Ти частина світанку, де світло виходить із темряви

Коли настає темрява і навколо стає тихо, з'являється простір.
Я не поспішаю його заповнювати.
Повільно смакую, знайомлюсь із ним, як мені в цьому.

Коли настає темрява, і тиша огортає мене,
зрештою, я видихаю
і сміливо дивлюсь усередину.

Темрява довкола дозволяє побачити світло всередині.
Усі ті дрібнички, якими я називаю себе, — наче маленька дівчинка, що сидить перед скринькою зі скарбами,
в яку помістилося всяке-різне: камінь, старий гудзик, жолудь, фантик від цукерки.

І кожен із цих предметів — про мене,
і кожен — цінний для мене.
Хоча, якщо бути чесною з собою,
якщо раптом я заграюся і забуду цю скриньку десь під липою,
я навіть не помічу. Лише згодом згадаю — з теплим, гірким сумом.

Так чи можна вважати, що я є цією шкатулкою зі скарбами?
То, що ж тоді усередині? Що так лякає подивитися туди, почути?

Я — це тиша і простір. Наповни мене.

Колись записувала такий підкаст про природу жіночого циклу. Можливо комусь буде цікаво

І я потроху звикаю, що ти мене ловиш
І падаю все сміливіше, і вірю тобі Одному я вірю що ти мене любиш І вірю, коли обіцяю навчитись, як ти
Вже потроху звикаю, що ти мене ловиш
І вірю, і падаю, падаю в руки тобі
Я вірю, що можна навчитись любити
Скажи, хто тебе навчив?

#музика
Звучить, зараз, у мені

А весна в лісі починається по-іншому ніж у місті.
Весна у місті раптова. Ти раптом, зранку, виходиш з дому, вдихаєш на повні груди, і думаєш: "Весна". Підіймаєш очі, а там все цвіте.

Весна у лісі поступова. Ліс прокидається повільно. дивуючи і балуючи кожного дня чимось новим. І все моє єство, разом з лісом, прокидається, відігрівається, починає дихати. Після довгої зимової сплячки, я заглядую у себе, з захватом. З тим захватом, що іду кожного дня до лісу. Що нового там, сьогодні? які скарби??
Що нового, там в мені, новій?