Скаллі не єдина героїня телесеріалів дев’яностих, котра носила костюм у найрізноманітніших його варіаціях: сюди ж можна зарахувати й Саманту Джонс, але, як би парадоксально це не звучало, у докторки Скаллі носіння костюмів не було навіяне модними трендами, це був акт сам по собі дещо недбалий, але в цій недбалості продуманий та графічно довершений, що було продиктовано характером її персонажки. вихід Джулії Робертс у 1990 році на червону доріжку в оверсайзовому чоловічому костюмі від Armani став ще одним підтвердженням прагнення культури до егалітаризму в усіх можливих її проявах та аспектах, а про Scully effect годі й говорити.
об’ємні підплічники, жакети-конверти, цеглова помада, широкі брюки, найрізноманітніші модифікації сірих костюмів, періодичне вкраплення бордового та хакі, який так ненав’язливо контрастує із рудим волоссям – усе це стає незмінними елементами образу Дани Скаллі, котра вирізнялася своєю тягою до комфорту та структурного мінімалізму на тлі так люблених Самантою Джонс підкреслено жіночних bra-less блейзерів у найсміливіших відтінках. образ Скаллі закріплює так званий normcore: невибагливість у кольорах, зрозумілість форм, нахил у сторону унісексового та подекуди брутального, а все це ідеально вписується в офісний дрескод дев’яностих (не плутати з усілякими вашими office siren). з часом на зміну довгим безформним піджакам Скаллі з великими гострими комірами прийшли коротші та більш приталені блейзери. підбори ставали вищими та тоншими, замінивши таким чином зручні туфлі-човники на низькому широкому каблуку, штани мали більш приталений крій, спідниці ставала вужчими та коротшими, але попри це Скаллі не зраджувала своїй любові до лаконічності та строгості, а наповнення її гардеробу вже давно стало культовим та навіть увіковічненим спеціальною серією ляльок Барбі.

в цей день як ніколи доречно ділитися безмежжям любові до українського кіно та віри у нього, бо нарешті воно йде своїм шляхом, хай і доволі серпантинним, зате своїм, а не нав’язаним кимось.
нижче ділюся любленим, а також закликаю робити те саме і вас у коментарях.

Вулкан, Роман Бондарчук, 2018 – простір цього фільму часто в’язкий, тягучий і незручний, але він відчувається як щось попри все дуже своє, рідне. це квінтесенція лаконічної візуальної естетики, законсервованого гротеску, вимушеної дотепності та зовсім невимушеного відчаю. цей кінодосвід можна порівнювати з медитацією під палючим херсонським сонцем – не варто тут чекати божевільної сюжетної динаміки, адже цей фільм вариться сам у собі, повільно затягаючи у це бурління розгублених вас.

Стоп-Земля, Катерина Горностай, 2021 – маю свій сентимент до цього фільму, а ще дуже багато ніжності. неймовірно комфортне та чесне живе видиво, до якого хочеться повертатися; щось таке надзвичайно повільне, підшкірне та загалом моє-моє.

Тіні забутих предків, Саркіс Параджанян, 1965 – справжня вакханалія всього: кольорів, звуків і, здається, навіть запахів. воно живе, воно затягує тебе у нестримний вир, від якого буквально обертом йде голова. 

Мої думки тихі, Антоніо Лукіч, 2018 – чесно? дуже тішуся, шо у нас є Лукіч, а почасти завдяки йому – своя дійсно хороша молода традиція (трагі)комедії. стиль Лукіча вже стає доволі впізнаваним, а мікс синт-попу, Viva forever з динаміків таксі героїні Ірми Вітовської та відсилок на Лінча не зміг мене не підкупити, зізнаюсь.

Вечір на Івана Купала, Юрій Іллєнко, 1968 – справдешній український сюрреалізм та неймовірні візуальні образи, які хочеться проковтнути або ж всередині яких щиро бажаєш опинитися, люблю! 

За двома зайцями, Віктор Іванов, 1961 – це мої дуже яскраві дитячо-підліткові спогади про все те телеекранне після школи, тому не могла не згадати.
Сказали, що в грудях шкварчить, а то шкварчала ваша папіроска ??

Бонусне короткометражне: ГКЧП, Аркадій Непиталюк, 2022 – як ніколи доречне саме сьогодні, тому, якщо ще не бачили, варто виправлятися!

Бонусне серіальне: Острів любові, Олег Бійма, 1995 – перше українське еротичне. а ще тут Антін Мухарський у панчішках ?‍↔️

гаразд, скажу так: якщо погодитися на ті правила гри, які пропонує вам Джеймс Ван і просто прийняти все (от абсолютно все, специфічну горорівську логіку теж), то можна непогано розважитися. звісно, можна і покрінжувати (як писала Софія Андрухович: "це крінж — вживати слово крінж"), ну не без цього, але я навмисно обирала фокусуватися саме на першій опції. вдалося, тому я непогано розвантажила мозок та зняла стресовтому, трохи посміялася-полякалася і, скажу навіть більше, вподобала (чуть-чуть) собі ось таку концепцію для горору, це неймовірно, але факт.
зізнаюся, що перші хвилин тридцять я дивилася фоново під час готування борщу (так звані секрети кухні: ввімкнути на фоні горор про тератому-маніяка, прости господи), але потім зрозуміла, що дивитися сіє творіння фоново все ж не вийде, хочеться більшого занурення.

є тут зовсім трохи фльору любленого мною джалло, особливо там, де кричить-палає червоне світло в кадрі. сподобалася музика: щось вона мені нагадувала та вперто намагалася витягнути якісь асоціації із закапелків пам'яті, але таки безрезультатно. зацінила зйомку згори, коли героїня істерично бігає по дому: це створило якесь дивне відчуття комп'ютерної гри, розробники якої зробили ставку на посилене відчуття клаустрофобічності, непогано-непогано.

не знаю, чи Джеймс Ван так пожартував над нами всіма (буду думать, шо так), але я цей жарт йому дозволила та пробачила, навіть трішки підіграла.
данина експлотейшину чи слешерам вісімдесятих, яка водночас стає апогеєм фарсу над самим жанром? чи це щось із категорії "deeply stupid, but very fun"? i'm not sure, але дисклеймер залишила б такий: if you don't like camp and gore it's probably not for you.

можливо, для того, аби нарешті написати свій silly goofy відгук про Mars Express, мені вартувало пограти в Detroit (чит. розблокувати новий для себе вид ескапізму, тобто вперше в житті потримати в руках джойстик і почати саме з гри про андроїдів – доволі символічно). от всяке бувало, але відеогра на текст мене ще не надихала.

Mars Express можна вписати в категорію футуристичного детективу в неонуарному стилі (а якщо хочете, то технонуарному), в якому точно вдосталь кіберпанковості, а дія його відбувається на колонізованому людьми та андроїдами Марсі – настоянка, як ви вже зрозуміли, доволі вкусна, беріть дві.

Жеремі Перін обрав цікавий графічний стиль, який є гібридом аніме та ротоскопії: тут доволі лаконічні лінії та форми, які якраз не відволікають глядацьку увагу від густого сюжету, не перенасичують саму історію і не створюють додаткового візуального шуму (кажу це, як та людина, яка якраз і за увагу до деталей заповажала розробників Detroit, ну бо, по-перше, це красиво), але гарно його доповнюють та співпрацюють. є ще у цієї анімації одна специфічна перевага: ти губишся у часопросторі, а перегляд наче розтягується на години три, але у цьому випадку воно спрацювало радше мені на руку. власне, перегляд цей був насиченим, але не перенаповненим і ключову роль тут справді відіграла мальовка, бо простори, в яких відбувалися події, не були заповнені деталями від і до. моя увага та концентрація не розсіювалися, а я ж була задіяна до самого фіналу, навіть мої м’язи відкликалися на всі зміни на екрані. мене було безпощадно поглинуто, а саме за цим відчуттям я так скучила, факт.

подобається те, як тут одне на одне нашаровуються питання про природу людини та її співіснування з технологіями, а найрізноманітніші суспільно-політичні контексти органічно вплітають в сюжет: від тем капіталізму та наслідків діяльності великих корпорацій, які націлюються виключно на прибуток, до статусу людської праці у світі штучного інтелекту.
Mars Express водить вас світом постлюдським, світом, в якому оболонка здається чимось абсолютно вторинним, незначним. це світ, який заполонили гібридні форми; звичайна смертна людина співіснує тут зі своїми генетично модифікованими версіями, а про варіації андроїдів годі й говорити, бо їх тут на будь-який смак та колір: синтетичні копії живих людей, органічні роботи, голограми чи цілі біомашини. об’єднує їх хіба те, що у всіх цих істот є свідомість, широкий набір когнітивних навичок та знань.
а ще анімація ця наштовхує на роздуми про важливе, щось таке на рівнях трансцендентного: де закінчуються межі можливого та хто їх встановлює? що таке взагалі ця межа? чи наші бажання та вчинки це всього лиш певний код, записаний у програмі/нашому ДНК? та і чи не симуляція це все (привіт, Матриця).

якщо коротко, то після перегляду Марс Експрес посилилося моє бажання в цю тему зануритися і трішки в ній поплавати: якщо почалося все з того, що моєю мовою любові стало дарувати примірники Чи мріють андроїди про електричних овець?, то продовжиться все Блейд Ранером з 1982 року (в найближчому майбутньому, бо так, я не дивилася, але прийшов час виправляти це).
можливо, довайбую колись і до пройденої Detroit, ну але це в майбутньому вже трішки віддаленому.

в чаті одного кіноклубу обговорюється інтересне, вам ж принесла шматочок на подумати перед сном (ну бо, як на мене, думати є про шо)