Цього місяця я отримала багато підтверджень тому, що між успіхом і невдачею може бути лише одна дія.

Часом здається, що ця дія вже не допоможе, тому ж навіщо її робити?

Але треба. Зробіть ще одну.

Проблема тут в тому, що ти ніколи не знаєш, де та сама дія, яка приведе до результату.

Тому доводиться робити «лише ще одну дію» не один раз, а багато. Одну за одною. Ще і ще.

Провал? Ще одна спроба.
Невдача? Ще один крок.
Не виправдовуються очікування? Зроби це ще раз. Довше, більше, краще, розумніше. І так по колу, доки не вийде.

Коли нічого не вдається, дуже легко здатись, втратити віру, піти в інший бік, кинути все. «Просто це не моє», «напевно, я якась не така», «мені це ніколи не вдасться».

Значно важче — зібратись до купи, створити план дій і діяти.

Але ж ви вже знаєте, що часом лише одна дія відділяє тих, кому вдалось від тих, кому ні.

Можливо, саме наступний крок приведе вас до такого бажаного успіху. Зробите його?

На днях прочитала книгу «Вибір» Едіт Егер – автобіографічна книга психологині, що пережила досвід Аушвіцу. І мене дуже сильно вразила головна думка книги – що б з нами не відбувалось, у нас залишається вибір, як це сприймати.

Можливо, колись відрефлексую трохи більше про це.
А поки тільки скажу, що цей вибір не про те, що робиш один раз в житті, а потім отримуєш результати.

Це про щоденні вибори.
Про маленькі неприємності і великі страждання. Про дрібниці та жахливі випробування.

Будь-де, будь-коли наш внутрішній світ визначає те, яким буде наше теперешнє і майбутнє життя.

Бо можна вижити у Аушвіці і віднайти в собі сили простити собі все, що бачила. Жити далі.
А можна довести себе до депресії через те, що не вдалось зробити стартап на мільярд. Перетворити своє життя і життя навколишніх на жах.

Хотілось би, щоб можна було один раз зібратись з духом і вирішити щось на все життя. Але скоріш за все, вибір доведеться робити щодня. Маленький чи великий, визначальний чи просто звичайний. І кожен з цих виборів приводитиме або віддалятиме нас від щасливого життя.

Ця думка буде дуже довго зі мною, і вона настільки глибока, що осягнути і прийняти її з одного прочитання повністю досить важко. Але поки що я намагаюсь собі кожного разу в будь-якій ситуації нагадувати: я маю вибір. Страждати чи йти далі – не визначає ситуація навколо, визначаю лише я.

Я не знаю, що з вами відбувається зараз.
Що у вашому житті.
Що у ваших думках.
Але дуже дуже хочу повторити цю думку від Едіт Егер: свобода полягає в тому, щоб прийняти все, що сталося.

P.S. Я думала, що книга дуже гнітюча, враховуючи тему. Але незважаючи на жахіття, які в ній описані – навпаки, вона пронизана світлом, сяйвом, турботою (зокрема про читача), тому від неї у мене було сильне полегшення на душі

«Люди на співбесіди приходять втомлені.
В них не палають очі.
Вони вигоріли. Незрозуміло, чому так?»

Почула ці слова від одної менеджерки.

Перша моя реакція була «відторгнення». Мене це тригернуло. 

Бо, ну… ясно ЧОМУ так.
Ми погано спимо вночі через звуки ППО.
Ми не їздимо у відпустки.
Ми маємо додаткові фактори тривожності, коли немає світла і води.
А ще у кожного з нас формується комплекс вижившого – де б ми не були і що б не робили.

Зрозуміло, чому всі такі змучені. В*йна не дуже-то сприяє енергійності.

Проте, щоб не впадати в цикл відчаю, я задала собі таке питання:
Чи значить те, що ми живемо і ще будемо жити в таких умовах, що варто продовжувати бути в цьому стані? Чи значить, що треба змиритись з відсутністю сил?

Очевидна відповідь – ні.
Адаптуватись, але не змиритись.

Я не хочу відбирати в себе яскравість життя тому, що середовище сприяє цьому. Я хочу робити все, аби мій рівень енергії був достатнім для реалізації усіх моїх мрій. І це навіть не про роботу чи якісь досягнення. Це про те, щоб проживати насичене життя у різних сферах.

Можливо, я скажу щось банальне, але є не так багато речей, які мені повертають енергію. В складні часи і будь-коли, бо вони, якщо чесно, універсальні.

Ось ці речі:
1. Рутина сну. Лягати і вставати в один і той самий час. Спати не менше 8 годин.
2. Спорт. У мене це зал, йога та швидка ходьба/біг.
3. Збалансоване харчування. Часом я їм макдональдс, якщо втомилась і не хочу готувати. Але на сніданки у мене завжди каша + білок + фрукти і овочі.
4. Піклування про свої особливості тіла і здоровʼя. У мене проблеми зі спиною і шлунком – я знаю, що мені не можна довго сидіти. Тому намагаюсь уникати довгих зустрічей або робити перерви. Також час від часу я роблю чекапи (зокрема на вітаміни та мікроелементи) і працюю з результатами.
5. Час на себе та свої хобі. Я читаю, граю на піано, слухаю музику по дорозі кудись або малюю розмальовки.

І ще кілька додаткових:
1. Робота з ментальним станом: щоденник, психолог, медитації. Все разом або щось з цього на вибір.
2. Активність: щоденні прогулянки. Можливо, колись у мене знов буде велосипед, бо це дає мені ще й позитивні емоції.
3. Умови для формування корисних звичок: не купувати солодке додому, ставити воду усюди,
4. Трошки усвідомленої дисципліни. Я не вірю в те, що можна триматись лише на силі волі, але трошки дисципліни все ж має бути. Для мене це про те, щоб «змусити» себе робити те, що я не хочу, але знаю, що потім мені сподобається. Як-от, вставати кожного ранку і йти на прогулянку чи йти в зал на тренування, коли втомилась після робочого дня.

Я роблю більшість з цих речей більшість часу. Але це не значить, що у мене не буває днів, коли я все одно хочу просто лежати і дивитись в стелю. Що у мене не буває виснаження після обстрілів. Що я завжди енергійна.

Проте коли я регулярно роблю все те, про що написала вище, то відчуваю, що маю все більше днів, коли мій настрій краще середнього.

А які базові, але важливі речі робите ви, щоб навіть в поточних умовах заряджати себе?

Віднайти б свою дитячу впевненість у тому, що я зі всім впораюсь.
Що що би не сталось – я зможу.
Досягну, зможу, переживу, віднайду себе заново, доведу до мети.

Віднайти б ту впевненість, яка підтримує «незважаючи ні на що» і «в будь-яких умовах».

Щоб вона допомагала рухатись.
Коли не вдається впоратись зі справою, в яку вкладаєш всі сили. Вкотре.
Коли переживаєш за друзів, які обирають бути «самі знаєте де».
Коли втрачається остання віра, що ставатиме краще – в твоєму житті, роботі, країні.

Віднайти б ту дитячу впевненість, що все вдасться, обовʼязково.

"Дорогенька", "ведеш себе як дівчисько", "прикраса офісу", "ще розплачся", "не привертай до себе так багато уваги", "будь розумнішою, ти ж у чоловічому колективі", "ого, жінка на такій посаді!" (ніби це так дивно, "якась там жінка" і змогла дорости до чоловічого рівня) – хоча б якусь одну або якусь з подібних фраз чула, напевно, кожна дівчина.

Маленькі прояви сексизму усюди.
В звертаннях та зверхності: "сонечко, ти ж в офісі, а не в магазині, будь уважніша".
В зарплатах: жінки продовжують отримувати менше.
У визнанні: порахуйте кількість подкастів з жінками і з чоловіками.
У залученні: до Ради з питань підтримки підприємництва в умовах воєнного стану запросили НУЛЬ жінок.
У просуванні: станом на зараз, у нас є ЧОТИРИ жінки-міністри України. Для порівняння: чоловіків – 18. Так, в бізнесі з цим краще, але теж далеко від ідеалу.

А ще прояв сексизму – у ігноруванні проблеми: "сексизму вже немає! особливо в IT". Тому це дуже круто, що ЗМІ та блогери стали частіше висвітлювати цю тему.

В березні мала можливість за запрошенням dev.ua сказати пару слів на цю тему разом з чудовими Lilia Korop та Mary Dub.

Послухати про все це та про наші з Лілею та Марі компанії – можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=42AmvudDXBA&t=3s&ab_channel=devua

А поділіться вашими історіями сексизму в IT?

Занадто близько до серця…

В моєму навчальному та робочому житті є багато фейлів, які я сприймала занадто близько.

Першу четвірку в університеті після трьох років навчання на пʼятірки.
Провалений стартап, в якому я мала одну з ключових ролей.
Відмову у роботі в MacPaw після стажування.
Коли виявилось, що моя зарплата найменша серед усіх, хто навчається разом зі мною.
Сьогодні додалась ще відмова у отриманні гранту.

Дівчинці з синдромом відмінниці складно сприймати той факт, що неможливо бути ідеальною для всіх. Неможливо усюди перемагати. Неможливо встигати усе. Неможливо мати perfect match з усіма та усім навколо.

Кожного разу, наважуючись зробити щось некомфортне, але по-хорошому амбіційне, я кажу собі: «Просто спробуй, зроби це. І НЕ ЗАСМУЧУЙСЯ, якщо щось піде не так». І я одразу налаштовуюсь, що може не вийти. Я ніби готова до провалу, сприймаю все ок… Рівно до моменту, коли чую «Вибачте, не цього разу», «Ми обрали іншу» чи просто «Ні».

В цей момент мене перемикає. Ллються сльози, в голові по колу крутяться думки: «А що як це взагалі не для тебе?», «А що як ти просто не здатна&», «А що, якщо ти занадто амбіційна?», «Ти просто не заслуговуєш на це», «Самозванка», «Такий результат був очевидний»….

Я пишу цей пост зараз в першу чергу собі завтрашній, а заодно і кожному та кожній з вас, хто відчуває те саме (бо я знаю, що нас таких багато).

Зі мною (і з тобою) все добре.
Авжеж, ще буде багато невдач.
І буде ще більше відмов.
Але будуть і омріяні «Так».

Будуть.
Якщо ти почнеш вірити в себе.
І не сприйматимеш кожну невдачу як персональну поразку.
Якщо після «Ні» твоєю першою реакцією буде «Що зробити, щоб було так?».
Якщо після того, як засмутишся, ти знов спробуєш.

І якщо хоча б намагатимешся казати собі «Я здатна», «Я заслуговую»? «Я можу»…. а якщо навіть «не можу зараз», то «колись обовʼязково мені це вдасться».

Наврядчи я колись навчусь не сприймати близько до серця всі ситуації, в яких почуваюсь невпевненою в собі, слабкою, неідеальною.

Але я дуже хочу, щоб після будь-яких негативних думок в голові обовʼязково майорили, а потім ставали все гучнішими лише слова: «Спробуй ще. Ти впораєшся».

Я жінка. Я маю певні фізичні характеристики і закладені природою особливості, які вирізняють мене від чоловіків.

Чи роблять мене мої гормони чи зовнішній вигляд кращим спеціалістом? Ні.

Чи роблять мене мої гормони чи зовнішній вигляд гіршим спеціалістом? Теж ні.

А що тоді робить з мене кращого чи гіршого спеціаліста?

Правильно. Мій досвід, мої знання, мої навички. Моя здатність справлятись з викликами. Мій характер та вміння спілкуватись з людьми. Моя впевненість в прийнятих рішеннях і здатність реалізувати ці рішення.

Все те, що людина набуває впродовж свого життя і карʼєрного шляху.

Я жінка, і мої дії, підходи до вирішення задач і манера спілкування може відрізнятись від чоловічих підходів…

Ні, стривайте. Не так! Я людина — і мої дії, підходи та манера спілкування можуть відрізнятись від підходів інших людей. Тепер те, що треба!

Я відрізняюсь від інших людей — чоловіків та жінок. Своїм баченням світу. Своїм шляхом. Усім, в принципі, відрізняюсь. Як і інші люди.

Мій досвід не робить мене кращою чи гіршою людиною. Але може зробити кращим чи гіршим спеціалістом… для конкретної компанії чи команди.

Але мої особливості як жінки — це лише частина мене та мого досвіду.

Важлива, але частина.

Мій страх стримує розвиток сильніше, ніж відсутність знань

Я постійно знаю та вмію недостатньо, щоб почати. Точніше, мені все життя так здається.
Наприклад, недостатньо розуміюсь на бізнесі, щоб стартувати власний.
Погано розбираюсь у зйомці, щоб почати вести ютуб-канал.

Тому мій шлях часто починається з книг, курсів, статей, менторства.
Іншими словами – я починаю вчитись.

І це, в цілому, добре. Окрім того, що часто це доходить до смішного: у мене в паралелі висить кілька курсів, сесій та книг, я виписую все до деталей, структурую, пишу задачі, які потрібно зробити. Але врешті-решт після проходження усього цього я… нічого не роблю. Ну, або я все-все роблю – але занадто довго. Бо ставлюсь настільки прискіпливо до себе і до результату, який хочу побачити, що цього результату так і не бачать інші. Покращую і покращую. Доточую і доточую.

Тому в мене вже 2 роки в планах кочує ціль «завести ютуб». Тому я вже півроку пишу курс, який мав би вийти ще в серпні.

Я готуюсь як справжній перфекціоніст, а потім «зливаюсь» в останній момент.
Наприклад, кілька місяців минулого року я присвятила навчанню з пошуку інвестицій для стартапу.
Зробила варіантів 10 пітчдеку. Днями і ночами відпрацьовувала меседжі.
Знаєте, зі скількома інвесторами поза курсом я поспілкувалась? З нулем.

Всю другу половину року я серйозно думала над тим, чому так відбувається і прийшла до висновку, що мене стримує не те, що я чогось не знаю чи не вмію. А те, що я чогось боюсь.

Боюсь, що мене засміють чи просто не зрозуміють.
Що в мене нічого не вийде і всі дізнаються, що я «самозванка».
Що ніхто не буде співпрацювати зі мною, якщо я не покажу виключно ідеальний результат.

Але зрозуміти страхи – це теж ще не вирішити проблему. Тому я вирішила спробувати боротись зі своїми страхами цього року. Точніше, навіть не так. Я намагатимусь діяти попри страх.

Тому кожен місяць тепер у мене зʼявлятиметься новий виклик до себе: зробити щось, чого я боялась, що відкладала, що давно потрібно було зробити. Навіть, якщо я ще чогось не знаю. Навіть якщо щось неідеально готове. Навіть якщо мені потрібно більше досвіду.

Минулого року одним з найкращим рішень було все ж запустити TheWays, хоча у нас були недописані тексти, не все працювало ідеально і взагалі я мала багато планів на покращення.

Цього року я планую кожного місяця приймати подібні рішення: робити те, що потрібно, хоча здаватиметься, що ще зарано, що я не готова, що треба зробити краще, а потім ще краще, а потім ще…

Бо виходить, що знань в голові стає все більше і більше.
А бажаного розвитку все нема і нема.

А як ви справляєтесь зі своїми страхами діяти? Поділіться лайфхаками.

Відучора мені 30

Якщо чесно, дивні відчуття. Я ніби застрягла у своїх 28, які виповнились напередодні вторгнення. 2 роки були неймовірно довгими і одночасно промайнули як мить.

За минулий особистий рік
- я двічі лежала в лікарні, двічі викликала швидку, і окрім цього пройшла 10+ лікарів інших направлень
- не могла спати вночі тижнями через хворобу
- провела сотні годин на підлозі у коридорі
- плакала від новин, чужих подій, фізичної болі та своїх неважливих дрібниць
- лякалась гучних звуків
- часом вважала своє життя провалом
- втратила можливість офлайн спілкування з багатьма друзями
- не була в подорожах, відпустці і взагалі майже не мала повністю неробочих кілька днів для відновлення
- не досягла багатьох бажаних цілей

І незважаючи на все це, було так багато хорошого:
- ще один рік в обіймах найкращого чоловіка, навіть якщо ці обійми під час вибухів
- зʼявився новий член родини - кіт Фагот з притулку
- провела різні приємні дні з великим колом родини
- ввела у життя нову звичку - ранкові прогулянки
- запустила стартап, який по-справжньому допомагає людям і має неймовірні відгуки
- передивилась багато хороших фільмів та прочитала декілька цікавих книг
- вижила і зберегла ментальне здоровʼя на рівні «ок» ? що в наші дні вже досягнення

Майбутній рік хочеться провести у режимі «щастя, не зважаючи ні на що». Хочеться взяти від цього року все, що можливо. І дати світу також максимум того, що я можу.

Минулого року я відкрила в собі багато упереджень, обмежень, які стримують мене і які цього року я маю бажання подолати.

Взяти своє життя в руки.
Відпустити все те, що не дає мені рости швидше.
Відпустити ту себе, яка видумана іншими, і відкрити собі та світу ту мене, яка справжня теперішня я.

Це рік має стати роком внутрішніх перетворень.
Роком навчання тому, як змінювати своє ставлення до неминучих страждань. І роком пошуку щастя в будь-яких обставинах.

Навіщо ми вирішили робити ранкову рутину Хубермана?

Просто одного дня ми з чоловіком зрозуміли, що більше не можемо жити в тому ритмі, темпі, який був раніше. Пізно прокидатись (10-11), пізно лягати (2). Почувати себе постійно втомленими. Почувати, що нічого не встигаємо і не можемо сфокусуватись. Емоційні гойдалки. Соцмережі, новини.

Я взагалі, здається, потрапила в якийсь цикл залежності від щоденних little pleasures, які щоразу виливались в сильний емоційний спад від недосягання довгострокових цілей та мрій.

Якщо чесно, загальна ситуація навколо нас зараз стимулює щось змінювати всередині. Бо так, як раніше – вже не виходить жити.

А я особисто вже 3-4 роки постійно почуваю себе максимално непродуктивною. В останні два роки стало гірше. Це відчуття дуже-дуже неприємне. Особливо, коли знаю, якою я можу бути і колись була.

Що цікаво – я завжди вважала, що мій найпродуктивніший час – це ніч. І що я би вставала (якщо без будильника) пізно, і почувала би себе краще. Бо так і було все життя. Тим і цікаво було подивитись, чи спрацює така рутина для мене?

Чим мені сподобалась саме ця рутина

- вона науково обгрунтована, а не придумана за методом Стелі
- вона має чітку послідовність дій, тому зранку не треба думати про те, що, за чим та як робити. просто встаєш - і робиш
- ця послідовність допомагає одразу змінити всю свою ранкову рутину, а не змінювати маленькі звички одна за одною. хто хоч раз намагався змінити укорінену звичку - знає, наскільки це важко.
- кожна міні-звичка всередині рутини підкріплює одна одну і врешті приводить до більш продуктивного дня загалом

Я для себе визначила це як челендж. Чи зможу я 30 днів поспіль вставати сильно раніше? Чи зможу змушувати себе лягати об 11? Після того, як стільки років жила в іншому режимі..

Що маємо на кінець місяця

- встаємо десь в 7:30-8:00 (бо зараз сонце встає в 7:40, немає сенсу вставати сильно раніше)
- лягаємо пізніше, ніж варто було б, але значно раніше. ніж колись (11:30 в більшості випадків, але часом вдається і в 10:45-11:00)
- за весь місяць один раз встали в 9 (коли були нічні тривоги і ми не виспались) і один в пів 9 (коли я погано себе почувала)
- всі дні пили дуже несмачну підсолену воду
- десь 10 днів робили ранкове тренування (але в нас ще є два вечірних на тиждень)
- з холодним душем в мене поки що не склалось. робила разів 7-8. але сподобалось ? буду над цією звичкою працювати. класно йде після тренування. без тренування, враховуючи нинішню погоду в Києві, це реально аж дуже холодно ?
- відкладений кофеїн у 90% днів
- відкладений сніданок у 90% днів
- півтори години сфокусованої роботи - було, за виключенням пари днів
- однаковий графік в будні та в вихідні - вдалось, і навіть сподобалось!

Які результати у мене
- сильно покращився загальний настрій
- оці перші півтори години роботи - це кайф. я дуже, дуже, дуже давно не почувала себе аж настільки сфокусованою. особливо на складних для мене задачах типу написання довгих текстів
- в цілому за день фокусу сильно більше. я жесть прокрастинатор, тому результат для мене був сильно відчутний
- почуваю себе більш зарядженою протягом дня
- в дні, коли ми лягали більш-менш вчасно - перестала почувати спад енергії та сонливість вдень
- головні болі, на жаль, не минули. але я і не сподівалась :))
- стало більше активності в житті за рахунок щоденних прогулок та більшої кількості тренувань. бо з роботою вдома та доставками з магазинів я взагалі перестала рухатись. дивно, що ще не 200 кг важила :))

Коротше – ми точно взяли собі цю рутину як частину життя і будемо її притримуватись. Принаймні, поки не знайдемо щось ще краще ?

P.S. Якщо немає часу чи можливості на такі довгі рутини, то з оцього всього найкраще зробити дві речі: пити воду зранку та виходити на сонячне світло. Від цього буде найпомітніший ефект.

Здається, складно змусити себе одразу виходити на вулицю, особливо, коли на вулиці -6, ожеледиця та хмари. Але я жодного разу не пожалкувала, що вийшла. Навпаки, шоразу собі вдячна за цю звичку.