по стріхах сусідів.
навіть якщо
імена їхні
невідомі
від слова
зовсім.

тільки образи та обличчя.
рвані згадки про юність,
покрошену на війну.

особливо
якщо фотографії чорно-білі
з’являються в некрологах.
у соцмережах, при важких промовах
про біль і втрату довіри до світу.

скільки любовей не сталося?
задаєшся питанням.
які вони виросли б.
як би старіли?
якби не тут,

якби ми не поруч,
а десь тихо і здалечку.
у віконечку з протягом
прохолодних свобод.

але дивишся в очі. бачиш знайоме.
най особисто пошкоджене,
най невідоме

проте

бачиш у погляді
миле-яскраве.
своє. тепер вічне.

Страх – зрозумілий
Не боятись – можливо.
___
Південь України, осінь 2022.