Запахла осінь в'ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум'яним
Зорюють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.

Максим Рильський, 1925

Дорога з міста до моря
жує тролейбусну гуму.
Дід мій, давно померлий,
стукає в шибку.
Доля питає думу:
— З ким та з ким, сіромо,
ніч ізночувала?

— Ой, ізночувала, тебе не спиталась,
підманула-пригортала юного спартанця.

Доля стоїть. Дума стоїть.
Дід назад у дитинство
гарбуза котить.
Літо в диктанті розставило коми
на сто літ наперед,
і тепер море
таке:

біжать крабенята з мисками,
семеро ставрид із ложками
та ще й ми з дідом —

варить кисіль медуза! —

(таке море тепле).

Борис Нечерда, зі збірки "Літак у краплі бурштину", 1972