3) Криза в тилу

Українська держава зуміла добре пережити найстрашніші дні війни — перші. На більшій частині територій фронт навіть не існував, контроль втрачався районами та областями. Подібна динаміка конфлікту зараз, мабуть, призвела б до капітуляції, проте тоді правильна інформаційна політика та самоцензура всіх інформаційних площадок призвела до концентрації небачених сил та значних успіхів у стримуванні та зламі експансіоністських планів. Наразі контроль над ЗМІ втрачений, а значна частина населення деморалізована — хоча ситуація на полі бою краща за хаос початку війни й ворог має набагато скромніші успіхи. Це наслідок системної слабкості української держави, котра пускає на самотьок велику кількість питань, маючи мандат воєнного стану на досить радикальні дії по вирішенню інформаційних, корупційних та ін. проблем, що впливають на суспільство.

Водночас РФ зіштовхується з дещо протилежною проблемою — повною демобілізацією та розслабленням на всіх рівнях суспільства. Більш того — це свідома політика уряду, котрий боїться більшої залученості народних мас у військово-політичних процесах й максимально оберігає їх спокій. Водночас, російський уряд переживає важкі часи, бо в нього немає союзників котрі готові дати йому багато грошей закрити усі бюджетні діри, й розриває собі економіку намагаючись збільшити військові витрати, вичерпуючи наявні резерви. Обмеження, що створює російський тил, сильно обмежує військові плани російського уряду.

Загалом відчуття, що в обидвох випадках політичне керівництво має дуже незначний горизонт планування й не має тверезої оцінки того, що відбувається, що робить цю війну насправді набагато більш непередбачуваною ніж собі звикли уявляти різного роду спостерігачі та коментатори. До того ж відстежується несистемність прийняття рішень, загальне враження ніби обидві країни керуються командами "усилить лупашево по всем направлениям".

[3/4]

2) Криза моралі та дисципліни у війську

Українські військові, не дивлячись на гірше ставлення до них з боку противника, від початку конфлікту були більш схильні до здачі в полон та втечі з позицій. На відміну від проблем комплектації, де більше відстежується прокрастинація та перекидання відповідальності, ця проблема майже повністю просто ігнорується владою. Уряд не створює ні позитивної ("пряник"), ні негативної ("кнут") мотивації — не вирішується ні проблема переводів, ні відпусток, ні нагороджень, ні звільнень у зв'язку з пораненнями, ні водночас дезертирства, боягузтва та панікерства. Це все ігнорується, а де не ігнорується, там панують рішення на межі зі шкідливими — нам треба зменшити потік дезертирів? давайте оголосимо їм амністію. Нам треба гарантувати людям можливість бачити близьких? Давайте просто їх демобілізуємо через три роки замість відпусток.

В той же час, російська військова машина краще вирішує ці питання, хоч й більше по питанням "кнута" — звичайною практикою в ЗС РФ є "обнуления", штрафні підрозділи з деструктивного елемента використовуються як на рівні підрозділів, так й більш централізовано. Тільки це вже дає можливість росіянам тримати армію в купі при набагато гірших умовах служби за ЗСУшні та мати меншу проблему з дисципліною при ледь не повальній суїцидальності виконуваних задач. Є ознаки того, що деякі питання "пряника" також вирішуються трохи краще — такі як більша легкість в питаннях нагород для особового складу.

Таким чином, російська армія зуміла досягти набагато кращих результатів в питаннях дисципліни за українську. Втім, це пов'язано й з різними методами комплектування — російські "добровольці" фактично продали себе за гроші в рабство й легше приймають нелюдське ставлення до себе, в той самий час люди що тільки недавно жили комфортне життя в тилу й потрапили в ЗСУ мають зовсім інші очікування та стресостійкість. Бездумне копіювання російських політик може призвести до повноцінного вибуху, проте це не означає, що питання має ігноруватися — сумлінна служба має винагороджуватися, а деструктивна поведінка, така як дезертирство, має жорстоко каратися. В той же час, жорстокість дисципліни в російській армії, на мою думку, є ще одним фактором стримування політичного керівництва від початку загальної мобілізації, через страх, що система вибухне при насиченні її ідеологізованим елементом, котрий романтично прийде захищати батьківщину за першим покликом, а потрапить у великий штрафбат. Це може дати нам перевагу у майбутньому, проте поки вони знаходять добровольців м'яч на стороні противника, хоча схоже й не дуже довго.

[2/4]

Початок

Навіть коли ми всі стали цій державі безкінечно винні, вона, перебуваючи в смертельній небезпеці та намагаючись продовжувати захищати нас, жодної хвилини не переставала жаліти свої чада, продовжуючи виконувати соціальні функції, виплачуючи пенсії та забезпечувати безкоштовною освітою в умовах колапсу доходної частини бюджету. З християнською смиренністю держава дозволяла себе дурити, ухилятися від сплати податків та військового обліку та призову – за два роки (!) жодним чином не закручуючи гайки щодо ухилянтів, фактично не передбачивши жодних санкцій та не надаючи жодних екстремальних повноважень органам комплектації, котрі під тиском обставин перейшли до їх постійного перевищення, за що додатково "отримували" від керівницта. Навіть коли питання стало критичним – держава віднеслась з розумінням до людської слабкості, довго балансуючи між нормами котрі бажала б запровадити та відібрала найбільш демократичні санкції та впровадила їх з достатньою затримкою, щоб ухилятися й від них.

Ми, як цивільні так й військові, можемо безкінечно перелічувати недоліки системи на всіх рівнях – починаючи від несправедливих влк та некомпетентних офіцерів й закінчуючи корупцією в закупівлях у високих кабінетах. Проте в історичній перспективі, наша держава проявляє небачений альтруїзм – життя в нашому тилу не зрівняється з тим, як жили наші предки в часи Другої Світової, й 100 000 гривень з бойовими, мабуть, здавалися б астрономічною сумою для мого прадіда що воював Радянській армії, в котрій рядовий склад з "фронтовими" отримував 17 рублів – фактично воювавши безоплатно в набагато гірших умовах. В той самий час, безперестанку йде робота над покращенням умов життя та служби – будучи великим скептиком щодо можливості демобілізації в принципі як явища в подібних конфліктах, мене дивує, з якою впертістю держава не відмовляється від цієї абсолютно фантастичної ідеї й продовжує законодавчу роботу над такими нормами.

Наврядчи щось подібне було б за таких самих ввідних в Євросоюзі – страшно уявити, на які законодавчі обмеження у випадку війни з Росією пішли б країни-члени Альянсу, згадуючи наскільки суворо впроваджувалися обмеження, наприклад, під час епідемії COVID-19. Тимчасова комфортність життя на «заході» обумовлена лише тим, що у них поки що відсутні природні вороги – це певна золота доба, проте наївно вважати що це буде відбуватися вічно – не виключаю, що вже дітям та внукам тих, хто втікає за гарним життям в країни-члени НАТО та проклинає нашу Богом дану Державу, доведеться форсувати якусь Жовту Ріку в зареві ядерних вибухів, поки ті, що залишилися вірним своїй державі, будуть спокійно пити коктейлі на березі Дніпра, ставши непробивною стіною східного кордону Європи.

Європа бачила Боснійську війну, проте наш конфлікт за масштабами перевершив його – не буде хибним сказати, що наш конфлікт безпрецедентний для Європи на багатьох рівнях: масштабі, залученості, та геополітичних наслідків того що відбулося та того що нас ще очікує.

Відповідно, безпрецедентною ця війна є й для нас – ми перебуваємо в максимально екстремальній ситуації, на межі життя та смерті, ніби головний герой кінострічки, що з усіх сил намагається відсунути руку ворога з ножем від свого горла – проте через державний масштаб подібна ситуація максимального напруження розтягується не на секунди, а місяці та роки. Але весь цей час напруження ніколи не зникає – кожен тиждень, день та годину кожен українець переживає найбільш важливі для нього моменти життя – моменти, коли йому незупинно загрожує смертельна небезпека від рук ненаситного та безжального ворога, що продовжує ломитися на оперативний простір не рахуючись з втратами серед власного особового складу.

Проте людина – біологічний вид, зі специфічною для біологічного виду психікою, й на довгий період переживання подібних почуттів вона не розрахована, відповідно, навіть при незмінній критичності ситуації – повертається в спокійний стан.

Цей спокій добре відчувається на вулицях тилових міст. Звісно ж, люди навколо не відчувають скільки факторів має скластися, скільки зусиль має докласти держава та вони особисто, щоб вони прожили ще 5-10 років, а не їх разом з близькими витягали з-під завалів зруйнованих від КАБів будівель або намагалися стабілізувати після ударів заріном по табору біженців у Вінницькій області.

Єдиний, хто відчуває – це Держава.

Думаючи про перспективи війни напередодні неї, я думав, що моя доля – загинути від чергового удару авіабомбами по жилій забудові взятого в кільце Києва, що буде перетворюватися на Алеппо, коли ворог знищить наше ППО та почне облогу великих міст. Мисленно я встиг розпрощатися й з рідним Запоріжжям – очікуючи важкі міськи бої за лівобережну частину міста, що закінчились б підривом ДніпроГЕС для запобігання форсування ворогом акваторії Дніпра з подальшим затопленням місць, де я народився та виріс.

Проте цього не відбулося. Я недооцінив українську державу – поки я займався таким відірваним від справжнього життя ідіотизмом як отримання вищої освіти та побудовою кар'єри, держава планувала та направляла кошти, працівники українського оборонно-промислового комплексу обслуговували вже допотопні зенітні ракети та комплекси, армія займалась утриманням боєздатності, а багато небайдужих чиновників намагалися організувати хоч щось з нічого на цій бідній, богом проклятій землі.

Й в критичний момент вона продемонструвала себе. Мільйони були врятовані в ті дні й досі щоденно рятуються від навали зі сходу – в той самий час, як ці самі мільйони насправді не докладали жодних зусиль до підготовки до війни. За них встигли подумати та зберегти їх життя в найскладніший час.

Що може бути важливіше, ніж борг за своє життя та життя своїх близьких? Ніщо. Проте чи вимагала держава цей борг повертати? Я не відчув жодного разу – навіть зараз, після всіх посилень, держава поки що лише наполегливо просить, залишаючи можливість самостійно підготуватися та самому обрати підрозділ.

Продовження

[пост писався станом на ~23:00]

Всім привіт! Поки служба йде, особливо не до великих текстів, але Близькій Схід колись був профілем цього каналу, тому варто сказати пару слів.

Станом на зараз можна констатувати, що Ісламська Республіка Іран прийняла рішення нанести комбінований дроново-ракетний удар по Ізраїлю. Можна сміливо припустити, що до ударів обмежено приєднається Хезболла та сирійський уряд – за допомогою РСЗВ, для перенавантаження системи ППО Ізраїлю. Не виключаю й символічних спроб хуситів щось відправити з Північного Йемену – втім, вочевидь що Сауди прикриють Ізраїль з південного флангу.

Потенціал подібної атаки може бути дуже великим – Іран має серйозну ракетну та дронову програму, котра за останні роки цілком ймовірно стала ще сильнішою за рахунок російського замовлення та накопиченого досвіду. Іран цілком може забезпечити декілька хвиль атак, не даючи Армії Оборони Ізраїлю оцінити обсяги виділених озброєнь та адекватно пріоритезувати цілі.

Але може забезпечити та забезпечить – дві різні справи. Іран – обережний гравець, й всі його дії, навіть агресивні, добре виважуються керівництвом для контролю ескалації.

Так, наприклад, у відповідь на вбивство Касема Сулеймані, 8 січня 2020-го року Іран наніс удар по авіабазі аль-Асад в Іраку, де базувалися американські військові – про що по-джентльменськи завчасно попередив уряд Іраку. Це дало можливість американським військовим зайняти укриття та не зазнати втрат. США оцінило жест та не пішло на подальшу ескалацію.

Себто, коли ми говоримо про Близькій Схід, ми за поганою звичкою дивимося на гравців на ньому звисока – за рахунок расистських та ісламофобських стереотипів. Втім, сувора правда така, що керівництво Ірану набагато більш інтелектуально розвинено ніж... середній східноєвропейський лідер. Відповідно, зовнішньополітичні та військові дії ним плануються набагато краще, ніж те... що оточує нас.

Тому в мене немає жодних сумнівів, що Ісламська Республіка досить добре продумала не тільки удари, але й шляхи відходу з ескалації. Але вони не одні в цьому конфлікті.

Ізраїль – чорний ящик. Через демократичну форму правління та керівництво з сумнівною репутацією, мені дуже важко сказати чи буде Ізраїль притримуватися принципів стримування ескалації. Так само мені не дуже зрозуміло, яким чином Ізраїль, що розташований на 900 км від східних кордонів Ірану й на більш ніж 1000 від перших великих міст цієї великої країни, зможе нанести симетричний удар. Навіть якщо Ізраїль скористається територією Королівства Йордан – на що Хашиміти наврядчи дадуть дозвіл – це дозволить скоротити кілометрів 200.

Чи має Ізраїль достатню кількість далекобійних конвенційних озброєнь, щоб нанести симетричний до того удару, котрий планує Іран? Сумнівно. Але цьому його опції не обмежуються.

Ймовірно, в конфлікті буде представлені Ліван та Сирія – на мою думку, цілком реальний сценарій, що Хезболла та сирійський уряд (або передові підрозділи КВІР) приєднаються до нанесення ударів з РСЗВ, наприклад, для перенавантаження системи ППО Ізраїлю. Це гарантує ізраїльську відповідь по ним – але навіть якщо вона буде у формі сухопутної операції, це досі не буде атакою на територію Ірану, себто, відповідь може розцінитися керівництвом Ізраїлю як недостатня.

Поки що варіантів відповіді з боку Ізраїлю дійсно небагато. Не можна виключати як застосування неконвенційних озброєнь, так й повномасштабного вторгнення в Сирію та Ліван, що може призвести до швидкого росту ескалації та конфлікту зовсім іншого масштабу.

В сумі цих факторів, не дивлячись на зазвичай виважену політику Ірану, ймовірність спірального розвитку конфлікту досить висока – й саме тому ми завтра можемо... нічого особливого не побачити, за рахунок того, що Іран може спеціально спланувати атаку таким чином, щоб вона була успішно відбита Ізраїлем й тим самим не потребувати серйозної відповіді.

Але це теорія. А на практиці – будемо вірити, що цей конфлікт не відволіче наших союзних від нашого театру військових дій та істотно послабить експорт озброєнь з Ірану в РФ.

Пройшов вже достатній період з початку моєї служби, я багато що зібрав докупи в голові за цей період, тож думаю варто почати серію невеликих постів на підставі моїх спостережень. Моральна паніка 19 грудня Президент України Володимир Зеленський озвучив цифру…