?Bō: Path of the Teal Lotus — це доволі своєрідна метроїдванія з ухилом на акробатичність, у якій, на противагу, багато хто вбачає чергового клона самі знаєте чого.

І хоч розробники не приховують джерел свого натхнення, в тому числі захоплення рогатими жуками, особисто я побачив, що у Bō їх явно більше, ніж одне.
Додаючи до цього мою любов до укійо-е, метроїдваній та цікавих ігромеханічних експериментів, я й не збирався пропускати цей реліз. Особливо враховуючи наявність офіційної української локалізації!

З цієї нагоди, ділюсь своїми враженнями та роздумами про гру у відносно вільній манері.
Приємного читання!

https://telegra.ph/Bo-07-24-6

#лонгрід

Telegraph

Що вирізняє Bō: Path of the Teal Lotus

З першого ж анонсу Bō: Path of the Teal Lotus безліч гравців почали називати її клоном однієї гри про жука. Ви, мабуть, про неї ніколи не чули...  Але я розумію звідки це береться. Hollow Knight була першопрохідцем у багатьох речах: просування по відкритому…

Master Key — це один із найкращих зельда-лайків у моєму житті.

Я навряд зможу написати це рев'ю за своєю звичною структурою, тому до біса її.
Я закохався у цей монохромний піксельний світ! У його краєвиди, мешканців, у його таємниці та небезпеки. Це одна із тих ігор, після якої я можу сказати "Я тут був". Адже під час проходження я саме перебував у цьому світі, а не просто зазирнув у нього через монітор. Таке вдається не кожній відеогрі.

Я пам'ятаю за яким водоспадом печера що веде до гір, знаю стежку через болота до хатинки мага і вивчив напам'ять найкоротшу дорогу від міста до вежі, де спить древнє зло. Я став частинкою цього світу, а він — частинкою мене.

Дивовижно, як одна людина могла щось таке створити. Пазли, просування по світу, навіть бої. Автор відтворив всі ці аспекти ізометричних Зельд, а деякі навіть покращив.

У грі немає тексту, але вона зі мною говорила. Вона не казала куди йти, але я знайшов шлях. Вона кидала на мене страшних ворогів, але я їх здолав.
І я вдячний їй за все це!

#рецензії

Pepper Grinder виглядає як відеогра однієї механіки, і в цілому так і є.

Абсолютно всі рівні побудовані навколо механіки буріння крізь поверхні, при цьому постійно модифікуючи цей процес додатковими елементами. Це захопливий досвід, адже рівні відрізняються як в аудіовізуальному плані, так і в плані ігромеханічному. Видно, що автори хотіли багато експериментувати із основною механікою, от тільки експериментувати там майже ні з чим. Тому навіть попри все різноманіття під кінець ця коротенька гра на 4 години відчувалась задовгою...

Якщо на початку проходження все у ній було цікавим та свіжим, то останніх годину-півтори вона видалась мені одноманітною і нудною. Найбільше збивали темп деякі босфайти, ран'н'ґан секції та недорозкриті елементи що презентуються під кінець.

Pepper Grinder це непогана гра, що увібрала в себе багато хороших елементів жанру, але при цьому страждає від того, що загнала себе в рамки однієї механіки.
Гарний дебют студії, який, все ж, залишив мене дещо розчарованим.

#рецензії

Принц Персії повернувся!
‍
Я з дитинства обожнював серію Prince of Persia. Ця любов ніколи не обмежувалась трилогією Пісків Часу. Так вже вийшло, що крім неї в дитинстві я грав і оригінальну гру 1989 року, і java "порти" трилогії пісків, і дивну Harem Adventures. Я навіть трішки пробував жахливу Prince of Persia 3D.
Допускаю, що саме через мою обізнаність про різноманіття серії, Prince of Persia 2008 свого часу не була для мене шоком, і стала не лише ще однією цікавою ітерацією у неоднорідній серії, а й однією із моїх улюблених.
Те, що відбувалось із серією далі, виглядало сумно. Forgotten Sands була схожа на марну спробу ще раз зловити ту ж блискавку у ту ж пляшку.
А після того — темні часи.

Саме в цьому контексті я й був заінтригований з першого ж анонсу The Lost Crown. Поки більшість фанатів серії заявляли що "це не принц персії", я бачив протилежне. Я бачив збірний образ всього, чим була для мене ця серія, плюс свіжий погляд.
Будьмо чесні, чисто жанрово формат метроїдванії ідеально підходить під концепцію серії.
Чим займався гравець у ролі протагоніста попередніх частин? Досліджував заплутані локації із великою кількістю платформінґу, вирішував просторові пазли, бився із ворогами. Це ж буквально те, за що метроїдванії й люблять.
Додайте до цього те, що гру розробляла Ubisoft Montpellier, що між рештою відповідальні за серію Rayman. З огляду на це, гра була приречена вийти як мінімум хорошою.

І вона перевершила мої очікування! Зігравши у демо, я писав на каналі, що навряд вона буде для мене кращою метроїдванією ніж майже ідеальна Metroid Dread. Але після проходження The Lost Crown я мушу визнати, тепер у мене в голові вони конкурують. У хорошому сенсі.

The Lost Crown бере безліч хороших елементів з інших ігор жанру, при цьому не страждаючи від дефіциту власних ідей. Symphony of the Night (структура ігрового світу, портали, ліфти та пов'язані із ними рішення), Hollow Knight (система амулетів) і звісно ж Metroid, особливо Dread (спосіб розблокування всієї мапи локації, підхід до дизайну оточення і його наративної ролі, реалізація парирування на босах і ворогах).
Крім вищеописаного, гра не забуває і про визначні елементи серії, як наприклад різноманіття пасток, головоломки, загальна атмосфера та, звісно ж, маніпуляції часом.

Це, мабуть дуже гучний тейк, але я вважаю що перемотування часу із трилогії Пісків значно нудніше за здібність, яка дозволяє протагоністу The Lost Crown залишати у будь-який момент свою тінь (навіть посеред анімацій), а потім так само у будь-який момент повернутись назад у позицію цієї тіні (із завершенням тієї ж анімації). І цікавішою для мене є навіть не сама її суть, а те, для чого вона застосовується у грі, та її взаємозв'язок із іншими здібностями протагоніста.
В цьому плані у грі все дуже різноманітно та продумано і вписується у моє уявлення про серію в цілому.

І це стосується не лише пересування по світу, а й бойової системи. Вона дозволяє по максимуму розгулятись у своїй фантазії та створенні підходу до подолання ворогів. А інколи, й витворяти із ними жахливі та несправедливі речі.

Цікаво, що навіть наративна сторона The Lost Crown мене приємно здивувала. Я не очікував від сюжету гри абсолютно нічого, проте вона подарувала мені приємних персонажів із чіткими мотиваціями, достатньо драми, достатньо епіку і достатньо таємниці. Подобається також, що місцеві колектібли не тільки цікаво збирати завдяки левел дизайну, вони ще й слугують наративним інструментом, який в результаті розкриває головну таємницю гри. Я взагалі не був готовий до такої продуманості, і я у захваті.

В цілому ж, Prince of Persia: The Lost Crown дала мені надію. Надію на те, що серія ожила і тепер буде цілити у цей новий чудовий напрямок.
Це якісна і добре продумана відеогра у всіх своїх аспектах. У ній приємно знаходитись, її цікаво досліджувати, вона красиво звучить та виглядає. Попри те що вона дарує новий досвід, вона й пропонує повернутись у той антураж східної казки, за який я свого часу полюбив цю серію. І разом з цим, вона є її достойним представником. А для мене тепер, навіть одним із кращих.

#думки

Lysfanga: The Time Shift Warrior — це незвичайний проєкт, про який ніхто не говорить.
Частково це зрозуміло, бо за невиразним першим враженним ховається чудово реалізований концепт, який складно пояснити.

Це екшн-пазл, де потрібно проходити бої-головоломки, постійно відмотуючись у часі на початок енкаунтера. При поверненні у часі, гра запам'ятовує ваші дії перед цим і створює копію з минулого, що буде відтворювати ці дії на новому часовому відрізку. І якщо на початку бої доволі прості і необхідно всього по 2-3 минулих "я" для проходження, то під кінець це перетвориться у багаторівневі часові челенджі із великою кількістю умов.

Рекомендую не просто проходити бої, а націлитись на побиття виставленого розробниками часу на кожен із них. Такий підхід дозволяє грі максимально розкритись і дарує безліч моментів, де відчуваєш себе генієм.

Я отримав масу задоволення! Якби у грі були цікавіші наратив та персонажі, то я міг би подумати, що це творіння Supergiant Games.

Сміливо! Свіжо! Інноваційно!

#рецензії

?Чи може людина під тридцять, яка не має особливих ностальгічних почуттів до Діснею, полюбити Kingdom Hearts?
‍
При виборі відеоігор, дуже важливу роль для мене відіграє сетинг. Зазвичай я стараюсь не грати у ігри в тих сетингах, які мені не імпонують, наприклад мілітарі, класичний пост-апокаліпсис, сучасний реалізм.
І саме по цій причині я вважав, що ніколи не зіграю у Kingdom Hearts. Через сеттинг.

Якщо ви чомусь ніколи не чули про KH, то це гігантська серія jrpg від Тецуя Номури (Final Fantasy, Parasite Eve, The World Ends with You), у якій поєднується фірмова стилістика автора із діснеївськими світами...
І от якщо перша половина цієї концепції мені до смаку, то якраз через другу - я ігнорував KH все своє життя.
Ну от немає у мене чомусь цієї любові до всіх цих діснеївських персонажів, щоб ще й терпіти їх протягом цієї гри, а потенційно й ігор. Принаймні так я думав.

Так я і жив, поки деякі люди у моєму чаті не почали переконувати мене, що крім, власне, Діснею, у серії багато цікавих оригінальних персонажів, ігрових механік, чудової музики і навіть складних босів. І, накопичивши інтерес, я-таки придбав першу колекцію ігор серії і вже пройшов першу частину.

І от знаєте, я згоден. Крім великої кількості діснеївських персонажів та світів, тут і справді багато "свого". Те, що здавалось мені диким поєднанням, виявилось цілісним твором під кінець.
Навіть всі ці діснеївські світи, які по сюжету доведеться відвідати, сприймаються цілком органічно. Вони гарно вписуються у концепцію подорожі по світах, які при звичайних умовах повинні бути відокремлені один від одного.
Та і самі ці світи відчуваються як клішовані типажі ігрових рівнів: джунглі (Тарзан), східне місто і пустеля (Аладдін), підводний рівень (Русалонька) і так далі. Я навіть можу уявити, наскільки фанати діснеївських персонажів можуть бути у захваті від них.

Але особливо мені сподобалась бойова система. По своїй суті, це партійна jrpg, навіть вибір із команд типу "атака", "магія", "предмет" на місці. От тільки бої відбуваються в реальному часі із вільним пересуванням. Виходить своєрідний мікс із слешерних боїв і вибору різних команд із меню (навіть звичайної атаки).

І якщо ви думаєте, що це просто цікава бойова система у дитячій грі про Дісней - то ви помиляєтесь. Навіть граючи на нормалі, у грі присутні непрості сюжетні боси, які вимагають підготовки, доопрацювання тактики ведення бою між спробами та і просто старань.
Але якщо сюжетні босфайти не аж вкрай складні, то секретні боси гри на противагу, можуть заставити страждати навіть скілових гравців. Починаючи від просто комплексних босфайтів із унікальними правилами бою і ґімміками, та закінчуючи буквальним тестом навичок гравця. Без жартів, у KH1 я зустрів одночасно і одних із найцікавіших босів у відеоіграх, і одних із найскладніших.
Я розумію чому ці боси є необов'язковими для проходження сюжету гри, але я вважаю їх обов'язковими для отримання повноцінного ігрового досвіду KH1 і не можу уявити гру без них.

Як бої стають зовсім не дитячими під кінець гри, так і загальна історія поступово тяжіє до трохи темніших і глибших питань людських сердець. І враховуючи що це лише перша гра гігантської серії, я вже можу уявляти, що чекає мене далі, й наративно, й ігромеханічно.

Тому, відповідаючи на питання у заголовку, я скажу "так, може". Навіть через відразу чи нейтральне ставлення до деяких діснеївських персонажів, я зміг полюбити цю гру і мені не терпиться полюбити наступні її частини!

#думки#лонгрід (типу)