Мені подобається все, що зараз зі мною відбувається.
Це літо.
Це місто.
І навіть ця спека.

Вчора я пила каву на ґанку нової для мене кав'ярні й підняла очі вгору. 
А там просто концентрат архітектурної естетики на один квадратний метр. 

Я про себе вимовила: "вау".

І ось таких тихих "вау" у мене тут багато.

Це не бурхливе "ВАУ!" від сансету на березі моря. Або гірського краєвиду. 
Це щось вже звичне для мого ока (бо живу тут з пів року), але водночас захопливого. 

Кожен раз, коли виходжу з дому за кавою.
Кожен раз, коли йду через ці мости по центру міста.
Кожен раз, коли підіймаю очі вгору.

Виявляється, це пазл, якого мені не вистачало.
Коли я жила в спальному районі Дніпра.
Коли я жила біля озер та ліса в Києві.
Коли жила на березі Егейського моря в Туреччині.

Мені не вистачало цієї "буденної" архітектури в щоденному дозуванні. Де я частина цього міста, цього життя, цього стилю життя.

Я виходжу зранку за кавою, а будинки з минулих століть спостерігають за мною. Вони мовчать, вони лише декорації.
Але я знаю, що без них моє життя тут не було б цілісним. Вони допомогли мені "дозібрати" себе.

"Рано чи пізно все стане зрозуміло, все стане на свої місця і вишикується в єдину красиву схему, як мережива. Стане зрозуміло, навіщо все було потрібно, тому що все буде правильно".

Зі мною зараз все правильно. Я дозібрала свою схему. Я можу бачити це мереживо.

Я дуже чітко ділю книги та фільми за сезонами.
Навіть, не так. Я ділю їх на холодні та теплі.
Холодні фільми в теплі сезони - це як поїдання картоплі та моркви в час, коли тобі доступні стиглі помідори та огірки.

Весь Ремарк для мене - це книги пізньої осені. "Три товариши" або "Ніч у Лісабоні" треба читати дощовим листопадом з чашкою гарячої міцної кави. Бажано, зі штучним освітленням у кімнаті.

"Call me by your name" (як книга так і фільм) - це однозначно літо. Неможливо читати про Італію і цей нігілізм в холодну пору року.

Взагалі, все що пов'язано з Італією у мене належать до категорії літо. "Stealing beauty" - це просто гімн молодості, який треба передивлятися у відпустці. Або, як мінімум, з навстіж відчиненими вікнами у місті, яке не щадить спека.

Весь Соррентіно - це літо. Вперше я подивилась його "Велику красу" саме влітку. Було спекотно, і вже не було одягу, який ще можна було б зняти з себе. І ще поруч з ноутбуком стояла велика миска черешні. Тому Сорентіно для мене тільки такий.

Всі три частини "Back to the future" - це рання осінь. Можливо, Марті Макфлай у мене чомусь асоціюється з недосяжним ідеалом зірки школи (є чоловіки, які й в 40 виглядають як хлопець зі скейтом, що прогулює урок). Можливо, це стійка зв'язка "школа-вересень". Але саме у вересні (коли вже не тепло, але ще не холодно) я передивляюсь пригоди цієї парочки.

А от екранізація однією з моїх улюблених дитячих книжок "Дика собака дінго" - це середина весни. З дахів накрапає, під ногами калюжі, на вулиці холодно. Але сонце світить так, що точно розумієш - точка неповернення пройдена.
Дивитися найкраще з теплим пледом і на самоті.

Як можна розв'язати складні питання, якщо не говорити про них?

Останні кілька років я відчуваю тиск самоцензури (назвемо це так), коли багато актуальних питань замовчуються публічно. Саме тому я мінімізувала для себе українських блогерів та український ютуб загалом.

Ніби є актуальні речі, про які говорити можна - військові, демографічна ситуація в Україні, втрати, як радіти життю коли не радіється.

А є актуальні речі, які замовчуються. Навряд чи вас покарають за вашу думку, але є велика ймовірність отримати відро гівна на свою голову.
Це питання мобілізації, виїзду чоловіків закордон, щастя під час війни (одруження, народження дітей, гучне святкування особистих подій). 

Питання, яке тригерить мене особисто - зворотня сторона війни. Буст, який вона дала тисячам людей. Нещодавно я говорила на цю тему з репетиторкою і ми обидві зійшлися на думці, що весь особистісний ріст після початку повномасштабки - тема табуювана. Ніхто не хотів росту за таких обставин. Якби можна було відмотати назад, краще б цього не сталося, і я виросла б за інших умов.

Проте історія не знає умовного способу. Війна вже почалася і досі триває. І хтось (багато в чому саме через війну) вивчив нову мову/отримав нову професію/почав навчатися закордоном/одружився чи вийшов заміж. Отримав гігантський досвід самостійности та переосмислив свою  роль. Просто тому, що життя прискорилось. І ми стали сміливіше.

Що робити з цим актуальним, яке на поверхні? Яке обговорюється на кухні та на перекурах? Як розв'язувати ці питання, якщо не виносити їх у площину публічної дискусії?

Нещодавно я наткнулася на допис свого колеги в PR сфері, який за всіма "критеріями сьогоднішнього дня" - хороший громадянин. Багато працює, платить податки, щомісячно донатить великі суми на армію, точково допомагає у зборах, висвітлює тему війни на іноземну аудиторію, щоб світ не забував, що ми тут ще воюємо.

Але знаєте що? За новою українською етикою всі ці "регалії" можна перекреслити, бо він висловився проти того, що українських чоловіків не випускають за кордон. 

Чи треба казати який срач піднявся в коментарях? Прилетіли журналісти та публічні діячі з коментом "розкажи це мені, в кого всі чоловіки воюють". В результаті моєму колезі фейсбук спільнота поставила діагноз - "не на фронті - закрий пельку". А він ще потів вибачався, що його "не так зрозуміли".

Публічні обговорення кажете?

Щось мені підказує, що складні питання будуть і надалі, і їх буде більшати. А коли щось довго стримується (просто закони фізики), в результаті тиск з усіма внутрішніми претензіями та образами проривається назовні. Те, що ми звемо "перекос".

Чи потрібен нам цей перекос? Можливо, варто не боятися говорити "не як прийнято" назагал? 
А говорити - як думаєш, коли наодинці з собою?

Свобода, починається з нас.
Свобода думки і свобода слова - це не про закони, це про нас, людей.

Привіт, друже.

Ми давно не чулися, і якщо щось змінилося за цей час, так це тривоги стало більше.

Весна цього року дивна. Один день +25, і я шукаю затінку і намащуюсь сонцезахисним кремом. Інший день +9, і я радію, що взяла з собою піджак і теплий джемпер. Хоча, поляки, здається, звикли до таких перепадів температур. У мене ж до зміни температури, додаються зміни настрою.

Життя складається з прекрасного і жахливого. Іноді ці процеси ідуть паралельно. Іноді? Кого я обманюю.

Моя супер здатність в тому, щоб помічати прекрасне щодня. Густі каштани навпроти мого вікна. Спокій в парку. Красиву дівчину, яка чекає зеленого сигналу світлофора на переході. Французького бульдога, що повільно плентається за господаркою. Музику вуличних музикантів. Чорний чай в перервах між робочими дзвінками. Тишу. Особливо тишу.

Я не виводжу себе з таких станів, я в них пірнаю. Погано? О, дивись - може бути ще гірше.Пішли подивимось як так!

І ось я тут.
Найкраще і водночас найгірше в нас, людях, це наявність свідомості. А отже, ми щодня звіряємось, ставимо собі питання. І відповіді (за умови, що вони щирі) нам не завжди подобаються. І в цьому складність.

Але в цьому точно є сенс.
Запитувати не когось, а себе.

Привіт, друже.

Якось у відрядженні до мене ніби нізвідки прийшла думка “Що західніше, тим вільніше”.

Я тоді приїхала на конференцію в Лісабон. Перед тим як пірнути в роботу, прийшла випити каву на терасі однієї з кав’ярень в центрі.

Пам’ятаю, як перед виходом думала: “Що вдягти? Треба виглядати по-діловому, але не занадто. Там холодно, але раптом мені стане спекотно?” і все в такому дусі. Більше про те “як вписатися”, а не “що всередині”.

І от я п’ю свою каву на цій терасі й усвідомлюю (навіть не думками, якимись образами) — всі дуже різні. І від цього не втрачається гармонія.

Дух свободи Лісабону проявляється ще й в цьому. Всім начхати. Ти нормальний. Ти ок. Навіть, якщо не такий, як я або більшість.

Я зловила цей вайб. І мені сподобалась та я. Я в центрі цього хаосу.

Знаєш, я все життя жила в Україні, і в регіонах (особливо в регіонах!) бути фріком не прийнято. В Києві все трохи інакше. Але я завжди відчувала рамки. Завжди думала, що в метро зустріну знайомих — “що вони подумають про мене?”

У маленьких містах взагалі є певний мікросвіт, де є негласні правила, як варто виглядати “нормальній” дівчині. Гель лак на нігтях, не забувати фарбувати корені, не виходити “в люди” без хоча б мінімального макіяжу.

Я колись це дуже добре відчула на Львівщині. Кафе, куди я часто приходила, був осередком місцевої молоді. І коли туди приїздили не місцеві — я могла вирахувати їх за секунди.

Хлопець з довгою сережкою у вусі.
Дівчина з дредами й рваними джинсами.
Щось поза цим світом. Прийнятне, але “не таке”.

В Туреччині я відчула щось схоже. Немає єдиної норми, але…

Круто носити на собі золото. І чомусь більшість полюбляє чорний колір. І ніякого волосся яскравого кольору. І перевага місцевому масмаркету в одязі.

І от коли ти у Західній Європі — різниця відчутна. А коли ти дозволяєш собі “нетиповий” одяг, ти дозволяєш собі справжнє життя. Більше індивідуалізму, менше шаблонів в голові.

Що західніше, тим вільніше.
Можливо, не тільки в одязі?

Привіт, друже.

Кожної весни я маю нестерпне бажання навести лад у житті: розставити пріоритети, змінити роботу, провести оцінку — де я зараз, куди прагну.

Буду чесною, таке бажання в мене є і на початку осені (стара шкільна звичка).
І на початку грудня (через день народження).
Проте я чесна з собою — природа змінюється, і мені, як її частині, хочеться не відставати.

Коли я йду всередину себе шукати ці забуті мною орієнтири, завжди виникають питання. А коли починаю копати ще глибше, часом виникає злість. І я розумію її природу.

Соціум, батьки та родичі, загалом, наше дитинство повне несправедливості. Та позлившись на все це (коли минають емоції), розумієш, що батьки робили так, бо не могли інакше. Бо велику роль грав контекст, їхні особисті травми (тут привіт уже бабусям і дідусям). Тобто, є виправдання майже всім діям.

А те, що соціум у нас нездоровий — тут ще простіше. Історія нашої країни — це довга смуга насилля та спротиву, воєн і страждань. Стільки ран, які передавались із покоління в покоління. Ми часто чуємо про культурний та історичний спадок, яким пишаємось. Але є ще й такий — спадок із важких ментальних травм, який з кожним поколінням стає все важче.

І винних ніколи немає — і саме цей момент злить.

Зараз я розумію, що позиція “знайти винного” трохи дитяча по своїй природі.
Я така собі дитина, я нічого не хочу вирішувати — будь ласка, знайдемо винного і повісомо все на нього.

А що робити мені, дорослій людині?

Це питання, на яке я шукаю відповідь. Адже я маю право вибору — приймати думку соціуму або ні. Наслідувати сценарії батьків або ні. Тобто, я маю повне право з цим не погоджуватися, йти своєю дорогою. І прийняти всі несправедливості цього світу, як щось звичне. Так, shit happens. Ніхто не казав, що цей світ справедливий.

І тоді замість шукати винних — я шукаю кращого для себе.

Звіряю старі принципи і правила із собою теперішньою.

Планую, виходячи із власних (тільки власних!) орієнтирів і відчуттів.

Замислююсь, після спілкування з ким із мого оточення, мені завжди бракує енергії. А хто — заряджає мене лише 5 хвилинами розмови.

І це дивне коло повторюється щовесни, кожну осінь і кожну зиму.
Час, коли я наводжу лад всередині і шукаю відповіді.

Привіт, друже.

Що є найважчим і найціннішим для мене зараз? Знімати нашарування чужого у моїй свідомості та житті. Шукати себе на якомусь інтуітивному рівні, слухати внутрішнє “а чого би ти хотіла?”

Знаєш, це довгий процес. Коли я познайомилась зі своїм хлопцем, він часто ставив мені це питання: “Що би ти хотіла? А як тобі хочеться?”

І я завмирала на кілька секунд, бо не мала відповідей. Ми так часто звинувачуємо соціум в тому, що він тисне на нас, і часто приймає рішення за нас. Але погодьтеся — це так зручно. Це перекладання відповідальності, часом несвідоме. Але це так.

*Батьки на мене тиснули і я пішла вчитися на юриста.

Хлопець зробив пропозицію, ну я і погодилась вийти заміж.

Продавець-консультант так довго розказував про цю річ, що було незручно не купити.*

Але хто тисне на тебе зараз? Тепер вся відповідальність — твоя. Думку соціума залиш соціуму.

І ось тут починається найцікавіше — дослідження себе. З найменшого, з деталей.

Я, наприклад, підписана на кількох жінок в Інста, які в своїх образах та своєму житті дуже органічні. Але якщо перекласти їх життєві вибори та їх стиль (від поведінки до одягу) на мене — буде повний провал. Це буду просто не я.

Так, було б легше обирати, орієнтуючись на когось. Але тоді я отримаю пластмасове життя, дискомфорт.
І тоді я повертаюсь до внутрішніх бажань, вони не обманюють.

Нашарування думок батьків, блогерів, чоловіка, сусідів важко вимкнути. Але без цього ніяк.

Останнім часом я намагаюся йти за покликом душі, обираючи роботу, оточення, банально — чашки для ранкового кавування. Навчена досвідом, я знаю що фальшиве (хороше для когось — але не моє) рано чи пізно призведе до руйнації. Так я вигорала на “не своїх” роботах, руйнувала себе в “не своїх стосунках”, виглядала невпевнено в “не своєму” одязі. І навіть “не мої” люди змушували мене замислитися: “зі мною точно все ок?”

Якимось магічним чином “своє” без слів запевнює — ти там, де маєш бути. Ти ок.

Нехай цей лист стане мотивацією для тебе (якщо ти зараз її потребуєш).

А як знайти своє? Тут все просто. Ти просто не відчуєш опору, і без логічних міркувань зрозумієш — це моя людина/моя робота/ це місце, де я б хотіла жити.

Твоя Ксенія

Привіт, друже!

Я зараз багато думаю про незмінні речі. Як виявилось, моїх ритуалів і звичаїв, які я проводжу через країни та міста, у мене обмаль. І це впливає на те, що я не відчуваю дому.

Моя психологиня на останній сесії спитала мене: “Що ви провозите з собою через усі переїзди?”
Я не замислюючись відповіла: “Я одразу знаходжу улюблені кав’ярні і тримаюсь за них”.
Так, це дивно. Але це єдине, що не змінюється. Змінюється географія, мова, релігія, менталітет, національна кухня, друзі… Але я завжди намагаюся заякоритися цими відвідинами кав’ярень.

100 років тому, коли я працювала журналісткою і жила в Києві, у мене були скрутні часи. Агенція новин, де я тоді працювала, мала звичку затримувати зарплату. В кишені у мене були останні 100 гривень, і я не знала коли настане день зарплати — завтра, післязавтра, після вихідних?

Настрій був кепський, і дорогою додому я прийняла рішення — куплю лате в кав’ярні біля дому — буду сумувати красиво! Зараз так смішно це згадувати, а тоді я просто відвела душу, коли пиле те лате і думала про свою невдячну роботу?

Коли почалась велика війна і я переїхала на Львівщину, я не сприймала це як втечу. Пам’ятаєш як все було? Арестович в ютубі запевняв нас “два-три тижні”. Тому я взяла з собою тільки два светри — скоро ж назад, встигну до весни.

Ага, звісно.

У перший тиждень війни всі були налякані та максимально тривожні. Знаєш, що я зробила, коли виспалась після 27-годинної дороги в новому місті?
Пішла шукати кав’ярню.

Зараз розумію, що мій мозок хотів, щоб була хоч якась видимість стабільності. Досі пам’ятаю це відчуття. Я прийшла в кав’ярню в центрі, де варили фільтр і грала музика Гарі Стайлза. Це була точка зустрічі місцевої молоді, щось типу київського “Каштану”, де призначали побачення та “виходили гуляти в центр”.

Я була в розтягнутих джинсах і светрі, який було б непогано випрати. Без макіяжу, з нашвидко висушеним волоссям під шапкою. А там всі були такі красиві…
Я була чужа тоді серед них.

“І хто тут з Києва, а хто з провінції?” — саркастично подумала я тоді.

Неодноразово я потім прибігала в цю кав’ярню посеред робочого дня для того, щоб мене не засмоктала тривога та страх. Щоб відволіктися від безкінечних новин в телеграмі. Щоб прийти в себе, коли побачила на The Village фото з деокупованої Бучі.

Я йшла не за смачною кавою (хоч і це звісно теж). Мені потрібні були люди, їхня різність, їхній сміх і місцевий діалект.

Мені потрібне було життя.

А потім була Туреччина.
Перша пристойна кав’ярня третьої хвилі (о чудо!) була прямо біля нашої квартири. Я подружилась з власником на ім’я Алі (він же бариста).

Ми багато говорили про види кави, способи приготування, Туреччину і місцевий менталітет. На вході висів портрет Мустафи Кемаля Ататюрка, а в закладі грала легка та спокійна музика. Я завжди сідала на терасі, щоб пити каву і дивитися на найвищу гору в цьому місті — Баба Даг.

І тут, у Польщі, я вже знайшла кілька місць, які можуть стати “моїми”.

Я прицінююсь, придивляюсь, шукаю за що зачепитись. Мало-помалу я знаходжу добру каву і нових людей.

Я продовжую жити.

Твоя Ксенія

Привіт, друже!

В які часи ми живемо. Знаєш, я вже перестала порівнювати “як було” і “як стало”, бо для мене кожен рік (а то й місяць) — як ціле життя.

Стільки новин і емоцій, що інколи мені важко спати. Я часом не встигаю за своїм життям.

Чи це погано?

Думаю, це інакше. Я тепер використовує це нейтральне слово “інакше” — жодних ярликів.

Коли я прийняла рішення переїздити до Польщі, більшість мого оточення мене не розуміли.

“Як можна проміняти сонячну країну на ці вічні сутінки?”

“У Польщі немає нічого цікавого”

І моє улюблене:

“В Польщі чоловіки не будуть звертати на тебе увагу так, як в Туреччині — ти вже не будеш особливою”.

А я що? Я мала власну думку.

По-перше, не за чоловіками я їхала в Туреччину. І якщо вже на те пішло — так, в Туреччині дійсно дуже красиві чоловіки. А в Польщі дуже красиві жінки. І мої очі милуються цією вродою, бо в мене відсутній ген щодо “конкуренції за чоловіків”. Я рада, що тут так багато краси, і що я живу серед неї.

По-друге, клімат тут дійсно інший, нічого не поробиш. Але хто сказав, що найкращий варіант — це 300 сонячних днів у році? Можливо, я зійшла з розуму (для когось), але мені байдуже щодо тих сонячних днів. Я не працювала під пальмою і моя продуктивність не залежала від роботи (хоча, допускаю, спека на це негативно впливала).

Я приїхала в європейську зиму усвідомлено — я не очікувала тут середземноморської екзотики.

Одна моя знайома (що живе в Польщі і не любить її) під одним із моїх сторіс Вроцлава у похмуру погоду написала “І де тут сонце???”.
На що я відповіла: “Я тут сонце”.

Польща дуже незвична для мене, і я ще у процесі її вивчення. Я тут ніколи не жила раніше, погано розумію польську. Але тепер я тут. Як надовго? Я не знаю.
Життя навчило не будувати плани на роки, тому я наразі мислю короткостроково.

Я люблю все що пов’язано з пізнім Середньовіччям — книги, фільми, серіали. Кожна прогулянка тут — ніби вихід в якийсь магічний портал.

Ось типова “радянська” забудова, ось новобудова, а ось — старий будинок з ліпниною, колонами. А поруч височезний костел з вітражами. Якщо він справляє таке магічне враження на мене сьогодні, що він робив із розумом християн в 16-17 століттях?

Я хочу дати шанс цій країні. Шанс собі в цій країні. Шанс на те, що все може вийти. Ніхто ж не думає про одруження на початку стосунків, правда? Я поки ще на етапі пізнання.

Я поки не маю чіткої відповіді “як я тут”. Але я тут. І мені подобається.

Твоя Ксенія

Привіт.
Я Ксенія — авторка цього каналу.
Я людина, жінка, особистість, PR-спеціаліст, вічна шукачка, українка.

А ще я дуже люблю писати та ділитися написаним. Кажуть, у мене це добре виходить.
Саме тому я вирішила писати листи у форматі Telegram-каналу.

Про що?

Про моє життя — зовнішнє і внутрішнє.

Про ту неспинну трансформацію мене як особистості, що з новою силою запустилася 24 лютого і часом дивує мене саму.

Про самоідентифікацію, пошук відповідей на складні питання, еміграцію.

Для кого?

Для тих, хто сумує за щирістю.

Хто у довгих текстах інших впізнає себе.

Для тих, хто вміє думати.

Як влаштований канал?

Тут я хочу спілкуватися з вами у форматі листів. На жаль, цей жанр майже вимер. Зараз ми лишаємо голосові, пишемо короткі повідомлення, дзвонимо. Але мені завжди подобався формат листів. Байдуже, що це old-fashioned.

Я писатиму листи, як до однодумців. Щоб ви читали їх тоді, коли захочеться порефлексувати. Коменти завжди будуть відкритими — я ціную ваш фідбек.

Ну що — чекатиму тут своїх людей.
Що з цього вийде — не знаю.

Але я не боюсь пробувати.