нікого немає вдома
нікого ніхто не кличе
дерева мовчать вагомо
неначе ідуть до сну.
не чути ніде розмови,
не видно ніде обличчя
нікого немає вдома
всі поїхали на війну

а сонце пече потому
неначе весною марить
і в очі звуженим вістрям
влучає щораз вільніше
нікого немає вдома
нікого вдома немає
і дому немає в місті
і міста немає більше

і птаха тепер зумисно
минає свою оселю
куди повертатись після
навколо закрижаніло
я їду в це голе місце
і тихо стою посеред
і чую скрипучу пісню
гойдалок спорожнілих.

і бачу безмежні вирви
на місті, мов ластовиння
читаю своєю мовою
важкі імена спочилих.
це місто, говорять, вимерло,
нікого навкруг не видно.
та я приїжджаю знову
а раптом мені відчинять

#Таняпише

Я легко торкаюся її підборіддя і говорю їй:
«Моє щастя, ми стали будинками, в яких ніхто не господарює.
В яких тиша розсікається навпіл під обережними кроками.
І суцільні протяги».

Я говорю їй про те, що навіть мовчати тепер — розкішно.
А вона мружиться під моїми пальцями, ніби кішка.
І за цю нашу вічність я би мав уже висохнути, натомість —
наповнююсь.

Я добираю до неї погляди, неначе перебираю доречні рими.
Ми стоїмо посеред людей, немов за прочиненими дверима.
І вона пропонує: «Давай я буду хоча б до відбою
з тобою».

І я думаю про те, що вже скоро вечори будуть довгими й прохолодними.
І що тривога лунає пронизливо й монотонно, ніби нудна мелодія.
А вона підносить до неба руки, усміхаючись — так просто і так щасливо.

І починається злива.

#Таняпише

І після липневої спеки стоять у зливі, дихають, мокнуть.
Така небезпека – посеред розмови щасливо раптово замовкнути.
З такою відважною відданістю – губами різкими, точними.
Така неймовірність – дощ падає, обережно оминаючи очі.

Відстань, така приречена, здається тьмяною і дрібною.
І обоє, до речі, думають: “Залишайся довше зі мною”.
І погляди – до нестями барвисті, ніби міські метелики.
І стукаються серцями, наче по вінця повними келихами.

І місто на їхньому боці, і ховаються тут обоє.
Таке цього літа сонце – рятуватись хіба любов’ю.
І вулиці виноградно вкриваються спокоєм, наче бронзою.
Така цього літа радість – стояти і слухати просто грози.

#Таняпише

Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,
погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.
Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.
І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих.

І тоді вона тихо говорить: «Повір мені —
все, що сталося у війні, залишається у війні.
Тут надія і смуток — стільки всього намішано.
Але потім ми будемо іншими,
обов’язково будемо іншими.

Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.
Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами.
А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.
Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.

Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч.
Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.
Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.
Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати.

Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни.
Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно.
Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню.
Бо, зрештою, що іще нам залишається,
крім такої
любові».

#Таняпише

Весна вибухає обридло і голосисто.
Будь ласка, рятуйте книги, рятуйте місто.
Будь ласка, хай буде тиша, хай будуть вірші.
Нічого тут не напишеш, ніяк не вирішиш.

Бо сюжети будуються лиш за воєнним лекалом.
І немає цьому пояснень в людського розуму.
І повітря пахне обпаленими сторінками.
І треба жити
за кожен недописаний розділ.

#Таняпише

скільки людей залишилось у цьому місті
скільки дітей загинуло цього місяця
скільки доріг ведуть тепер не додому
скільки ворожих голів покотилось долу

скільки сімей завмерли і недоспали
скільки земель тут вибілено чи спалено.
скільки дерев згоріло у цьому лісі
скільки хрестів з’явилось у цьому лісі

скільки розмов – приречених і гарячих.
той, хто рахує час, зупинився й плаче
той, хто зневірився, бавиться у мовчанку
той, хто рахує мертвих, почав спочатку

скільки учитися миттю або довіку
жити в такому світі без снів і ліку
дні заступають то світлом, а то негодою
котяться голови зла – одна за одною.

#Таняпише

Говорить: «І ось я дивлюсь на тебе, і ось я про тебе думаю.
І є в цьому щось знеболювальне, є щось непомірно людяне.
Світ котиться бозна-куди, а ми обіймаємось і жартуємо.
Я не знаю зараз іншого способу зізнатися,
що люблю тебе».

Відповідає: «Я розумію, про що ти, мені добре тебе розуміти.
Добре бути з тобою кимось більше, ніж просто розгубленими людьми.
Залишайся зі мною на ніч на випадок кінця світу.
Хтось же мусить його вберегти.
Давай це будемо
ми».

#Таняпише

Місто лягає під ноги м’якою весняною ковдрою.
Чекає на їхні кроки приречено та смиренно.
Тоді він називає її своїм голосом і своїм голодом.
Своєю, мов сон – спокійною,
і своєю, мов ніч – буремною.

Вулиці мружаться відсторонено й незадоволено.
Він говорить: “Не знаю, що буде.
Не знаю, що буде завтра”.
І серце підстукує ритмом – таким раптовим, таким намоленим,
І вона хоче йому підказати,
але не знає що підказати.

І плавають у цьому натовпі, як у морі – беззахисно голими.
І вивчають це місто – обережно, майже ображено.
Так і ходять до ранку, врешті, тими самими колами.
І весна відчувається такою гарячою,
такою
справжньою.

#Таняпише

У цій непохитній темряві він чує, як тихо вона посміхається.
Як беззахисно віддається йому, як стає неосяжно ближчою.
Тоді немов ніч так невпинно і в’язко протікає між її пальцями.
Тоді наче зорі слухняно виструнчуються навпроти її обличчя.

І стіни перетворюються на дерева, що тріскаються зневоднено.
І стеля видається небом – таким глибоким і таким пружним.
І вигини їхніх тіл неначе повторюють одне одного.
І доводиться навіть дихати одночасно, щоб нічого тут не порушити.

Щоб завчасно не пришвидшити ранок, щоб силоміць не накликати
страх, що, неначе любов, виникає нестямно і безпредметно.
І в цій темряві, як у безодні, він слухає, як беззвучно вона схлипує.
А може, це просто планета тоді розбивається
об іншу планету.

#Таняпише

подумала — які красиві веснянки в цієї дитини.
придивилась — а це залишки крові,
яку чомусь
не змогли відмити.

час навчати новій професії —
фахівця зі стирання крові
з дитячих облич.

мусиш освоїти це вміння —
раптом знадобиться?

тоді роби це,
оминаючи очі, в яких страх
застигає,
роблячи наївні дитячі погляди
суворими і злими.

роби це,
розчісуючи їхнє мокре волосся.
і не дивуйся, якщо воно сиве.
такі тепер діти.
надто швидко ростуть.

роби це,
вдаючи, що не помічаєш, як кривляться їхні губи —
не в дитячих посмішках,
а в дорослій приреченості.

роби це,
обіцяючи, що все налагодиться.
треба просто відмити кров.

ти не хотів уміти нічого такого.
але дітям не можна
бути закривавленими.

дітям не можна бути закривавленими.

що ти скажеш дитині свого ворога,
коли випадково її
зустрінеш?

#Таняпише