Осінь у цьому місті розтеклася дощем, неначе мереживом.
Жовтень, звичайно – час теплих побачень і прихованих сенсів.
Любити такої осені – це забирати те, що тобі не належить.
Наприклад, серце.

Говорити, не замислюючись – серйозно або дотепно.
Ділитись дорогою, розділяти смуток, думки чи сон.
Любов, безперечно – це їхати завжди до тебе,
навіть рухаючись у іншому напрямку тимчасово.

Жовтень блимає пізнім сонцем, неначе спійманий винуватець.
А я думаю, що такої осені не було ніколи раніше.
І що любити такої осені – це писати, щоб зізнаватися.
Наприклад, вірші.

#Таняпише

Блукати твоїми судинами, немовби стишеним узбережжям.
Пробач, та я завжди буду з тобою необережною.
Буду щемка, як осінь, буду, як час, сувора.
Йтиму до твого голосу, немов до нічного моря.

Роздягнено – як розплетено, розібрано – як розпечено.
Ти ж знаєш, я довго буду необачною і безпечною.
Зможу дістати й винести каміння, як місяць, темне.
Я пахну твоєю сміливістю і завжди буду, напевно.

Обмінюватись вимогами – мов самих себе перевершити.
Розмова довга – як речення, яке ніяк не завершується.
І я обіцяю бути дорослішою і чуйною.
І грає повільно музика, якої ніхто не чує.

#Таняпише

Літала чужими сенсами і невивченими світами,
а тоді опинилась у нього в серці і виросла там.
Роздмухала все, оздобила, збудувала немов будинок.
Розквітала від кожного слова, як від краплі живої води.

Коли він боявся, вона шепотіла йому – не бійся.
А він хіба думав, що в цьому серці стільки вільного місця.
А він хіба знав, що може бути так тепло і так заквітчано.
А вона проростала і світло йому засвідчувала.

Іноді до щемкої цієї оселі пробиралися сум і печальність.
Тоді вона в його великому серці просто не поміщалася.
Тоді стукалася зсередини, на кожен поштовх тихо здригаючись.
І він затуляв її долонею, від усього світу оберігаючи.

Проростати без обіцянь – як обертатись невидимим коліщатком.
І тому в цієї історії немає кінця, бо насправді немає початку.
Сонце нещадно гріє і вони усміхаються йому одночасно.
І проміння схоже на мрію – таке ж розніжене і сітчасте.

#Таняпише

нікого немає вдома
нікого ніхто не кличе
дерева мовчать вагомо
неначе ідуть до сну.
не чути ніде розмови,
не видно ніде обличчя
нікого немає вдома
всі поїхали на війну

а сонце пече потому
неначе весною марить
і в очі звуженим вістрям
влучає щораз вільніше
нікого немає вдома
нікого вдома немає
і дому немає в місті
і міста немає більше

і птаха тепер зумисно
минає свою оселю
куди повертатись після
навколо закрижаніло
я їду в це голе місце
і тихо стою посеред
і чую скрипучу пісню
гойдалок спорожнілих.

і бачу безмежні вирви
на місті, мов ластовиння
читаю своєю мовою
важкі імена спочилих.
це місто, говорять, вимерло,
нікого навкруг не видно.
та я приїжджаю знову
а раптом мені відчинять

#Таняпише

Я легко торкаюся її підборіддя і говорю їй:
«Моє щастя, ми стали будинками, в яких ніхто не господарює.
В яких тиша розсікається навпіл під обережними кроками.
І суцільні протяги».

Я говорю їй про те, що навіть мовчати тепер — розкішно.
А вона мружиться під моїми пальцями, ніби кішка.
І за цю нашу вічність я би мав уже висохнути, натомість —
наповнююсь.

Я добираю до неї погляди, неначе перебираю доречні рими.
Ми стоїмо посеред людей, немов за прочиненими дверима.
І вона пропонує: «Давай я буду хоча б до відбою
з тобою».

І я думаю про те, що вже скоро вечори будуть довгими й прохолодними.
І що тривога лунає пронизливо й монотонно, ніби нудна мелодія.
А вона підносить до неба руки, усміхаючись — так просто і так щасливо.

І починається злива.

#Таняпише

І після липневої спеки стоять у зливі, дихають, мокнуть.
Така небезпека – посеред розмови щасливо раптово замовкнути.
З такою відважною відданістю – губами різкими, точними.
Така неймовірність – дощ падає, обережно оминаючи очі.

Відстань, така приречена, здається тьмяною і дрібною.
І обоє, до речі, думають: “Залишайся довше зі мною”.
І погляди – до нестями барвисті, ніби міські метелики.
І стукаються серцями, наче по вінця повними келихами.

І місто на їхньому боці, і ховаються тут обоє.
Таке цього літа сонце – рятуватись хіба любов’ю.
І вулиці виноградно вкриваються спокоєм, наче бронзою.
Така цього літа радість – стояти і слухати просто грози.

#Таняпише

Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,
погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.
Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.
І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих.

І тоді вона тихо говорить: «Повір мені —
все, що сталося у війні, залишається у війні.
Тут надія і смуток — стільки всього намішано.
Але потім ми будемо іншими,
обов’язково будемо іншими.

Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.
Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами.
А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.
Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.

Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч.
Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.
Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.
Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати.

Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни.
Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно.
Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню.
Бо, зрештою, що іще нам залишається,
крім такої
любові».

#Таняпише

Весна вибухає обридло і голосисто.
Будь ласка, рятуйте книги, рятуйте місто.
Будь ласка, хай буде тиша, хай будуть вірші.
Нічого тут не напишеш, ніяк не вирішиш.

Бо сюжети будуються лиш за воєнним лекалом.
І немає цьому пояснень в людського розуму.
І повітря пахне обпаленими сторінками.
І треба жити
за кожен недописаний розділ.

#Таняпише

скільки людей залишилось у цьому місті
скільки дітей загинуло цього місяця
скільки доріг ведуть тепер не додому
скільки ворожих голів покотилось долу

скільки сімей завмерли і недоспали
скільки земель тут вибілено чи спалено.
скільки дерев згоріло у цьому лісі
скільки хрестів з’явилось у цьому лісі

скільки розмов – приречених і гарячих.
той, хто рахує час, зупинився й плаче
той, хто зневірився, бавиться у мовчанку
той, хто рахує мертвих, почав спочатку

скільки учитися миттю або довіку
жити в такому світі без снів і ліку
дні заступають то світлом, а то негодою
котяться голови зла – одна за одною.

#Таняпише

Говорить: «І ось я дивлюсь на тебе, і ось я про тебе думаю.
І є в цьому щось знеболювальне, є щось непомірно людяне.
Світ котиться бозна-куди, а ми обіймаємось і жартуємо.
Я не знаю зараз іншого способу зізнатися,
що люблю тебе».

Відповідає: «Я розумію, про що ти, мені добре тебе розуміти.
Добре бути з тобою кимось більше, ніж просто розгубленими людьми.
Залишайся зі мною на ніч на випадок кінця світу.
Хтось же мусить його вберегти.
Давай це будемо
ми».

#Таняпише