Днями о сьомій ранку я прийшов на озеро. Дорогою випив заварену вдома каву. Здається, вже закинув вудку, а може ще й не встиг, як почув постріли. Спочатку здавалося, з калашмата. Але потім вони ставали гучніші й виразніші. Й тоді над деревами за плесом я побачив шахеда і фейерверки навколо нього. Так у зоні моєї зорової досяжності його і не збили. Він полетів десь за місто, а потім нібито повернувся. Тривога тривала ще години дві. Довкола озера бігали любителі здорового способу життя, прогулювалися літні люди, прибиральник витрушував сміття з урн.
На березі я побачив лише одного рибалку. Дідуся з вудкою. Це насторожило. Зрештою не дарма. Я так нічого й не впіймав. Мабуть, рано вранці там не клює. А може зміна погоди вплинула. Коротше, від початку все пішло не так. Ще й загнав гачка в палець. Триста ліва рука. Накладаю турнікет. Турнікет накладено. Можу вести бій… Не клює.

Білий крейдяний терикон.
Вражаюче.

Ніби з землі прорізався велетенський зуб і вона реве від болю всіма тими гарматами, як немовля, що лишилося на самоті перед темним і безмежним всесвітом, сяйво зір якого не гріє і не звеселяє

як немовля, що все тягне до рота

як немовля, що намагається стати на ноги й падає

як немовля, за яким як не дивишся, все одно не встежиш і обов’язково проґавиш мить коли воно

піде в армію