У суботу й неділю матимете нагоду почути моє оповідання про пришелепкуватих марсіян повністю, з наразі неопублікованими частинами!

Я люблю фортепіано, готичні церкви
Вечори на Подолі та каву.
Максимальний романтик, подумали б ви,
Канонічний поет, чи не правда?

Та ще більше люблю потягати за хвіст
У дворі фіолетовий фікус,
У скафандр одягнути – та й у Малий Віз
На сферичнім коні запустити.

Як назад прилетять – сяду сам на коня,
І костюм вже на себе вдягнувши,
Поскачу у Житомир – там в мене рідня.
Та пірну в мальовничу калюжу.

Стільки згадок яскравих мені та коню
Залишається кожного разу…
Що вам, люди, сказати – цікаво живу,
І хоч день так провести – це база.

#пригоди_на_проондатрероному_причалі

Почнімо нашу історію з того, що Алан Ервін Ґерхард Йозеф Марія фон Кальцберґ, досить шановний пан серед поціновувачів легкого водного транспорту на Марсі (та, ймовірно, ще в межах кількох десятків кілометрів над ним), дуже полюбляв грушевий узвар. Любив змащувати ним старі двері, любив писати про нього глибокі філософські трактати, любив розчиняти його у відпрацьованій охолоджувальній рідині для моторів (останнє Алан робив із особливою пристрастю). Але з іще більшою пристрастю він, як не дивно, той узвар пив. Хоча для найбільшої насолоди цю субстанцію ще треба вміти правильно пити. Існує декілька способів, серед яких Кальцберґ завжди обирав споживання через імпровізовану соломинку, зроблену з керамічної соусниці. Ясна справа, що не з будь-якої, а лише зі спеціальної й спеціальним чином обробленої. Проте ми поки не будемо загострювати увагу на цих тонкощах, а перейдемо до найцікавішого.

Отже, одного вечора однієї помірно теплої марсіанської пори року (яку по-нашому можна вкрай умовно назвати вереснем), пан Кальцберґ спочивав на призьбі своєї хатинки біля річки, потягуючи узвар через керамічносоусничну соломинку. Сьогодні він думав про джинси, бо якщо так подивитися – тема дійсно цікава й дуже широка. Вони бувають довгі, короткі, восьмикутні; важкі й цупкі, як п’ять розкішних білосніжних Аланових косичок разом узятих, бувають м’які, в яких людина може з комфортом бігати, а бувають і такі, яким щоб бігати й людина не потрібна. Думки про джинси дійсно заспокоювали його, можна сказати, вводили в транс – одним словом, ідеально доповнювали насолоду від кислувато-солодкого смаку узвару й відчуття легкого бризу на шкірі обличчя й долонь…

Я восени на озеро
Виходити люблю.
Вода легенько пестить борт
Маленькому човну…

Я на вечерю кошик
Кукурудзи наловлю:
Собі, сім’ї, коту та псу –
Усім по качану.

Щоразу, як виходжу –
Качанів, хоч гать гати:
Там плавають, там, булькаючи,
Повзають на дні.

А іноді на берег
Сміливчики повзуть
Подихати повітрячком,
А я їх хап – і в суп!

Так смачно, хоч жорстоко.
Додому їх несу.
На кукурудзоловлю
Й вас якось запрошу!

Використання цих слів і понять у віршах на вечорі припустиме лише окремо та за умови подальшої їхньої постмодерної деконструкції🤣🤣🤣

ви кажете
бі бо бу
а я кажу
бі бу бо
рщ