Місто і місто. Таких тут багато міст.
Мікс із великих амбіцій, маленьких відстаней,
ієговістів і тих, що тримають піст.
Люди розхристані воду несуть з криниць,
аби варився гуманітарний рис,
який активісти їм роздають щомісяця.

Місяць у місяць другий складає рік,
хто залишився, певно, давно вже звик,
ходять на ринки, саджають собі часник,
сидячи в коридорі, слухають вибухи,
перемовляються: тільки б не знову мікро.
Дехто поліг.

Злості не стане, аби сказати все,
хочеш почути ще — запитай місцевих,
сутінь лисицею стрімко по них повзе,
зелень навкруг така, ніби щойно із зерен,
серце вистукує, наче не чує сирен.

Місто і місто. Таких тут багато міст.
Силується прокинутися. Зцілитися.

2023

От би так проапгрейдити голову,
аби розділи пам'яті
навчитися чистити
вибірково.

Цей спогад видаляємо,
ретравматизації жодної,
цей щасливий,
додамо до швидкого доступу,
цей ностальгійний,
запаролимо й заархівуємо,
аби діставати
лиш за нагоди
під вино з меланхолії.

А тут у нас що,
тека «важливе»?
Точно, це ж котики.

10.01.24

Показуй усе, що не соромишся показати,
Оголюй страхи, потаємні бажання, оголюй заздрість,
Все, що беріг на особистому звалищі,
Все, що крутилось на думці, як неслухняний заєць.

Ніби злетів, тільки упав одразу
Сірник під ногами,
Тонкий, догорілий і згаслий,
Гарно б у небо, аби не боятись впасти,
Гарно б у панцир, аби від усіх сховатися.

Ось твоє середовище, твоє довкілля,
Стіни твоєї кімнати, укриті цвіллю,
Дверні ручки, яких давно не торкалися,
Дерев'яна палиця
Образи і злості,
Аби відганяти близьких
Від твого острова.

Тільки скажи, руку поклавши на серце надщерблене,
Де ти бачив у цьому житті цілковиту чесність?

В музиці, що звучить по п'ятницях у Копальні?
У книжках, що розказують, як це бути нормальним?
У кіно про любов, якого вона не любить,
У поезії, яку присвячував іншим людям?

Ну а може, як говорилось у давній казці,
Істина в голці, голка в яйці, а яйце у зайці,
Заєць на думці, зайцю, наздоганяйся,
Дай лиш торкнутись тебе обережно, пальцями,

Дай хоча б ненадовго відчути щастя.

Панцир потрісканий, зламана шкаралупа,
Острів поміж глибоких морів загублений,
Пташка вистукує в грудях неспішним звуком.

Стукай, тихенько стукай.

08.01.24

Дива трапляються принагідно,
Варто тільки уважно дивитися:
Блакитноока сучасна відьма
Крокує вулицями столиці.

Не манівцем, не з очима в землю,
Не косоока і не кульгава,
Певно, жахливі пекельні цербери
Її ходу оберігають.

І не ховається геть, нахабна
Недоцькована перелесниця,
Іде повз святі столичні храми
І не хреститься.

Десь загубила кота і крука,
Скинула дрантя, струсила порох,
Впевнено хідником вистукує
На тонких підборах.

Сукня коротка, постава горда,
Тіло її бездонне,
Скільки таку не кидай у воду —
Не тоне.

Як не пали, не в'яжи вузлами,
Буде і далі жити
Втілення усесвітнього зла —
Сильна жінка.

Скільки тіло її не муч,
Грішне і нечестиве,
Вона крокуватиме усупереч,
Коли хоче йти.

Світ оглядає сміливо, звисока,
Має своє безцінне —
Силу відьомського сестринства,
Стиснуту у руці.

Попри усе невблаганно вільна,
З диму, вогню й води
Блакитноока сучасна відьма
Не спиняє ходи.

Воно нічого-нічого, а потім як стисне,
Що тільки спокій цівочками порсне,
Світ перетворюється на розколоту миску,
Впущену невмілими руками дорослих:
Надто стискали міцно — вона й вислизнула.

Стільки попереджали: не руш, не руш,
Ця порцеляна — найтонша із порцелян,
Злякана риба слизька, неслухняний вуж,
Риболовецька котушка, розмотана до кінця —
Втримати ти не здужаєш, як не тужся.

Навпомацки у пітьмі підбирати рештки,
Ранити пальці, крові струмки злизувати,
Тиша така, ніби розсипана обережність,
І ти тримаєш в долонях скалочки миски,
Що впустили раз — і ніколи вже не збереш.

19.11.23

Марно, марно кличете, голоси,
На дорозі сьогодні вітряно,
У канаві яблуко, від якого вже відкусили,
Виплюнули і викинули.

Не таке соковите, з кислинкою і терпке,
Не таке червоне, на дереві недовисіло,
А тепер при дорозі саме, як монах у келії,
Ну і хто тебе таке недозріле їстиме?

Хто між інших яблук матиме за свого,
Ще не виплели в цілім світі такого кошика,
Щоб назад тебе не викинув край дороги,
А прийняв надкушене й без запрошення.

І не було заздрісне ти чи горде,
Не палило мости, не пускалось берега,
Та не станеш варенням чи пирогом,
Тільки станеш новим яблуневим деревом.

І вросте коріння у теплий ґрунт,
Стане міцно між ковили й полину,
І коли вже з тебе опадатимуть яблука, їх підберуть
Для того, щоб ніколи вже не відкинути.

18.11.23

Поезія погана, якщо про неї достатньо не говорити.
Якщо в ній немає метафор, алітерацій, ритму,
Немає алюзій до давньогрецьких мітів,
Немає навіть рими, хоча б неточної і розмитої.

Поезія погана, коли вже на першому рядку ти гуглиш імена і назви,
Хуй знає, це невідомий письменник чи просто місто у Франції,
Поезія погана, мов каша по тарілці розмазана,
Це погана поезія, ні хуя не сучасна.

Поезія погана, якщо не торкає твоє особисте,
Поезія має бути як бутерброд — нарізати й згризти,
Щоб підняти самооцінку, розв'язати внутрішню кризу,
І жодного ризику, жодних темних завіс.

Погану поезію на музику не покласти,
Погана поезія гірша за стухле м'ясо,
Не з'їсти, не приліпити собі, як пластир,
Погану поезію не перетворити на бакси.

Гірше за погану поезію лише погані поети,
Збираються купками й розповідають, як сильно хочуть померти,
Яке це життя нестерпне й повітря сперте,
Тільки вони амбасадори нової відвертості.

Погана поезія незрозуміла, хитка і п'яна,
Б'є посуд і залишає відкриті крани,
Не миє підлогу й не витирає пил.
Погана поезія, справді погана.
Та ні, поезія не погана.
Просто ти
[Сашко]
Тупий.

15.11.23