Було б дивно вдруге за кілька місяців переглянути «Пожежі» Дені Вільньова і отримати той же емоційний хаос. Тому я звертала увагу на дрібніші деталі, а також зрозуміла, що деякі з них навіювали надуману метафоричність, яку намагаюсь оминати. Наприклад, міст між Дерешем і Кфар Кутом - це просто міст, а не алюзія на повернення до минулого, етапи становлення молодої дівчини чи розділене арабське суспільство. Сюжет для мене і досі є суцільною егоїстичною розповіддю про жінку, якій складно співпереживати. Занадто цинічним є укладання заповіту для близнюків, а травматичний досвід поколінь та те, що замовчування сімейної історії несе страшні наслідки для всіх членів родини, є більш важливими темами, ніж взаємини батьків та дітей.

Отож цікаво, що на початку фільму, коли близнюки вже почули пункти заповіту, а Жанна почала збиратись до Леванту, Дені Вільньов акцентує увагу на столі з абсолютно сухим вазоном, листя якого тримаються на чесному слові. У Сімона, який веде відчужений спосіб життя, на столі в університеті Дареша та навіть біля будинку бабусі Наваль знаходяться здорові рослини. Виглядає так, ніби душа Жанни була травмована найбільше, тому вона й перша наважується дослідити минуле матері.

Басейн у «Пожежах» фігурує чотири рази: перший і останній демонструють кульмінацію родинної історії, другий представлений порожнім, а у третьому, коли діти на половині шляху до відкриття таємниці, починає з'являтись вода.

Та найбільшою загадкою для мене завжди буде той діалог Сімона та Чамседдіна, де лунає фраза «Ніхад щось почув та побачив і після цього перетворився на машину вбивств». Хлопець ніколи не знав свого походження, як і мати не знала, де її син чи як він виглядає. Він не знав, хто вона, будучи Абу Тареком у Кфар-Р'яті. Адже якщо знав, чому він був такий здивований, читаючи листи? Що ж він почув і побачив, що зробило з нього тирана, чи це була лише сукупність нещасних подій у житті хлопчика, який без любові вбачав сенс життя виключно у помсті всьому світу?

На каналі можете знайти випуск про Дені Вільньова.

Американські медіа часто вказують на те, що кінематограф та церемонії нагородження є частиною політики, особливо після передвиборчих гонок. І йдеться не про кіно Ізраїлю чи Палестини, перемогу «Бутербродного» Деніела Роера чи «20 днів у Маріуполі» Мстислава…

Американські медіа часто вказують на те, що кінематограф та церемонії нагородження є частиною політики, особливо після передвиборчих гонок. І йдеться не про кіно Ізраїлю чи Палестини, перемогу «Бутербродного» Деніела Роера чи «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. THR написали статтю про те, що «ліве кіно» потенційно може відчути обмеження за повторного президентства Трампа, але це дуже сумнівно. І ось чому.

Видання спирається на факт того, що кінематограф, незважаючи на свою консервативність у правліннях студій, все одно діяв усупереч. Наприклад, перемога «Місячного сяйва» - це не стільки адженда, скільки «шанс прищепити кіноманам країни відчуття національних демократичних пріоритетів». THR йде далі та згадує цьогорічних лідерів - «Бруталіста» Брейді Корбета і «Емілію Перес» Жака Одіара як те кіно, що різниться з баченням республіканців США через тему міграції, нерівності та транссексуальності.

Проте THR і закопує себе, стверджуючи, що «Анора» - це геніальне кіно 2024 року, це «пісня боротьбі за досягнення стабільності в країні». Головна проблема у тому, що легкість і тупа романтизація росіян, бідного та вільного життя, молоді та суворих батьків (ще й з темою олігархату і криміналітету) має майже 100% шанси отримати «Оскар» навесні. Але всі світові медіа, звісно, напишуть, що це рішучий крок Шона Бейкера показати, як виживає любов у складні часи, а не шкідливий проєкт для просування росіян.