Час такий, що боятися непристойно,
як ходити голим по людних вулицях.
Як це ти на жаровні не можеш встояти?
Тут навіть діти перебирають стопами
та як-небудь собі живуть.
Тільки стали нервово кліпати, та не суть.
А сусід? Жоден мускул не ворухнеться!
Жар пробирає струменем аж до серця,
спокійна усмíшка не сходить з його лиця.
По інерції стає соромно боятися без кінця.
І чомусь починаєш частіше кліпати,
перебирати у пальцях пальці,
напинаючи петлі спокою на уявні спиці.
З часом перестає виходити навіть злитися,
до наступних каденцій, звісно, а потім можна.
Доки новенькі змінять рожни на свіжі
щоб умістився кожен (окрім заможних).
Як ти? З натовпом ототожнений.
Знову страшно? На тобі подорожник.
Приліпи де болить, прикрийся і не ганьбися,
листя вистачить на усіх.

Безмовною сутністю всюди твоя присутність,
Сутулий ліхтар і сонливі тумани — ти.
В розмитому контурі самоти, попелом у волоссі.
Вивчати інструкцію варто до
того як доторкнутись.
Адресати думок лишаються
поза доступом
на підступах до зими.
Маю пливти
небажаним гостем,
відмерлим листям,
вповзати сльотою під хідники.
Щоб навесні припасти до тебе росами,
якщо не випало зберегти.

У моїх двадцяти одному
канабінолу більше ніж можна винести.
Візьми собі у кишеню поки,
бо вроджений атеїзм
відібрав мені віру у правосуддя.
А з тебе нема чим ласувати:
дитяча душа
подорослішала до душності.

Тому роздаю задарма —
бери знецінене
по безстроковій акції.
Ненормований альтруїзм
доведе до добра чи сказу?
Не принципово відповідати.
Краще цілуй,
де шрам від апендициту —
витікатиму магмою.
Прикидатимусь дівчиною, дружиною,
перетиратиму пальцями
пісок до прозорості скла.
І нині, і прісно любитиму,
досипаючи спеції в неапетитну
проекцію цілого.

Хіть осідає в поперековому
теплою важкістю.
Скільки можна возитись з цією застібкою?
Краще одразу
порвати.

Тренувалася навесні
ховати заживо квіти в зародку,
а вони проросли
у сюжетні гілки
за сценарієм Роберта Вайда.

І коли близько ночі
шепочеш своє "люблю",
що цим автор хоче мені сказати?

В окремі пóстелі, чи не вперше,
горнусь до холоду ковдри і
майже не відчуваю різниці.
Тільки обом не спиться,
Міжкімнатна стіна
всіяна спицями,
гострими на язик.

Куштую самість на смак,
дізнаю́ся з якого тіста.
Чому, ніби пазл,
вписалося в пусте місце
тремоло під грудиною?

На віскозному полі
темнію дрібною цяткою.
Осад образи в сонячному сплетінні
контрастно видимий
на тлі простирадла,
під прозорим шифоном шкіри.
На стоншеннім пальці
не втримується кільце

Досить.
Вдіяли, що могли.
Прозова затерта драма.
Кода виведена червоним,
бездоганною каліграфією.
Нами.

Стискається в крапку
прикутий до стелі простір,
хвилинна стрілка
накручує нерв на лопать.
Десь тут мав початися край землі,
до нього і в гóрі, і в радості, до ста...
Досить.

Пізно. Світає,
смолою в чашці
в'язне ранкова кава,
розмочує ком у горлі

Доброго ранку, коханий.

Не збитися на шляху, не спитися,
у спину сичать наступники.
"Сутінки" — не тупе кіно, а коли тобі "за"
і не знаєш як далі бути.
Вити на місяць хрипом, чи светри спицями? Ось тобі олені до Різдва.
Хусточка — серце, хрестами вишите,
згодиться на ГРЗ чи маловідомі віруси,
будеш сякатися, згадувати.
Як очі до неба звівши, ви́лося вдвох,
велося. Чим пахло моє волосся,
коли протирав ним море з глибин очей: нестримне таке, солоне.
Хвилі підточували миртові береги
скелястих кордонів спокою.
Хотілося врятувати і вберегти,
за давньою звичкою, та вірянинові
не гріх пожертвувати спасителем,
так здавна склалось.
Спогади — в мушлю, мушлю — у келих віскі. Близькість — неприпустима, бо вечоріє, не роздивитись ворог ти, або друг.
Коло за колом, наточую перламутр, на дрібку солі, лишеної на згадку.
Ролі розіграні,
льоду не треба, дякую.

#cherry_voice

Чурков Максим – З новим повчальним роком!

Copyright:
Text: https://t.me/cherry_poetry/321
Music: Shuma – Dreva ("Me, Mother", 2019)

чернець

Катарсис обрізаних крил, епідемія кволих зречень
Коли все що мав, лиш пил, і всі твої сталі речі
Хитаються, наче зуби, мов скоро виплюнеш їх,
Коли тебе стіни пресують, реальність дає під дих...
Ти ріжеш себе на шматки — залишити сталим хоч щось
І ось вже кипа серветок, де злість і втома підносять
Рукав гільйотини, і все... І всі, здається, зітхнуть,
Чи то від полегшень, чи з ситості, —
Маєш хвилину одну
Щоб щось важливе сказати, щирості
Отруту пустити у натовп...
Твої виправдання - топ,
Тупі, як відмазки NАТО
Твоє стоп-слово — "відкритість", останній /для себе/ патрон
Усі, кого прагнув вбити — лише артисти для промо,
І тільки ти — єдиний, кого насправді ненавидиш.
"Вибачте, я людина"
"Героя!" — скандує натовп
А ти... втомився від рим, релігії, правил, від себе
А ти — не-реслер — на рингу, і все що можеш, лиш sad-
clown. Та, посміхайся. Три фотки, відос в тік ток
Людина людині - гасло, людина людині - блок,
Папери та зграя літер. Злетять, і заплачеш, сам.
Кажуть, що скоро літо.
Зможеш квітку поса...

Останню кулю гострого слівця
в байдужий барабан старого кольта
заряджено. Манірність залицянь
впирається у комір чорним ротом
ствола, приціл — у силует навпроти.
Торкнутися б невинності лиця
торцем. Та пізно, під завалом дота
зрівняються крихкі права й свободи
умілою рукою зброяра.
Не віриться в наближення кінця,
та з чотирьох кутів сповзають тіні
у кáмори холодну серцевину
до тіла кулі. Відлік на хвилини.
Лунає постріл, спицями свинцю
сплітаються мереживні судини
на вíдсвіті дзеркальної рівнини,
сягнувши відображення стрільця.

Тричі перехрестися моєю рукою.
Найкраще молитися в темряві, напівголими. Пологу ночі мало
покрити важкі сувої
правдивого і потворного,
що в суті одне і те ж.
Меж не існує між
"можеш" і "пізнає‌ш",
між пальцями рук
мереживне павутиння.
Можливо...
Ріж кисень гілками рук,
мені залиш невеликий кусень,
розчинятиму в ньому матерію
доки не лишиться
хриплий гортанний звук.
В миті від невагомості,
кроці до самознищення,
на відстані губ від хреста.
Дійсність крихкіша від
жовтого пороху
протермінованого листа.