В Одесі існує непомітний, але важливий бюст болгарському революціонеру — Христу Ботеву. Він є одним з чотирьох головних лідерів болгарського визвольного руху від османського іга. Одеса для Ботева стала місцем формування його особистості та політичних поглядів. Він навчався в одеській гімназії №2 та імператорському новоросійському університеті (сьогоднішній ОНУ ім. Мечникова). Пізніше деякий час працював учителем в бесарабському селі. Настрої Ботева, які відповідали XIX століттю, були просякнуті духом свободи, бунтарства та нігілізму. Ботев був особисто знайомий з Нечаєвим, знаходився під впливом ідей Бакуніна та цитував Прудона. Існує дискусія щодо його політичних поглядів — марксистські чи анархістські, але заперечення ієрархії, ідеї самоорганізації, народовладдя і федералізму роблять його занадто привабливим для лібертарного руху. Особисто мені хочеться проводити аналогії з Драгомановим. Також Христо Ботев був перекладачем та поетом, перекладав на болгарську мову твори Костомарова (одного з засновників Кирило-Методіївського братерства). Після еміграції до Румунії приєднався до Болгарського революційного комітету, який готував повстання проти османів. В 1876 році почалося масштабне Квітневе повстання (Априлско въстание) в Болгарії, в якому Ботев приймає активну участь та помирає від поранення в груди.

Сьогодні в Україні є декілька пам’ятників Христу Ботеву (Ізмаїл, Арциз, Задунаївка), названі села на його честь та заснований меморіальний музей. До російської влади, Ботев, відносився негативно, як і до будь-якої імперії: «Росія, ця розпусниця і вдавана захисниця слов'ян, робить більш радикальні засоби, аби стерти з лиця землі болгарські колонії».

Віддайте свій голос за нас?

Сьогодні я плавала в холодному морі, дно було камʼянисте і гостре. Потрапила у тінь каменю. Над камінням завжди плавати страшно. Аж раптом розчинилася у воді і стала водою, нависла над каменем, заплющила очі і тільки слухала, як тіло хлюпочеться у морі. Незнайомі чоловіки сміються незнайомою мовою. Зліз купальник. Я сідаю на камінь біля берега. Порізала ногу навіть не каменем, а мушлею. Колонії мушель на камені. Стрибаю камінням у воді. Якось аж навіть не боюсь. Після цього обіймаю платан. Уперше за два роки обіймаю платан, який бачу щодня з вікна. Щока до кори. Кора шорстка і мовчазна, я докурюю цигарку і заплющую очі. Гуде сирена. Балістика, балістика, балістика, є чотири хвилини, щоб заховатися. Але платан такий великий і гіллястий, крізь нього сонце мене не дістане. Спираюся спиною об стан платану. Може, воно і не страшно було б тут померти, бо втікати нікуди не хочеться. Я розчиняюся у воді, я розчиняюся у камені, я розчиняюся у землі, я розчиняюся у повітрі, я розчиняюся у просторі, я розчиняюся у всіх тривогах, я розчиняюся у страху, я розчиняюся у тому, що робило мені боляче і видихаю. Чоловік каже: ви завжди щось таке придумуєте! А я кажу. Я щось кажу і розповідаю про перо, яке плавало на поверхні води. Ми обоє тішимося. Мокре перо на воді. Облізлий платан. Я дивлюся на нього з балкону і розумію: розчинятися можна лише будучи цілою, щоб було на що ділитися. Щоб було із ким. Щоб вода відчувалася чимось повільним. Я зібрала найгарніші мушлі на пляжі. Довго роздивлялася і сказала чоловікові: ось це — ви, така ж жовта, така маленька і така особлива мушля. І лежала просто у піску. Просто була собі. І буде далі, я сховаю її і принесу додому. Маленький хлопчик прибігає до дідуся і каже, що щось гупає. Я теж це чула. Прислухаюся, що скаже дід. Він каже, тривоги нема. І я розчиняюся далі. І видихаю

мені подобаються історії про те, як вчителювання допомагає людям знайти контакт з дітьми, із собою. та що довше я у школі, то краще я розумію: я втрачаю себе. і боюся, що вже не зможу повернутися назад у свою оселю буття, бо загубила від неї ключі, поки пояснювала дітям правопис прислівників

Неймовірні «Ідеальні дні» тим неймовірні, що вони про красу буденного і звичного. Я дивилася і думала: я теж так колись уміла: спати на підлозі, читати, дивитися на дерева і називати їх друзями. а тепер я умію відрізняти виходи ппо і вибухи. тепер моє звичне — це шахед над будинком. звук, який лякає, від якого тремчу і втискаюся у ванну. але я ходжу на море. я продовжую дивитися на дерева, але вже якось не так. з виснаженим оком. радість, та радість, якої в мені було так багато, засохла, наче маленьке озерце всередині мене. я так хотіла потішитися, але весь час дивилася на людей попереду. жінку і чоловіка. і що їхня буденність — прийти в кіно, вона покладе йому голову на плече, погладить його по голові, він підсунеться ближче. а я буду дивитися на екран крізь їхні плечі, знаючи, що я не можу цього зробити з чоловіком. що мій повсякденний досвід — це досвід самотності. і ще я знаю, що вибіжу до того, як ввімкнуть світло, бо жінка попереду — моя знайома, я не хочу вітатися, я не хочу, щоб бачили мої сльози, я вибіжу надвір, буду слухати свої кроки, забіжу заплакана в китайську забігайлівку, яка працює до 21:00. Зараз 21:07. Я заходжу і питаю своїм найсумнішим голосом: а ви вже не працюєте? Я знаю, що вони вже не працюють 7 хвилин. Я знала, що не встигну добігти до закриття. Я просто хотіла на щось сподіватися. Я просто хочу заговорити до когось. І вийти у вечір, щоб приїхати у порожній дім, де моя голова чекатиме ще місяць чиєсь плече

Загинув мій найперший і найбільший друг Вітя Марчик. Цей вірш я написав минулої весни з думкою про нього. Я пам'ятаю його скільки пам'ятаю життя. В селі у наших родин були поруч поля. Він збирав кукурудзу в маленький дитячий кошик, так ми познайомились. Він рятував мене коли я тонув у ріці, він був добрим до мене коли весь світ був жорстокий, ми втікали разом від грози, ми збирали гриби і травили анекдоти до ночі. Він був прикладом і найкращим з людей. Я не вірю в смерть. В Безкінечності Вітя проживе ще тисячу щасливих життів і ще тисяча людей будуть плакати за ним як я плачу за ним сьогодні