"Згадай, коли ти був найщасливішим,
Можливо в день, коли спіймав азарт
Сприйнявши біль життя, став сміливішим
Заклав для себе шлях, бажаний старт".

"Або ж можливо, як ти був у полі,
Тримаючи в руках її долонь.
У той момент ти кинув виклик долі,
Відчувши подих волі, як вогонь."

" Скажи мені, мій друже, коли щастя
Тебе тримало від пекельних меж?
Коли ти зрозумів, що тобі вдасться
Піти у штурм до сутінкових веж?"

"Напевно в той момент, коли від болю,
Від диму, що проник у тебе в мить
Ти в перший раз відчув той присмак гною,
Що досі, як комар в тобі щимить."

Ці роздуми, що линуть без покою
Рвуть в голові у мареві той старт.
Тепер ми всі побачили жах бою,
Який щоразу робить нам лиш гарт.

Десь там війна... Ні, ця війна вже поряд,
Ідуть у штурм огидні вороги,
Стріляють по містам, й один лиш погляд
Приводить в себе, наче батоги.

Так, справді, десь далеко, аж від фронту
Ми чуємо той сміх біля кафе.
До нього йдуть усі, немов до порту
Ці люди- кораблі до Санта- Фе.

В очах людей вогні, мов радість сяють,
А посмішки дітей там звідусіль.
Хоч в спогадах момент цей не впізнають,
Та біль від цього йде, крізь шлях зусиль.

А біля них пройшов один військовий,
Поранений та втомлений усім.
Він мабуть вже до всього був готовий,
Він йде до дому, в милий, рідний дім.

"Поглянувши на ці міські розрухи,
Які стоять перед твоїм лицем
Ти розумієш, що людина муки
Сприймає кожен раз своїм кінцем."

Від цього місця до кафе квартали,
Вони неначе поділили світ,
Де в тому місці люди хохотали,
А в цьому - прояв болю, страшний гніт.

І знов привів до тями подих вітру,
Холодний, неласкавий, як гроза.
Цим холодом ламає в душі гідру,
Що серце запліта, немов лоза.

І крізь потік усіх придких автівок,
Я бачу певну бурю сподівань.
Крізь спогади згадав той давній знімок,
Який здуває пил моїх страждань.

На цьому знімку я та моя мати,
На цьому знімку прапор, та блакить.
На ньому стоїмо ми біля хати,
Моменти щастя знімок взяв у мить.

Богдан Калінін

Холодний вітер - вісник непогоди,
Неначе страх пронизує тебе.
Та все ж із ним ти не вкладеш угоди,
"Відчуженістю" завжди зве себе.

Проходячи крізь море та долини,
Вертаючись в початок знов і знов,
Він вірить, що дістанеться до днини,
Яка нарешті дасть йому любов.

Вбачаючи страшні оркестри грому,
Тримаючи валізу у руці
Людина все летить до свого дому,
Не знаючи що буде там в кінці.

Його життя давно схоже на вітер,
Він йде туди, куди тягне душа.
Все, що він має - це рядочки літер,
Що тягнуть його ниткою до дна.

Але чомусь йому зараз спокійно,
Хоч дощ із неба льє, мов із відра.
За весь цей довгий час він каже "вільно"
Своєму серцю, де вже є діра.

Він відчуває краплі на обличчі,
Навколо гамір, серед водіїв.
А там будівлі, мабуть не найвищі,
Спостерігають види обріїв.

Усе неначе сіре, навіть люди,
В яких серця горіли сотні днів
Тепер ідуть похмурі майже всюди,
Не бачачи тих довгожданних снів.

Та все ж навколо вивіски палають,
Вони, як маяки крізь всі роки.
Притягують людей, і так жадають
Світитись далі, навіть крізь жахи.

Усе біжить в гармонії без болю,
Це механізм, який створили ми.
Ми віримо в казки, і навіть долю
Назвали "випадковістю" пітьми.

І все це нас пронизує щоразу,
Коли ми зупиняємося на мить.
Хтось ловить у моменті лиш відразу,
Ну а когось це завжди чомусь вчить.

"Не знаю яку роль мені обрати,
Того, хто в раз тікає, чи вмира?"
Із посмішкою хоче хохотати,
Хоча в очах печаль така хитра.

Та кожен з нас в житі зробить свій вибір,
Втекти навіки, чи йти до кінця.
По своєму це й є своя погибіль,
Яка дає нам шанс дістать вінця.

Богдан Калінін

Зостались руїни, зруйноване місто,
Навіки окроплена кров'ю земля.
В історію нашу занесене звірство
Усіх ворогів, що підуть в небуття.

Самотні та стомлені в полі калини,
Які теж пізнали потужний снаряд
Уже який раз проводжають родини,
Що в поспіху їдуть, та створюють ряд.

Згорівші машини, похилі будівлі,
Дороги у дірах, та полум'я жар.
Але у людей є надія, що в вірі,
Дає нам лиш змогу забути кошмар.

Такі умовиводи робить наш воїн,
Коли споглядає картину війни.
Його тяжкі руки лежать вже на зброї,
Він вже давно знає свободу ціни.

Стискаючи зуби, крізь болю години,
Ідучи уперед, завжди знає ціль
Він бореться ревно за теплії днини,
Та серце співа, хоч в душі заметіль.

Навколо його голови гул снарядів,
Невидимі кулі летять звідусіль,
А десь в сотні метрів вже вибухи градів,
На землю попадали майже усі.

Нестерпе та жгуче поранення в тілі,
А з горла вилазить непізнаний крик.
В моменті його він приводить у дію,
До болю військовий - вже трохи і звик.

Йдучи крізь вогонь, та крізь групи цих гадів
Він нищить їх гнівно, як погань, як змій.
Та лиш сльоза, наче потік водоспадів
Сповільнює темп та закінчує бій.

Його погляд здалеку кожен побачить,
Це погляд бійця, який знову став в стрій.
І орків уже він ніяк не пробачить,
Вони там для нього вже схожі на гній.

Хоч тіло поки що не може піднятись,
Та воля готова іти знов і знов.
Він як і раніше так хоче сміятись,
За рідну країну, проливаючи кров.

Богдан Калінін

Не більше і не менше,
Захоплені життям.
Хотілось як найкраще,
Признати це буття.
Хотілось повернутись,
І не сказать «прощай».
А зараз лиш забутись,
Повірив і давай…

Життя таке спонтанне,
Не знаєш і живеш,
Сидиш, зализуй рани,
Ти не біжиш - повзеш.
Хотілось не прощатись,
Але сказав «бувай».
Сказав: - не озиратись,
Але ж хотів, давай…

Хотілось повернутись,
Сказати, почекай,
Але ж крізь сльози гніву:
Ти лиш сказав «прощай»
Не бачив ту надію,
Що поверне те все.
Ти втратив свою мрію,
Забувши головне.

Ти гордий по природі???
Ти вже біжиш? Давай…
Ти вже стояв на вході,
А лиш сказав «прощай».

Богдан Калінін

Криваві краплини на скло вже стікають,
Навколо руїни будинків людських.
Пориви вогню дим у небо здіймають,
Крізь нього не бачу людей боязких.

Відчутний у вухах лиш гул незбагненний,
Сирена кричить, наче болісний жарт,
А тіло болить, наче я навіжений,
Повіки упали, завершився акт.

Та шум артилерії ще не вщухає,
Тут вибух за вибухом, смерті коса.
Тут кожен усе розуміє та знає,
Від цього впаде чоловіча сльоза.

А далі відчутний вогонь з кулемета,
Небачена швидкість у кулі з свинця,
В життя пролітає, неначе комета,
І може змінити усе й до кінця.

Та очі відкрились, а там синє небо,
Воно, наче сила з безодні морів.
Минулі роки вже насправді далеко,
Не зможу вернутись до втрачених днів.

Одне розумію - кацапи не люди,
Потвори, що лізуть у наш рідний дім.
Вони хочуть все, бути завжди усюди,
Ми маєм їм жах показати усім.

Ми стомлені, тяжко і в душах дилема,
Чому це усе в мить звалилось на нас,
Це все хитромудра продумана схема,
Та ми іще маємо сил про запас.

Війна зруйнувала всі плани країни,
Торкнулась усіх, і маленьких дітей.
Цей мало хто зможе в собі утаїти,
Ніхто з нас не буде у владі тіней.

Богдан Калінін

Давай виключим свiтло i будем мовчати Про то шо не можна словами сказати Не можна писати неможливо зiграти А тiльки мовчати тихенько мовчати
Давай мовчати про то шо дiвчата Не вмiють сховати не можуть спати Давай про мене i про тебе мовчати Мовчати аж поки не захочем кричати
Мiсяць впав темно в кiмнатi Як добре шо ти навчилась мовчати Про то шо нiколи не змогла би збрехати Про то шо нiколи менi не спитатись
Ми будем з тобою у лiжку лежати Лежати як снiг водою стiкати Ми будемо жадно свої сльози ковтати А з ними слова Яких не сказати
Давай помовчу тобi просто на вушко Холодною стала чаю кружка А ми ше маєм про шо помовчати А ми ше маєм про шо полежати
Як свiтло проб'ється через нашi штори Ми знову з тобою як снiг заговорим А поки ше темно є в нашiй кiмнатi Давай з тобою будем ПРОСТО...

Андрій Вікторович Кузьменко
Вічна памʼять 02.02.2015

Так важко вам всім зрозуміти, чому
душа моя болить
Чому такі жорстокі діти, їх все довкола веселить, а в серці демон там сидить
Хоча вина це все батьків, тупих і злих,
байдужих теж
Не тих, що були на війні, а тих
жорстоких, що без меж
Суспільна думка по екрану, та
вчителька, що там сидить
Коли тече вода із крану, як пити
правельно навчить
Яке вбрання зараз у моді і бренд також вам підскажуть
При першій кращій лиш нагоді, вам
право вибору дадуть
Але це схоже на фаст-фуд, в якому
вибору немає
Вас там ілюзія чекає, але людей це все єднає
Бо маси це завжди вага, яких боїться меншість
І за рога беруть бика, потрібно їм створить залежність
Багато можна говорити, але потрібно далі жити...

Андрій Сович«Струна лірики» Підписатися

*Уже за балконами сіріє небо,
Нічні ліхтарі, наче створюють марш.
І світлом своїм гріють землю так тепло,
А довгі калюжки створили "Ла-манш".

Всі вивіски з жанру простої культури
Приводять людей до безмежних вітрин,
А натовп спотворює зламані думи,
Бо мають на це іще крапельки сил.

Та раптом здригнулись від гулу сирени,
Російські собаки пустили "кинджал".
Цей звук нас штовхає на нові дилеми,
Наприклад, що смерть для русні - ідеал.

Та люди ідуть всі у справах буденних,
Це плинність та час у звичайному дні.
Але все ж стараються в муках даремних
У пам'яті впечатати теплі вогні.

У всіх є проблеми, турботи, робота,
У когось біда та можливо печаль,
Та всі як один вірять в слово "свобода",
Ось це називається "серце, як сталь".

Та всі ці події у "мирному" царстві,
На фронті уже не до цього усім.
Вони кожен день бачать покидьків в рабстві,
З холодним прицілом зустрінуть цей рік.

Нажаль вже хтось з воїнів чарку не вип'є,
І більше не зможе зустріти рідню.
Та в пам'яті нашій він зовсім не зникне,
Він просто дасть честь у великому дню.

Та всіх нас об'єднує лиш одна думка,
Ми всі побажаємо мир на землі.
Ех, доля смілива, чарівна чаклунка,
Зроби в Україні для всіх гарні дні.

Богдан Калінін*

Ми вирушаємо в боротьбу за можливість жити в країні, де панує свобода, а не лише виживати, скриплячи зубами під тиском обставин. Скільки вже років наші вії не відчували теплих доторків спокійного сну, торканого кошмарами через ворожу присутність? І коли ця тривога замовкне нарешті?
Є ті, хто залишає рідні пороги, щоб знайти утіху в далечіні, фантазуючи про таке повернення, що світиться феєрверками перемоги. Але я не втечу. Не шукатиму легших шляхів. Я іду на зустріч виклику, з гордістю та впевненістю у очах. Я хочу бути тією причиною, через яку ворог відступить і поспішить утекти.
Нехай й тікають ті, кому легше дихати на чужині. Коли ж настане день перемоги, бійців, які стояли на сторожі своїх домівок, не буде оминено. Ми, ті, хто змагався до кінця, виробимо нову відвагу і міць і побудуємо націю, де сильні духом і серцем. Націю, де кожен подих волі і кожен крок на землі нашої рідної відгукнеться гордим звитяжним резонансом.
Справжнє перевтілення відбудеться не тільки на карті світу — воно станеться в наших серцях, у нашому вічному бажанні бути вільними, мирними, щасливими. І цей бій, хоч і непростий, наче фортеця, що вимагає незламного гарту, ми пройдемо з гідністю, залишивши після себе спадщину нескорених духом, вовчим апетитом до життя, і залізною вірою у нашу спільну незламну волю до перемоги.

Богдан Калінін