нічні привиди сумні заплакані блукають метрополісом
бояться глянути у вічі один одному, побачити там заспокоєння
вони невпокоєні занепокоєні і на плечах своїх спустошених несуть зруйновані будинки та згадки про загинувших воїнів
в цьому місті без тіні світла привидів видно по недопалках
які вдень залишають заспокоєні на смітниках та під'їздних лавках
які не підозрюють яке життя з приходом темряви має далі їхня цигарка
які думають, що в кінці розмови завжди ставиться крапка, насправді пробіл
бо тільки він розділяє заспокоєних та нічних привидів світ
у природі це називається
сонця захід
а трошки згодом
сонця схід

я збираю слова-вибачення, які ти посадив восени
сльози мого шкодування поливали сухе літо
однак, сад твоїх слів на кордоні туги виявився пустим
розʼєднали нас, хто куди
різні корпуси та факультети
чи може
пріорітети?
в яких я опинилася нижче тієї лісної трави
на якій колись я і ти
співаючи пошепки старі пісні
ховаючи тіло в прохолодній росі
зустрічали перших променів схід
тоді сад твоїх слів розцвів

я не підозрювала, що колись блукатиму вулицями в твоїх пошуках
перетинатиму літосмугу
та не встрічатиму навіть тінь твою
їстиму врожай твоїх обіцянок
ночуватиму в наших спогадах
обійду всього за один зорепад усю нашу минувшу весну
вбиватиму ноги до червоного напівсолодкого
руки — до рожевого ігристого
бо я ніколи не зможу визнати
що більше тебе не знайду

я блукала листям опалим, аж поки не дійшла до зими
сад твоїх слів на кордоні туги
виявився пустим

20 19

критика криє картами козирними
коли картина кричить каліграфіями кривими
коли крісло крихтить крислатими кущами
коли країна карає країну

кинджалами