«Ну чому він? Чому людина, що пройшла пекло, вийшла з гордо піднятою головою, поглядом Будди та гумором Джіммі Карра, хіба він цього заслуговував? А у відповідь німе «мені похуй, ний скільки влізе.»
GG WP, Буруль, спи спокійно, брате. Ти, по факту, MVP цієї катки і якщо ж рай все ж існує, нехай це буде катка на «офісі» де ти по кд тащиш з дробовиком, або американський нескінченний хайвей та твоя МТха, що ніколи не зламається. Бо всі знають, круті байки потрібні тільки лохам й понторезам, що на МТсі їздити не здатні.

Його Бажання жити було сильнішим за спрагу людині в пустелі, очі мали радості та глибини в рази більше за більшість моїх знайомих, напевно й більше за мої. Це був наш Рокстар.
Через пару хвилин пішов дощ. Справжній літній ливень, який в моменті просто затопив шосе та закрив все навколо непроглядною стіною. Краплі так боляче били по обличчю, що я ховав голову Бурулі за спину і закрив очі. Без шолому дивитись на дорогу було просто неможливо, а ми обоє були без нього. Як з цим справляється Андрюха я не знав, крадькома глянув на нього, але за спини було видно тільки трішки дороги та спідометр, що показував швидкість 70-80 км/г. Я подумав про нас збоку і зрозумів що в очах водіїв, які рухались повз ми не просто дивні, ми єбануті. Дорога до села була довгою за відчуттями, хоча це було всього близько 10 км. Я тішився, що дівчина яка їхала з Андрійком вдягнула шолома і що село стає все ближче. В такі моменти насправді легко не акцентувати увагу на розсікаючи шкіру краплі та ризик крякнути, коли відсутні будь які альтернативи, окрім довіри та драйву.
Наблизившись до Андрюхиної домівки, дощ як по замовленню закінчився. «Закон підлості ніхто не відміняв» - сказав би на це мій батя і я процитував його Бурулі коли ми зупинились. Він не відповів.
Я зліз з МТхи, закурив та трішки заспокоївшись, спитав:
-Бурулік, а скажи мені будь ласка, ти хоч щось бачив як дощ почався?
⁃ Ні.- спокійно відповів Буруля
⁃ А як же блять ти їхав тоді по шосе без світла і в грозу зі швидкістю 70 км?
⁃ - Ну як, як… Очі закрив та й їхав - сказав він та заржав. Охуївший я сміявся разом з ним. Якби я був більшим душнілою, я б задовбав його про лежачі, які він пролітав, фари які робили тільки по святам, вбиті колеса і що він нас міг запросто вбити. Але я просто сміявся та радів пригоді, яка надала задоволення та бажання жити. Приречена людина жила своє життя, кожну секунду, для нього кожен день був випробуванням та нагородою, а я своє терпів, як покарання.
Таких історій було багато того літа. Четверо людей в кучі на асфальті під ретро музику з Бурулькиної колонки, поїздки на різні озера майже кожного дня, навчання ганяти на мотоциклі, на якому я швидко зрозумів як завести та поїхати, а як повертати допетрав не відразу. Який же я був вдячний за це літо, за це відчуття знову побути підлітком, але вже зі справжніми в той момент друзями. А потім я переїхав, потім ще раз переїхав і колись вночі розповідав Бурулі в чатіку для кс, що ніщо немає сенсу, але він з мною так і не погодився. Бо для нього він був, просто я дебіл його не бачив. Та й зараз бачу тільки частинку завдяки спогадам.
Тим літом, я обіцяв Бурулі, що колись таки не пожалію грошенят та куплю пачку Харвесту, щоб покурити з ним під каву. Цей вайб він любив так само як і я. Гідна людина, здатна побачити красу цього моменту.
⁃ Привіт, мені завтра зранку зміну здавати, можна я сьогодні до тебе залечу? - запитав Буруля в телеграмі.
⁃ Аякже, друже, залітай - відповів я, збираючи речі. Я в черговий раз переїжджав.
Закінчивши з шматьйом, я згадав за свою обіцянку дану ще рік тому і вирішив, що «цей день настав». Пішов в Сільпо, купив вишневий Харвест та перекусити. З посмішкою зайшовши додому, я став чекати Андрюху.
Він знову приніс намученого на роботі пива та снеків, дуже зрадів класним сіжкам та ще більше засвітився, коли я пару штук відклав в свій старий портсигар та сказав, що це йому на згадку та якийсь важливий момент.
Про те, що ми бачимось востаннє, не знали тоді ні я, ні він. Просто задумливо курили на балконі під якийсь саунд та смакували атмосферу сутінок, повного місяця та вишневого харвесту під абстрактну філософську бесіду.
⁃ привіт, друже, маєш на вихідні плани? - спитав він через деякий час в телеграмі.
⁃ Привіт, Буруль. Так, їду до мами в село.
Це були останні слова, що я йому сказав. Тепер вже хочеться все переінакшити, але ти ніколи не знаєш коли людина піде з твого життя. Смерть є та чекає всіх, але існує поза нашою свідомістю. Просто інколи як гопнік в темному провулку приходить,забирає когось і їй абсолютно паєбать, що ти про це думаєш та відчуваєш.

Залишалось пару годин до комендантської коли я почув гарчання ІЖа та МТхи, що приближалось до двору. Я вийшов на вулицю, закурив, чекаючи що вже придумали ці два кента мальборо. Які ж вони все ж були різні. Один високий та накачений, з бородою та довгим волоссям, з одягом стилю тру-роцкера. Це був Андрійко на ІЖу. Іншого звали Андрюха , а ще краще Буруля. Недавно купивши МТ, він любив її більше ніж я котів та Фрішку разом взятих. Низький хлопець з йожиком на голові та щетиною, в засмальцоній сорочці, джинсах та розйобаних червоних конверсах. Комусь такий прикид додав би шарму безхатька, але Буруля був в ньому органічнішим за Джоні Депа в своїх нарядах за тисячі доларів та виглядав не менш круто.
⁃ Йоу, поїхали покатаємось - сказав один з Андріїв, коли ми потиснули одне одному краба.
⁃ Та ну, пацани, може потім? Тільки з роботи прийшов і завтра знову в 7 вставати.
⁃ Ой, не вийобуйся, ми швидко туди й назад.
⁃ Ну, не знаю - продовжував ломатись я - а дощу не буде?
⁃ Так, а шо нам той дощ? Сахарні чи шо? Та й встигнемо ми і до комендантської, і до дощу.
Я все ще продовжував ламатись, але погодився.
Виїхавши з яру ми проїхали центр та направились в сторону Дмитровичів. Поїздка вже починала мені подобатись. Буруля був наче продовженням МТхи, на якій мене віз, інколи пролітаючи в сантиметрах від бордюрів та лежачих поліцейських, чуть нас не вбивши на мій погляд, але сам водій робив вигляд, наче все спланував ще в сьомому класі і взагалі сто раз так робив.
Вже в Підгірцях, тобто на півдорозі нашого запланова кола, здохла фара. Зупивнишись її полагодити, з часом зрозуміли що МТ взагалі дуже вимоглива дівчинка, а не мотоцикл, і десь напевно образилась на нас обох і тепер взагалі не хоче заводитись. Буруля щось шаманив і таки завів його, правда все одно без світла.
⁃ А як же фара? - спитав я Андрюху?
⁃ Ааа, та то хуйня! - запевнив він. - в Підгірцях телефоном посвітиш, а на шосе фонарі є, якось доїдемо - запевнив він з таким поглядом наче він взагалі так завжди їздить, а фари потрібнім тільки лохам і дебілам, які й на велосипеді нездатні їздити.
І ми поїхали. Я світив позаду фонариком з телефону, сміючись щиро як в три роки, з безмежною вдячністю за таку пригоду, яку приніс Буруля в моє сіре та нудне життя.
На шосе, я зрозумів, що мене заскамили. Так, освітлення було, але якраз до повороту з якого ми виїхали, після нього в потрібну нам сторону світив тільки я фонариком та пролітаючи поруч машини. І МТ знову заглохла. Напрочуд своєнравна дівчинка.
Буруля щось знову чаклував над нею. На питання « що сталось?» сказав, що контакту немає. Я нічого не тямив в мотоциклах, але зрозумів що провід до акумулятора десь чи перебитий, чи погано закріплений. Андрюха постійно його поправляв, орієнтувався чи є контакт по тому як загорався або затухав задній стоп. Я мовчки курив поруч та спостерігав за чаклуном, вирішивши просто не заважати своєю некомпетентністю та тупими запитаннями.
Це було довго, часу до комендантської залишалось все менше, Буруля починав злитись. В якийсь момент, коли стоп знову затух, він що є сили вʼєбав по ньому ногою, вимкнувши його остаточно.
⁃ Блять, Бурулька, ти, мать його, геній! - на всю горлянку заржав я - як же тепер ти зрозумієш що контакт є?
Він мочки просто надавив на стартер і ми почули звук мотора. Інколи з дівчатами варто добавити ноток грубості, особливо якщо це своєнравна та вибаглива до себе МТха. Ми поїхали далі, обмінюючись жартами і захопленням як звичайні покатушки стають дедалі цікавішою пригодою, наче з якогось фільму. Та в цьому й полягало знайомство та дружба з Бурулькою. Він всьому навколо добавляв атмосферу щирої душевності та радості. Всі знали, що з 18 років Андрюха бореться з Левіафаном і був часто в межі від програшу в цій битві, але про це ніхто не говорив, тому що сам Буруля про це не говорив. Простий 23-річний хлопець з села в розйобаних червоних конверсах, який шарить за музику, каву, ігри, мотоцикли і як зварити матчу на козячому молоці так, щоб вона сподобалась навіть людини, що від слова «коза» вже носом вертить.