все швидше день зливається з темрявою
лишає мене контурами між пагонами дерев
я відчуваю як жовтію разом із листям
всихаю і розсипаюсь
всі відліки часу починаються з осені

ліхтарі злякано підсвічували безслівʼя
мої контури ще досі нагадують людську постать
хапаюсь за гілки коріння кору
скільки ще треба епітетів для того щоб втриматись?

схилила голову в пошуках слів під ногами
колись розкидалася ними
на майбутнє лишила пусті сторінки
на майбутнє забракне й крапок
якщо буду так довго мовчати

мені сьогодні 19 років, привітайте в коментарях, а копійку киньте на довірені збори. всіх цілую і люблю❣️

а про шо ще писати?
як мовчання стулило вуста,
зчепило нитками з-під рук досвідчених хірургів.
лишається лише чекати,
коли буде день, аби зняти всі шви і знов
говорити.

а про шо ще писати?
питаю себе щоночі,
знов лізу у силабо-тоніку,
а з під пальців виходять лише голі стрункі рядки ще й без рими.

а про шо ще писати?
я говорю зі світом тілом, очима, віями чи пальцем.
мої ноги у танці розкажуть більше
про мене, ніж будь-які збірки віршів.

от я мовчки танцюю, іноді згадую,
як добре було,
коли могла говорити з людьми
зрозумілою мовою,
що виходила з-під пера.