біля михайлівського стріла лірника
стояла й губила рими помежи струн
кантами різало руки
колядками горло
думами язик
мовчатиму тепер вічність
лишіть дядку мені хоч кілька голосних
а е и

20.05

marine
кажеш що плавала б в морі з музики
і я уявляю як твоя серцевина
розчиняється між хвилями струн і піною клавіш
придумую що тіло твоє лягає на п‘ять паралельних лінійок
і намокає
потойбіч твого співу утвориться берег
і скільки ж йому простояти там
не втонути з тобою
скільки ще звуків поглинеш й сховаєш між ребер
скільки ще років житиме море
поки всі не забудемо як рухалась музика.

ілюстрація: марина щегельська

а Юрко тут продекламував мій віршик❤️

підписуйтеся: https://t.me/stavozero

Telegram

stavozero

Канал текстових невіршів. Модерує @yu\_lish.

а я вже і забула
як пахне повітря біля шовковиці
де можна влітку сидіть годинами
їсти ягоди і гладить собаку
в рідному бобринці
а шо якшо б я ніколи не їхала
не проміняла б степи на панельки
чи полюбила б я в дідові груші
які чомусь завжди переспілі
і з післясмаком розбитих колін
після падіння з велосипеда
чи може журналу з кросвордами і загадками
чи точніше теплої ночі на розкладному кріслі під зоряним небом
або мабуть та груша пахне цвітом акації
мама навчила їсти квіточки білі
мам, я б чесно уже з тобою копала картошку
а не тікала до річки дивиться на черепах
не ловила б стрикоз
і не підходила б до коров

можна я ще трохи дорву шовковиці і з тобой поділюсь?
хоть ти її не любиш

мені сьогодні 19 років, привітайте в коментарях, а копійку киньте на довірені збори. всіх цілую і люблю❣️

а про шо ще писати?
як мовчання стулило вуста,
зчепило нитками з-під рук досвідчених хірургів.
лишається лише чекати,
коли буде день, аби зняти всі шви і знов
говорити.

а про шо ще писати?
питаю себе щоночі,
знов лізу у силабо-тоніку,
а з під пальців виходять лише голі стрункі рядки ще й без рими.

а про шо ще писати?
я говорю зі світом тілом, очима, віями чи пальцем.
мої ноги у танці розкажуть більше
про мене, ніж будь-які збірки віршів.

от я мовчки танцюю, іноді згадую,
як добре було,
коли могла говорити з людьми
зрозумілою мовою,
що виходила з-під пера.

літо сіріє сіріють дерева
ростуть з-під землі бур‘яни корінням угору
ідеш і думаєш
чи то б і собі коріння вивернути
почати ходити на руках
чи на стелі
чи шо його робить аби краще жилося

ідеш і кіт біжить назустріч
думаєш як добре йому живеться
біжить кудись
дихає розмірено
а тут собі і повітря набрати без зайвої думки не можеш

ідеш і проходиш яблуню
вся всипана плодами
рвеш одне і думаєш
шо ще геть зелена як те яблуко
аби думати зайвого

чому ти постійно говориш про смерть?
ти згадуєш її повсякчас, мимохіть, ненароком, замість ком та крапок.
ти так часто про неї згадуєш, що вона розрослася ранами на губах,
які важко загоюються.
вона лишає сліди на тілі, ходить по тобі,
зв‘язує вузлами думки,
ховає спогади
й лиш чекає слушного моменту, аби ти
почала боятися.
я часто думаю, що якби ти бачила
менше
смерті
в цій війні
ти б думала лише про мене
і про рани на губах, що чомусь так важко загоюються.

є.

кілька ночей мовчати, кілька чи кільканадцять,
знову там біля причалу губляться люди і траси.
знову там замість тебе будуть вода і хвилі,
я розумію — треба, лиш тиша тобі не личить.
там, повсякчас де станеш, квітнути будуть вишні,
кілька хвилин назад ще праведне було грішним.
годі здаватись гордим, стань проростати людям,
будь же найглибшим морем, лиш би я не втонула.
я вже стомилась чекати, варто писати й далі?
щось догора на ватрі, згоріли нові квартали,
згорали сади й вокзали, пеклися години й тижні,
я лиш помітила вранці — згоріли гілки на вишнях.