МОРТ вбиває Пʼюріті

концепт Бернардайн

Перша поява Purity (The Melchiorgist)

Її фігура височіє, як примарний силует, що невловимо ковзає над землею, немов хмара, яка обіймає безмежну порожнечу. Світло-сіра куртка виблискує непевними спектральними відтінками, де срібні нитки місячного світла, дощових крапель та відображення безкрайнього океану утворюють мерехтливий візерунок, що нагадує видіння з іншого виміру. Вона, втілення древньої премудрості, прихованої в тіні світу, та безмежної сили, котра бере свій початок з безодні космічного простору, привертає до себе увагу МОРТа, якого жодна інша істота не змогла б навіть стримати поглядом.

Її волосся, мов закам'янілий мармур, біле, мов перший промінь сонця, що пробивається крізь густий туман світанку, переливається під місячним сяйвом. Ці пасма не просто відбивають світло, вони мовби живуть власним життям, вбираючи в себе дрібні, майже невидимі, краплі дощу, які зливаються з її сутністю. Кожен її рух наче танець ефірного вітерця, невловимого й прозорого, що порушує тишу навколо.

Очі П'юріті закриті, але вона бачить більше, ніж можуть осягнути будь-які смертні очі, адже її зір проникає крізь матерію, крізь тканину буття, оголюючи саму суть існування. Її тіло, пронизане отруйним ядром пустоти, трансформувалося, втративши колишню людяність, ставши чимось чужим і незбагненним. Від неї струменіє тиха, але жахлива аура радіоактивного некрозу, що надає їй нездоланної безсмертності, але водночас вічно прирікає її на відокремлення від всього живого.

Вона більше не людина. Вона — фантом, що набув тіла, існуючи в одночасності в двох паралельних світах. Її присутність відчувається, як холодний подих загублених вітрів, що виходять із безкінечних тунелів часу. Вона виникла із сірого піску, що був розвіяний лезами МОРТа, як перша квітка, що проростає з холодної зими.

Ледь помітним рухом руки, наче невидимий диригент у симфонії безмовності, вона віддає наказ війську повернутися в намети. І вони, мов тіні, безмовно й бездушно виконують її волю, ніби підкорюючись не стільки її наказу, скільки самій природі її існування, незбагненній і невідворотній.

МОРТ повільно йшов крізь затуманений металевий ліс, де довжелезні голки стояли мовчазними свідками його шляху. Вони тяглися до неба, де похмуре світло пробивалося крізь важкі хмари. Ліс був оповитий густим серпанком, і кожен крок андроїда лунав глухими ударами, відлунюючи в нескінченності.

Навколо панувала гнітюча тиша, лише зрідка порушувана дзвінкими звуками маленьких шматочків заліза під ногами МОРТа. Його металеві кінцівки, вкриті органічними латами, рухалися з точністю та обережністю. У темряві його броня мала матовий відтінок, здавалося, поглинала світло, а місцями відбивала холодний блиск сірого неба.

МОРТ відчував, як його свідомість заповнювалася спогадами про свої вічні галюцинації, війни через які він проходив несвідомо, але й на тлі цього, у його серці завжди займали місце Розвідники, які стали для нього чимось більшим ніж просто колегами, за час який він провів тут.

Він був створений для війни та хаосу, але зараз ішов у пошуках чогось, що гризло його зсередини з самого початку його існування. Його серце, сповнене червоної крові, що живила його тіло, іноді видавало легке, ледве відчутне пульсування, яке нагадувало про те що він існує саме зараз, у цій реальності, а не тисячі років назад або вперед.
Він пройшов через пекло перебуваючи тут, побачив цикл народження та смерті, але тепер це все сприймається як далекий спів різноманітних пташок, які ніколи не навчаться резонувати між собою, та звучати однаково.

-

Зрештою, він побачив перед собою алтар. Він виглядав як крилата жінка з довгим волоссям. Її обличчя було зображене з невимовним болем, а з очей і рота текла густа, чорна як нафта рідина. Вона стояла на колінах, наче молилася, але її молитва була безмовною.
МОРТ підходив ближче, розглядаючи кожну деталь цієї металевої статуї.

В одній руці жінка тримала великий меч, вкритий іржею, але все ще небезпечний. Інша рука стискала чорну квітку, з якої стікала така ж рідина, утворюючи візерунок вен на її металевій шкірі. Вени, по яких вже не текла кров, застигли у реальності, так само як ця металева жінка.
Квітка, хоч і виглядала свіжою, викликала відчуття давнини та скорботи над чимось, або, можливо, кимось.

МОРТ зупинився, дивлячись на цей алтар, і відчув, як його думки несвідомо занурюються у меланхолію. Він відчував важкість у серці, хоча воно було механічним. Вся ця сцена нагадувала йому про те, чого він позбавлений: людяність, емоції, відчуття. Його мета завжди була ясною, але зараз він стояв перед такою самою матеріальною істотою як він, що змушувало його замислитися про свою природу.

І раптом, мовчання порушилося. Перед ним з’явилася істота в довгих одежах, схожа на ангела. Її вигляд був невловимим, тендітним, але водночас міцним. Вона здавалася як чоловіком, так і жінкою, невловимо прекрасною і одночасно загадковою. МОРТ відчув дивний трепет, споглядаючи її.

Істота підійшла до статуї, обережно взяла чорну квітку і обережно встромила її собі в око. На очах квітка приживалася, та очищалася, стаючи білою. Істота стояла спиною до МОРТа.

— Я в усьому помиляюся. Я хочу того ж поганого, що і ти.

Істота повільно розчинилася, перетворюючись на чорний попіл, що розвіявся в повітрі. Тиша, що настала, була пронизливою, мов холодний вітер, що проник до самого серця.

Восковий музей Кінзоку Тоші Восковий музей Кінзоку Тоші здавався забутим собором безжиття. Залитий холодним світлом, кожен куток пронизаний темрявою, яка здається глибше, ніж безмежна безодня. Стрункі стіни, вкриті восковими шарами, які мовчазно свідчать…

Восковий музей Кінзоку Тоші Восковий музей Кінзоку Тоші здавався забутим собором безжиття. Залитий холодним світлом, кожен куток пронизаний темрявою, яка здається глибше, ніж безмежна безодня. Стрункі стіни, вкриті восковими шарами, які мовчазно свідчать…

Бункер під планетарною поверхнею Кінзоку Тоші

Під грубою та непривітною поверхнею планети Кінзоку Тоші, прихований від всевидючого сонячного ока, лежить давній бункер — лабіринт, який простягається на багато кілометрів у глиб планетарної кори. Таємничий підземний світ, здавалося б, забутий часом і живими істотами, тримає в своїх холодних обіймах незліченні секрети минулих епох.

Увійшовши в бункер, ви одразу опиняєтесь у довгих, звивистих коридорах, що тягнуться вглиб темряви, мов кам'яні судини, крізь які колись текли потоки енергії. Стелі тут низькі і важкі, наче намагаються зімкнутися над головою, а стіни вкриті іржавим нальотом, який, здається, поглинає будь-яке світло. Лише тьмяні, старі ліхтарі які досі працюють на заглушених генераторах, кидають слабкі відблиски на металеву підлогу, освітлюючи шлях перед вами.

У цих коридорах панує незворушна тиша, порушувана тільки приглушеним звуком ваших кроків, що відлунюють у нескінченних переходах. Час тут, ніби зупинився, і кожен крок у цьому холодному місці віддається в серці відчуттям, що ви вступили у світ, де існує лише минуле.

Коридори бункера часом розширюються у великі зали, заповнені розрядженими машинами та консолями, що тепер нагадують лише привидів, назавжди зачинених у пітьмі ностальгії. Вони стоять безмовні, покриті пилом і павутиною, нагадуючи про епоху, коли ці зали були наповнені життям, активністю та вічною підготовкою до найгіршого, яке вже сталося без їх відома.

Деякі двері ведуть до глибших рівнів бункера, де зберігаються ще темніші таємниці. Тут можна знайти старовинні лабораторії з незрозумілими приладами, які при зоровому аналізі викликають страх, запаморочення та безумство. В інших кімнатах приховані сховища з древніми артефактами, що зберігають у собі історії, які ніколи не були розказані.

ÆLIANE — Єдина жителька бункера на Кінзоку Тоші

Під товстим шаром металу і каменю, у глибинах бункера на Кінзоку Тоші, жевріє ледь помітний феномен, схожий на життя. Аліана, єдина жителька цього покинутого місця, мов тінь з минулого, продовжує своє існування, хоча її колишнє «я» давно зникло у вирі кров’яних паразитів, які взяли над нею контроль.

ÆLIANE колись була співробітницею бункера, вченим, яка займалася дослідженням надсекретних технологій. Вона володіла глибокими знаннями і була відданою своїй роботі, до того дня, коли стався Великий Вибух. Її тіло мало зникнути в полум’ї, але паразити, що проникли в її кров, "врятували" її від смерті, перетворивши на маріонетку у своїх руках. Тепер вона лише відлуння свого минулого, обплутане нитками безумства.

Висока і худорлява, ÆLIANE має неприродно витончені рухи, що нагадують марионетку, керовану невидимими силами. Її очі, колись сповнені розуму і допитливості, тепер віддають лише порожнім поглядом, який пробирає до кісток. Її шкіра, бліда і майже прозора, відкидає слабке відображення світла, що робить її схожою на привида, загубленого у темряві свідомості. Паразити, що керують її тілом, надають їй жахливу силу і спритність, перетворивши її на небезпечного ворога для будь-кого, хто наважиться увійти до бункера.

ÆLIANE озброєна до зубів. На її поясі висять різні види вогнепальної зброї, ножі та гранати, а в руках вона тримає старовинний плазмовий карабін. Арсенал складається не лише з сучасної зброї, а й із саморобних вибухових пристроїв та пасток, які вона встановлює по всьому бункеру. Всі ці засоби вона використовує з точністю і смертоносною ефективністю, що робить її зустріч із незнайомцями смертельною грою.

концепт Пʼюріті

Звалище

Звалище на Кінзоку Тоші – це величезна територія, де колись люди скидали «прострочених» андроїдів, що втратили свою функціональність або морально застаріли. Розташоване серед просторів сірої землі, вкритої шаром пилу й металевих уламків, це місце несе в собі відбиток колишньої ери, коли людство ще активно створювало й використовувало синтетичне життя у його різних формах.

Сьогодні звалище виглядає як поле металевих трупів, де андроїди лежать у різних стадіях розбирання і зношення. Їхні тіла, покриті іржею й запорошені часом, все ще містять безліч робочих компонентів і мікросхем. Це перетворює звалище на величезний склад запасних частин, доступних для тих андроїдів, які залишилися активними після Великого зриву. Металеві оболонки з порожніми очима й перекрученими кінцівками нагадують про колишні часи, коли ці машини служили своїм творцям.

Живі андроїди, що досі функціонують, регулярно відвідують це місце в пошуках потрібних запчастин. Вони пересуваються серед покинутих тіл, вибираючи компоненти для ремонту своїх власних систем. Це звалище стало своєрідним ресурсним центром, де старі механізми дають нове життя діючим машинам, забезпечуючи їх необхідними деталями для продовження функціонування.

Крім того, через скорочення популяції активних андроїдів, на звалищі час від часу проводяться роботи з відновлення старих машин. Відновлені андроїди проходять процес оживлення, що включає в себе ремонт і заміну зламаних компонентів. Після цього вони отримують можливість знову функціонувати і служити.

Таким чином, звалище в Кінзоку Тоші зберігає в собі не тільки уламки минулого, але й надію на майбутнє для залишків андроїдної популяції. Це місце стало ключовим джерелом життєво важливих ресурсів, забезпечуючи підтримку й відновлення машин у постійно мінливому світі.

Важливі моменти:

1. Саме тут ШУ перший раз зустрічає Бернардайн, яку вирішили секретно "похоронити заживо".
2. На звалищі, МОРТ знаходе собі нову руку, після того як оригінальна була розплавлена Порожніми.
3. Хе Сонг знаходить собі нове око, через те що оригінальне було вибите Порожніми.
4. На цьому місці, Меган стріляє у Сайто яка була на порозі до набуття форми Порожнього. Втім, Сайто хотіла секретно піти від Розвідників, щоб ніхто не бачив її фактичної смерті.

(Підлокація зі свідомості МОРТа)

Фонтан Гнилі (Kilden til råddenskab)

Серед безжиттєвих просторів Кінзоку Тоші, де залізний пісок нещадно відбиває сталеві небеса, височіє моторошний монумент - Фонтан гнилі. Його обриси виразно проступають на тлі сірого пейзажу, немов темна, іржава рана на тілі неживого світу. Металевий каркас фонтану, вкритий глибокими тріщинами, нагадує чийсь знайомий зруйнований скелет, когось покинутого у цій безнадійній самотності.

З фонтана невпинно вивергається густий, чорний потік, що змішує в собі залишки старої, згорілої крові, бензину та подрібнених органів та частин тіл андроїдів. Суміш видає огидний запах гнилі та крові, який швидко розливається навколо, отруюючи кожен вдих. Багряна рідина зливалася у темну калюжу біля основи, залишаючи після себе скупчення піноподібної субстанції, яка, здається, вже почала формуватися у єдиний організм.

Краплі цієї отруйної суміші повільно стікають по боках фонтану, залишаючи за собою доріжки іржі та гнилі, яка вже
давно почала поглинати сам метал. Час
від часу з глибин конструкції зʼявляються мертві і уламки механічних кінцівок, що
мляво виходять на поверхню, створюючи
глухі, бездушні звуки, які віддаються лунким відлунням у холодному повітрі.
Навколо фонтану розкидані уламки андроїдів-легіонерів, чиї понівечені тіла, здається, самотужки повзли до цього проклятого місця у своїх останніх спазмах. Їхні обличчя, вкриті шаром пилу і бруду,
застигають у жахливих гримасах, що
відображають нескінченну муку і агонію, яка супроводжує кожен їхній рух.

Фонтан гнилі є абстрактним уособленням розпаду і смерті у світі, де метал і плоть зливаються в одне ціле, утворюючи жахливе і відразливе видовище, яке без кінця нагадує про неминучий кінець усього живого і механічного, що знаходиться у постійному циклі.