Я не хочу думати про те як стати привабливою. Ідея привабливості мене втомлює. Ідея вибору трендового аутфіту на день мене втомлює. Ідея застосування 7-ступеневого догляду за шкірою мене втомлює. Ідея лімфодренажного масажу обличчя для корекції овалу та усунення зморшок мене втомлює. Ідея веганства/карнівор-харчування/відмови від цукру/інтервального голодування/незрозумілого детоксу, основна мета яких - лише схуднути чи набрати вагу/м’язи в потрібних місцях мене втомлює. Ідея пілатесу/йоги/пауерліфтингу і будь-якого іншого виду спорту, яким займаються тільки для того, аби нарешті отримати плоский живіт чи підтягнуті сідниці мене втомлює. І ще купа інших ідея, що потрібно робити для того, аби досягти лише одного результату - стати конвенційно привабливою - мене втомлюють.

Конвенційна привабливість виснажує. Виснажує постійний контроль. За вагою, сантиметрами на талії, трендами, режимами та графіками. За КБЖВ, розпродажами в Zara, лайками в Instagram та модною кольоровою палітрою на цей сезон. Постійний контроль, який і вбиває хоч якесь бажання експериментувати зі своїм зовнішнім виглядом чи стилем, тому що дедалі частіше з’являється страх, що експерименти - це тільки для людей з ідеальною зовнішністю та чудовою фізичною формою. Тому що тільки таким людям підходить одяг різних фасонів, волосся будь-якого кольору та будь-який макіяж. Тоді як до людей, зовнішність яких не вписується в загальноприйняті стандарти, виникають питання та коментарі в дусі: “Оу, я би так хотіла твою впевненість, щоб одягти таку коротку та непідходящу сукню!”

Дратує те, що фактично все життя середньостатистичної жінки має вибудуватись навколо “міфа про красу”. Всі її дії від сходу і до заходу сонця мають бути продиктовані бажанням здаватись більш привабливою. Втягувати живіт, визначати свій кольоротип, підбирати догляд від чорних цяток на носі, шукати одяг в масмаркеті, Instagram-магазинах, на секондах та вінтажних магазинах, записуватись на сеанс ботоксу, підбирати дієту та постійно в чомусь себе обмежувати. І так по колу.

Тому й хочеться забути про конвенційну привабливість, як про щось життєвоважливе. І просто почати жити. Дозволити собі старіти. Дозволити своєму тілу змінюватись без остраху того, що воно може змінитись не в “кращу” сторону. Дозволити собі не думати, скільки калорій потрібно з’їсти на сніданок, а скільки на вечерю. Дозволити собі вийти в луці, елементи якого не підходять по кольору чи структурі. Дозволити собі ходити в спортзал для того, щоб скинути емоційну напругу та отримати викид ендорфінів. Дозволити собі жити! Не думати про красу конвенційну, а звернути увагу більше на красу особисту? Більш персоніфіковану? Більш свою власну, а не нав’язану ззовні? Якщо це взагалі реально в цьому світі. Це було би чудово. Така краса - це те, до чого я прагну. І те, над чим дійсно варто працювати

#teathoughts

Що таке “нормальна людина?” Що це? Бо навряд чи така людина існує. Я б дуже хотіла бути нормальною, але все не можу знайти тих, хто б мені пояснив цю “нормальність”, адже деколи здається, що навколо мене одні лише ті, хто вже давним-давно втратив глузд. Я в їхньому числі? Можливо. Чи мені від цього страшно? Не дуже. Чи я б хотіла побути нормальною? Чом би й ні! Може, я і є нормальна. Розібратись все-таки варто, бо всі навколо тільки й говорять, як про те, що нормальних людей вдень і з вогнем не знайдеш. Ну, по-перше, краще обійтись без вогню. По-друге, “нормальність” як така вже перестала бути нормальною, бо як тільки ти думаєш, що все якраз так, як і мало би бути, так відразу ж в голову лізуть думки про те, що щось іде не так. Все занадто нормально. Десь має бути пастка. Така невеличка, непомітна, зовсім як кроляча нора, потрапляння в яку можна порівняти з тріпом, який переслідуватиме тебе все життя в кошмарах. Прийдеться написати казку.

Чи це нормально у 23 прокидатись о 10 ранку? Не мати ніяких планів на вечір та проводити його наодинці в темній кімнаті, бо світло лише дратує? Їсти те, що не треба варити? Читати книжки про психологію серійних вбивць? Так і не знати, що робити далі? І це все у 23. Нормально це? Навряд чи. Готувати й правда треба навчитись.

“Нормальна людина - це та, яка живе нормальне життя, працює на нормальній роботі, ходить на нормальні тусовки, нормально дивиться на світ та не спілкується з ненормальними людьми”. Крапка. Бо коли є кома, то після нею відразу ж йде горезвісне “але”. Після “але” будь-яка нормальність зникає.

Можливо, ми насправді боїмось нормальності? І людині просто бридка ідея того, що вона може бути найсірішою, найнуднішою, найнецікавішою особою не тільки для інших, а й насамперед для себе самої. Що краще: мучитись з депресією чи страждати від своєї тривіальності? Відповідь очевидна. Неочевидно тільки, чому цю відповідь обирають. Нудне життя - це життя беззмістовне, а беззмістовне життя - це життя нормальної людини, людини, яка цей сенс життя в рот єбала і я хочу бути цією людиною, бо сенс мого життя - це фікція, яка існує лише у моїй голові. Для інших моє життя таке ж саме, як і їхні життя для мене. Можливо, коли я не дивлюсь на інших, то вони просто-напросто зникають з лиця Землі, тому що інші - це галюцинація мого мозку, який все не може зрозуміти для чого він думає. А думає - значить існує.

#teathoughts