Хоча Томос був прописаний під мирний час і не міг передбачити всіх наступних трагічних подій, але роль Вселенського престолу як «антикризового менеджера» там все ж є. І чим менш конкретно прописані антикризові механізми, тим більшу гнучкість застосування вони допускають – від батьківських порад до уточнення рамок Томосу.

В цьому контексті згадується довоєнне інтерв'ю Його Всесвятості Вселенського патріарха Варфоломія, до якого ще тоді почали доходити тривожні дзвіночки з благочестивої України: «Ми читаємо різні повідомлення про насильство з боку екстремістських угруповань проти православних християн в Україні. Якщо, звичайно, вони відповідають дійсності, то ми засуджуємо такі дії, звідки б вони не виходили і проти кого б вони не були, з самого першого моменту, так само, як ми засуджуємо всілякі провокації, спрямовані на створення клімату напруженості серед народу України, але також і на образу Вселенського Патріархату».

Україна безповоротно встала на шлях відновлення церковної справедливості. Але, як відомо, справедливість без любові робить людину жорстокою. А жорстокість веде лише до примноження несправедливості. Якщо в православ'ї є червоні лінії, за якими всі благі наміри ведуть лише в напрямку пекла, то настав час їх визначити.

P.S. Після написання статті з'явилось відеозвернення митрополита Черкаського Феодосія до Вселенського патріарха з проханням втрутитись в ситуацію.»

Джерело: https://www.religion.in.ua/main/51343-comeback-to-ukraine-dlya-vselenskogo-prestolu-nastav-moment-istini.html

В цьому контексті дуже характерно, що спікери УПЦ не змогли чітко визначитись, хто для неї Церква-Мати. Навіть якщо прийняти, що традиційно Матір’ю вважають киріархальну церкву, то у випадку з УПЦ маємо парадокс, коріння якого лежить в одній історичній події – поділі Київської митрополї в 1458 році.
Маємо те, що маємо: більше ніж через 400 років на одній і тій самій історичній території виникли дві «паралельні» Київські митрополії, які ворогують одна з одною. Але якщо у автокефальної Київської митрополії не було сумнівів, хто її Церква-Мати, то канонічну владу над другою отримала її власна донька, Московська митрополія, відторгнута в XVстолітті. Зрозуміло, що назвати РПЦ Церквою-Матір’ю не повертається язик навіть у функціонерів УПЦ. Це червона лінія для будь-якого здорового глузду. І це насправді хороша новина, тому що дає аргументи, чому розрив канонічного ланцюга кіріархальної РПЦ та повернення в статус історичної дочірньої церкви Константинопольського патріархату – рішення не тільки виправдане, але й єдино адекватне критичній ситуації.

Київська митрополія має бути врешті-решт одна і єдина.

Якщо вже Вселенський патріархат прийняв історичне рішення скасувати Акт передачі Київської митрополії в підпорядкування РПЦ від 1686 року, підписаний в трагічні для України часи, то необхідно йти до кінця і відновити цілісність Київської митрополії, насильно розчленованої в трагічні для Візантійської імперії часи. Адже поява Російської церкви на православній мапі – прямий наслідок того розчленування 1458 року.

Як не дивно, але для цього є певний історичний прецедент, який нещодавно витягнув з шухляди патріарх Кирил, для того, щоб перепідпорядкувати собі східні та кримські єпархії УПЦ на окупованих територіях. Мова про Указ патріарха Тихона № 362 від 7/20 листопада 1920 р. Синод РПЦ, анексуючи Бердянську єпархію, послався на п.7 цього указу, відповідно до якого у випадку відсутності в єпархії архієрея через пересування лінії фронту або зміни державного кордону єпархіальна рада або духовенство та миряни єпархії можуть перейти в підпорядкування найближчого доступного архієрея. Але є в цьому указі і п.2, в якому дозволяється єпархії, яка внаслідок військових дій втратила зв’язок з «Вищим Церковним Управлінням» (тобто, керівними органами РПЦ, включаючи патріарха), «увійти у зносини з архієреями сусідніх єпархій на предмет організації вищої інстанції церковної влади». Власне, чи не з такою мотивацією Москва забирала собі Київську митрополію у 1686 році – через неможливість прямої комунікації Константинополя внаслідок великих відстаней та війн?

Як відомо, ані патріарх Кирил, ані будь-який архієрей РПЦ вже 10 років не може приїхати в Україну. Більше того, Кирил утримується і від поїздок на окуповані території, хоча має для цього всі технічні і політичні можливості. А отже, для припинення розладу організації церковного життя УПЦ вона може скористатись тими ж історичними прецедентами, які РПЦ визнає діючими і робочими. І все повертається до початкового пункту, з якого все пішло не так.

Епілог
В повітрі повисає питання, навіщо ця карусель без гальм Вселенському паріархату. Насправді, у Фанара коридор для маневру залишається дуже невеликий, і для прийняття рішення необхідно співставити наслідки для України, всього православ’я та ризики безпосередньо для Першого серед рівних.

Головний ризик в тому, що ПЦУ створювалась Вселенським патріархом як глобальний об’єднавчий майданчик для всіх православних України. Для цього (саме для цього, наголошую!) за великою ікономією було реабілітовано канонічне достоїнство духовенства та єпископату УПЦ КП та УАПЦ: всі переговорні групи мають бути в рівному канонічному статусі.

Практика показала, що ПЦУ не прониклась покладеною на неї надзадачею. Її головним пріоритетом стало самоствердження (начебто є внутрішня невпевненість у власній суб'єктності), і його методи давали опонентам Вселенського патріарха приводи говорити про «легалізацію розколу», яка загрожує стабільності багатьох помісних церков.⬇️⬇️⬇️

В євангельській притчі все закінчується тим, що хазяїн відбирає у лукавого і лінивого раба срібло і віддає тим, хто здатен його примножити, пояснюючи таку «несправедливість» так: «Тобі належало віддати срібло моє торгуючим, і я, прийшовши, отримав би моє з прибутком»...

Що побачить Господь через рік на місці УПЦ, у якої було 25 років максимального сприяння, привілеїв, щедрот від держави і меценатів? Всі свої ресурси ця церква вкладала в храмобудування і самопіар. І всього цього вона може бути позбавлена.

Якщо митрополит Онуфрій не мобілізує рештки своєї волі і відмовиться від подальшого діалогу, то з великою долею ймовірності отримає автокефальний демарш всередині УПЦ. Час від часу з’являються звернення до керівництва УПЦ з вимогою остаточно порвати всі зв’язки з РПЦ. Вже сьогодні в цій церкві є священники, які поминають митрополита Онуфрія після Вселенського патріарха. Деякі священники на низькому старті, щоб співслужити з екзархом Михаїлом, деякі декларують на індивідуальному рівні визнання таїнств ПЦУ і готовність до співслужінь з її кліриками (там, де встановлено дружні і братні стосунки). Про це, зокрема, говорить священник УПЦ, член «Софійського братства» Олександр Сорокін. Є громади, які не бажають доєднуватись до ПЦУ і у випадку ультиматумів від ДЕСС про «усунення афілійованості з РПЦ» планують перереєструватись як незалежні громади. І частина з них теж буде поминати Вселенського патріарха. Поки держава не готова прийняти факт, що законодавство не забороняє громадам не відносити себе до будь-якого релігійного центру, але на стороні таких громад будуть всі правозахисники світу.

Правда, є й інший бік медалі, який показує протоієрей УПЦ Олександр Федчук: всі роки свого існування УПЦ була фактично в заручниках у «східняків», які жорстко орієнтувались на Москву і вичищали всі автокефальні настрої. Я б конкретизувала: в заручниках у «донецьких». Такої ж думки дотримується і протоієрей УПЦ Ігор Ковровський, пояснюючи небажання митрополита Онуфрія робити різкі рухи побоюванням демаршу («антирозколу») цього проросійського крила в УПЦ.

Але давайте дивитися на таку загрозу практично: демарш проросійських архієреїв викличе проблеми лише для цих архієреїв. За великим рахунком, більшість розмов про моделі єднання церков включає в себе люстрацію: з російським прапором під рясою ніде не знайдеться прихистку. Найвідоміші з «москвофілів» – митрополит Запорізький Лука, Черкаський Феодосій, Банченський Лонгін. Нехай це буде їхній головний біль – як влаштовувати власну долю.

Чи хоче більшість УПЦ в ПЦУ? Ні, не хоче. Підстав, як бачимо, достатньо, перша з яких – взаємна алергія, навіть якщо немає персональних претензій у «зраді» або «захопленнях храмів».

Проблему можна було б спустити на гальмах, якби УПЦ являла собою маргінальну групу без реального впливу на жодні процеси. Але митрополит Онуфрій досі контролює дуже велику кількість віруючих – навіть без урахування окупованих територій та біженців. Любителі великих цифр часто звертаються до соцопитувань, відповідно до яких частка прихильників УПЦ з місяця в місяць знижується, а частка прихильників ПЦУ – навпаки. Але часто в таких опитуваннях опускається інформація, чи є опитувані практикуючими віруючими, тому результати виглядають скоріше як суспільний плебісцит – більшість (а точніше, до 70%) з респондентів до храмів своєї задекларованої юрисдикції не добираються.

Втім, є і цікаві результати. Так, відповідно до останнього опитування КМІС, дезорієнтовані українці, з одного боку, хотіли б припинення діяльності УПЦ, а з іншого – створення об’єднаної православної помісної церкви під омофором діючого предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія. Що прямо свідчить: нинішній стан православ’я не є остаточним, повноцінним та бажаним.

Будемо реалістами: хрестоматійна канонічна модель «одне місто – один єпископ» для України сьогодні – недосяжна мета. А тому, за влучним висловом протоієрея Ігоря Ковровського, «кожен повинен поступитись якимись своїми ідеалами канонічного устрою Церкви, усвідомлюючи як тимчасовість ситуації «комунального проживання»».

Хвилинка захопливої історії⬇️*⬇️*⬇️**

Митрополит УПЦ у Черкасах Феодосій замінив мирну єктенію. Тепер в проханні "о богохранімой стране нашей" виключені слова "о властєх і воінствє єя". Нова редакція: "о богохранімой стране нашей і православних людєх єя".

**Така ось ненависть митрополита Феодосія до влади і ЗСУ.

Повідомити новину чи написати адмінам:** Поштамт Веселого попа

Сергій Чапнін пише про РПЦ:

«Чи може Церква успішно існувати без харизматичного лідера?

Відповідь, безумовно, позитивна.

Може. Тоді постає інше питання: хто в Церкві готовий заплатити за таку радикальну трансформацію? І яка ціна?

Приклад офіційної Церкви в РФ вражає. Її лідери готові віддати (і вже віддали) абсолютно все, крім зовнішніх форм, крім того, брендбука, який дозволяє їм продавати і розвивати свій "православний бренд".

Чому в Росії це виявилося можливим у такі короткі терміни? Думаю, це трапилося багато в чому завдяки особистості патріарха Кирила Гундяєва. У перші роки патріаршества він виступав як "духовний лідер нації" і зібрав у кулак всю харизму, очікуванням якої жила значна частина Церкви. Проте, створивши собі імідж харизматичного лідера, Кирило не ставив собі за мету підтримувати його до нескінченності. Він зібрав у кулак харизму з однією єдиною метою - щоб її повністю знищити і зробити радикальний переворот.

Останні 10 років гундяївська РПЦ стоїть на трьох китах – бюрократії, ідеології та корупції. Саме тому вона послідовно відсікає себе від інших Православних церков.
РПЦ стала їм іноприродною.»

Повідомити новину чи написати адмінам: Поштамт Веселого попа

Синод Антіохійського патріархату прийняв звернення про "великий біль" з приводу "мучеництва генерального секретаря Хезболли пана Хасана Насралли".

**Молилася- срала- мазала-барабанила- танцювала.

Повідомити новину чи написати адмінам:** Поштамт Веселого попа

Люди просто раз-у-раз повертаються додому, щодня забирають дітей зі школи, ходять в крамницю за покупками – і навряд при цьому вважають себе лицарями, які служать Прекрасній Дамі (чи там навпаки).

Так і віряни, які щовечора запалюють лампаду, щонеділі йдуть до церкви, щовесни починають так чи інак готуватись до Великодня, не завжди при цьому чимось палають. Але ці прості маленькі кроки в жодному разі не треба знецінювати й поневажати. Бо з усіх цих звичних зусиль і непомітних повернень сплітається спільний Шлях, який веде у вічне життя.»

Повідомити новину чи написати адмінам: Поштамт Веселого попа

Дарія Морозова, член Софійського братства, не зовсім згодна з романтизмом о. Ярмули. І ми з нею повністю згодні:
«Днями, звертаючись до 738 Бригади, отець капелан Сергій Ярмула висловив дуже неординарне бачення молитви, яке в мене викликає водночас і симпатію, і заперечення. Панотець дуже кумедно уявив, що було б, якби хтось розмовляв зі своєю жінкою так, як у православ’ї заведено розмовляти з Богом – за збірником «Словосполучення та фрази для спілкування з дружиною».

О. Сергій припустив, що жінка було б, м’яко кажучи, дещо здивована таким поводженням – яке ми щоденно практикуємо до Бога. «Ось так буває з нашою молитвою до Бога, коли ми бездумно вичитуємо те, що називаємо “правилом”, а не спілкуємося живою мовою від всього нашого палаючого любовью до Творця серця». Я щиро згодна з отцем капеланом, що кілька теплих безпосередніх слів бувають дорогоцінніше за цілі години холодної вичитки правил.

Причому, на мою думку, ці слова можуть виражати не лише «палаючу любов до Творця», а просто те, що зараз є на серці, – коли вдячність, коли тривогу, коли надію, коли сум і біль, коли екзистенційне питання. Ці слова можуть здаватися «неблагочестивими» – як звучали слова Іова для його друзів, але це не їх, друзів, діло. Молитва – Таїнство двох, як і шлюб. Важливо, щоб це звернення було чесним – і водночас відкритим до Іншого, Який слухає нас. Бо правдива молитва – це мабуть передусім про довіру.

З іншого боку, я не можу погодитись із дещо протестантським посилом о.Сергія, що щире спілкування з Богом як із Другом робить зайвим молитовні правила. На мою скромну думку, порівнювати ці речі – все одно, що порівнювати тепле з квадратним. Ідеться про різні явища, кожне з яких має своє місце в духовному житті і для чогось потрібне. Правила є, перш за все, християнською повсякденною практикою, побожною рутиною, якщо хочете. Тим вони й цінні. Люди, які починають день із пробіжки, розминки чи йоги, мабуть знають, що це допомагає не лише скинути вагу і вдосконалити форми. Це дає нам змогу зібратись, стряхнути з вій залишки сновидінь, повернутися в колію денного життя. Звісно, тут у кожного своя міра – особисто я не фанат «продлинновенних» правил із канонами й акафістами. Субота для людини, а не людина для суботи.

Маленькі ритуали, які структурують наш час, особливо незамінні, коли ми переживаємо стрес, проходимо через випробування – а саме це з нами і відбувається зараз, хоча й різною мірою. За спогадами в’язнів концтаборів, найстійкішими з них виявилися ті, які примушували себе робити, здавалося б, непотрібні в тих нелюдських умовах щоденні дії – хоча б просто чистити зуби і розчісувати волосся. Адже рутина буває спасенною. Це знали давні християнські письменники: наприклад Феодорит Кирський в особистому листуванні радив згорьованим удовицям чи батькам, що втратили дітей, щоденно читати Псалми. Як вода, що точить камінь, ця повсякденна практика поволі повертає думки в русло нормального життя.

А як же Бог? Може, Йому й справді нудно тисячі років вислуховувати одні й ті ж слова різними священними і «несвященними» мовами?.. Бог відрізняється від дружини тим, що в Нього є для нас ціла вічність. У Нього не википає молоко на плиті, і Йому не треба бігти у справах. Він завжди радо вислухає наше молитовне белькотіння – адже навіть мені радісно слухати, як моя доня вчиться читати казки, добре відомі мені з дитинства.

І ще одна думка про «палаючу любов». Гірка правда полягає в тому, що вона не завжди є. Харизматичний, реформаторський підхід до віри вимагає того ж, чого райдужний романтизм вимагає від стосунків. Це має бути «як в кіно» – зі сльозами, пелюстками троянд, танцями слонів і воскресінням померлих. Утім, очікування принца на білому коні – так само, як і прагнення стати цим принцем, – не завжди закінчуються хеппі-ендом. В реальному житті це часто веде до розриву стосунків – або втрати віри. Адже щоб не розчаровуватись, варто одразу не надто очаровуватись. Церковне життя, як і життя сімейне, зіткане з низки повторюваних дій.⬇️⬇️⬇️

96 правило Шостого вселенського собору з тлумаченням вишлядає так:

«Епітіміям і відлученню підлягають ті, які підфарбовують своє волосся, щоб зробити його світлим або золотистим, або підв'язують його {завивають}, щоб зробити його кучерявим, або носять чуже волосся. Тієї епітімії підлягають бриючі бороди свої, щоб вони росли після рівніше і красивіше, або щоб завжди здаватися молодими безбородими. Також ті, які випалюють маленькими щипчиками волосся на обличчі, щоб здаватися ніжнішими і благообразнішими, які підфарбовують свої бороди, щоб не здаватися старими.

Цю ж епітімію піддаються жінки, які вживають білила або рум'яна {або будь-яку іншу косметику} для залучення до себе чоловіків.

Ох! Як може Бог визнати в них Своє творіння і Свій образ, коли вони носять інше диявольське обличчя? Хіба вони не знають, що уподібнюються блудній Єзавелі?

Отже, всі чоловіки і жінки, які роблять щось подібне, зазнають відлучення. Якщо ж все це заборонено мирянам взагалі, то тим більше клірикам і священним особам, які мають повчати народ і словом, і ділом і зовнішнім благочестям» (грецька керманича «Педаліон» стор. 270, вид. – 1888 р.).

**Треба тепер відлучити від Святої Церкви майже всіх архієреїв, добру частину священників та майже всіх їхніх дружин.

Повідомити новину чи написати адмінам:** Поштамт Веселого попа

о. Андрій Ковальов з ПЦУ розмірковує над феноменом квадроберства:

«Святий Христофор Лікійських - християнський великомученик ІІІ століття.

Його у візантійській, а згодом особливо у московській традиції часто зображали з головою пса та інколи навіть називали Христофор - песиголовець.

Архідиякон Павло Алеппський, який супроводжував Антіохійського Патріарха Макарія під час його подорожі у Москву в середині XVII сторіччя, записав, що брав участь у московському обряді «омивання мощей». Перераховуючи різні реліквії Благовіщенського собору московського кремля, він описав, що бачив там голову святого Христофора: «…глава мученика Христофора з обличчям точнісінько як у собаки, з довгим ротом; вона тверда як кремінь — наш розум був вражений подивом: тут немає місця сумніву!».

Тоді чи можна вважати святого Христофора першим православним квадробобером?»

*📬 Повідомити новину чи написати адмінам:* Поштамт Веселого попа