​​Який шикарний слоубьорнер для людей зі специфічними інтересами (мене)! По-перше, я на аматорському рівні завжди захоплювалася гностичною літературою. По-друге, мій улюблений різновид нонфікшену — це, мабуть, розслідування про корпоративні SNAFU, де люди, які мали б шарити і викупати, через власний нарцисизм і амбіції вписуються в щось мутне, і навіть коли факт обсьору стає беззаперечним, продовжують захищати свій вибір.

Veritas — це історія про те, як купка поважних вчених оверінвестувала свою репутацію в клаптик папірусу, який начебто описує Ісуса як одруженого чоловіка. Причому ти десь із середини книжки починаєш думати, що розгадав мотиви всіх учасників, але історія робить такий фінт (слоубьорнер? скоріше солтбьорнер!), що якби це був сатиричний роман, я б сказала «не вірю!»

Враження псує тільки песимістична фонова думка, яку мені не хочеться навіть зайвий раз озвучувати, бо всратість західної академії несе прямі реперкусії для України. Але оскільки промовчати теж важко, то оформлю її красиво в стилі стародавнього папірусу, тобто в форматі scriptio continua:

сукапостмодерністиїба
ніпоназахищаютьсвоїд
исертаціїщобпотімходи
тиірозказуватищоістин
авідносназалупиблять
умантіях.

​​Аттеншн пліз: наші пацани звільняли Харківщину восени 2022, штурмовали посадки на Запоріжжі влітку 2023, а тепер під обстрілами облаштовують позиції на авдіївському напрямку. І роблять це власним коштом, від закупки РЕБ до ремонту вантажівок. Тому будь-яка посильна допомога зараз дуже актуальна — тут командир 1 роти 1-го батальону 78-го полку збирає на поточні витрати:

https://send.monobank.ua/jar/8KSHarbTGA

🫂

Хто з підписників живе в Кривому Розі: дуже рекомендую завітати, і взагалі слідкувати за подіями моїх друганів @porodaartgang, які проводять купу класних ініціатив, у т.ч. на користь ЗСУ.
В інсті: instagram.com/poroda.art.gang

​​Вриваюся в 2024 з життєстверджувальною літературою 💅

Я зустрічала книжки, які починалися як розйобна соціальна драма, перетворювалися на мізері-порн і закінчувалися як повноцінна кринж-літ, але вперше бачу приклад зворотнього процесу. The Lonely Passion of Judith Hearne (1955) стартує як недолугий стьоб над ірландськими міщанами, які 10% часу обговорюють своїх священників і 90% сперечаються, хто зі знайомих більше common. Але якось непомітно роман переростає в моторошну історію повного відчаю; у анотації NYRB написано, що це deeply sympathetic portrait of a woman destroyed by self and circumstance, але якщо «вигадати абсолютно жалюгідну жінку і покарати її за цю жалюгідність» — це «глибоке співчуття», то я БОЮСЯ НАХУЙ співчутливих людей. (Звісно ж, читатиму ще: знаю, що у Мура в бібліографії є навіть горор — важко собі уявити, що він виробляє ТАМ.) NB: примітка "One of The Guardian’s 1,000 Books to Read Before You Die" не надихає, коли читаєш в спальнику під час масованого обстрілу. 8 католічєк-алкоголічєк із 10.

Where Furnaces Burn (2012) — це серія коротких оповідань про полісмена, який за свою кар'єру бачив тонну незбагненного лайна, від дітей-маніяків до древніх богів. Уявіть собі перший сезон True Detective, концентрований до самої суті і перенесений в робочі райони Англії — тільки ця збірка вийшла на пару років раніше за TD. Атмосферу текстів Джоела Лейна можна різати ножем; шкода, що десь після першої третини матеріал починає повторюватися — варіюються лише локації. Депресивний запліснявілий хостел, депресивний закинутий будмайданчик, запліснявілий закинутий міст, you get the idea. Деякі епізоди неперевершені (я не скоро забуду Morning’s Echo), а деякі дають крен із ліготтіанського горору в monster-of-the-week сюжети «Ікс-файлів». Але навіть враховуючи специфічність жанру, сто читачів на goodreads — це якась біда. 6 гностичних черв'яків із 10.

​​«Загадковий незнайомець потрапляє в закриту екосистему і зжирає її зсередини» — це не один тип сюжету, а два дуже різних. Перший різновид — це фільми про Психопата, з якими «Солтбьорн» переважно і порівнюють. В якості емблематичного відморозка на довірі в основному згадують Тома Ріплі, хоча, як на мене, стрічку Емералд Феннелл варто порівнювати скоріше з підзабутим фільмом Something for Everyone, з яким Saltburn перегукується навіть акторськими типажами. Другий різновид — звісно ж, кіно про Диявола (від умовної «Теореми» чи «Гармоній Веркмайстера» до яких-небудь «Нагальних речей» за Кінгом). Ключова різниця між двома тропами полягає не в тому, що Диявол виповз, припустимо, з пекла, а Психопат — із якоїсь провінційної діри, і не в тому, що Психопат хоче вибратись із грязі в князі, а Князь Світу — розбестити і деморалізувати своїх маріонеток та/або показати їм правду про самих себе чи суспільство. Різниця в тому, що демонічний незнайомець не забруднює ні рук, ні пісюна: йому не треба робити активних дій — жертви все роблять самі, піддавшися його магічній харизмі і власним низьким поривам.

На мою думку, Олівер у «Солтбьорн» — не аферист і не спокусник. Якщо Олівер когось і спокусив, то в першу чергу самого себе — фантазією про абсолютне проникнення. Олівер зі своїми фіалковими очима і вражаючою анатомією цілком міг би бути в центрі сюжету № 2, тим більше, він навіть буквально примірює роги. Але ще на початку фільму він робить фатальну помилку: по-перше, власноруч проколює велосипедну камеру хлопцю, на якого поклав око — не дочекавшись, поки обставини самі складуться вдало для знайомства, — по-друге, вигадує брехливу історію про мати-наркоманку і те, як він «вперше доторкнувся до її горлянки зсередини». Олівер собі наврочив: тепер його прокляття — до кінця (принаймні, фільму) марати руки etc. об усе, що кодується як табуйоване. Він пірнає на саме дно, щоб дістати камені з іменами своїх ворогів, він блукає лабіринтом, щоб пережити еротичне приниження, він пхає пальці в менструюючу спадкоємицю, язика у злив ванни і песюна в сиру землю не тому, що режисерка хотіла шокувати тіктокерів, а тому, що тільки так, на думку Оллі, він заслужить, навіть заробить своє абсолютне щастя — світ, у якому він, наче живе уособлення жарту про сосиску в коридорі, голяка біжить через нескінченну порожню галерею під Софі Елліс Бекстор. Не як людина, що здобула цей маєток — як людина, що заново народилася, і на цей раз — народился багатою і безтурботною. «Солтбьорн» можна вважати абсолютно невдалою сатирою чи пікарескою, але мені він здається дуже непоганим фільмом про ритуал.

Ви знаєте, що реклами тут не буває — я тільки щиро і безкоштовно рекомендую те, що сама люблю. Дві мої знайомі недавно запустили власні бренди свічок у нашій любимій естетиці «магія/фольклор/гоблінкор/проше пані, це їстівне?..», і, сподіваюсь, вам це стане в пригоді, якщо ви не всім своїм loved ones купили подарунки (а мені буде приємно дати поштовх інді-виробництвам).

Відлуння — Настя робить свічки, мило та інші душевні аромаприколи. От наскільки я черства адептка мас-маркету, а ця cottage industry мене підкорила: просто зацініть, як «зелена ектоплазма в коробках з-під оселедця» (с) перетворюється на крафтові снеки... тобто закусь... в сенсі, сувеніри. Поки без інсти, зате є затишний канал @echocrafts.

Чарогрій — Ася зробила серію свічок за мотивами української демонології. Ілюстрації створила доволі відома тату-майстриня mmrvn, а аромати, здається, — сама богиня: «мох і папороть в росі», чуваки! Поки теж без інсти, але твітер якось собі збережіть, бо пані додаватиме персонажів у серію.

Сьогодні дізналася, що у The Spectator є колумніст Sasha Lensky — да, британське видання платить росіянину з карикатурним псевдонімом а-ля «Настасья Кареніна» за аналітику про те, що раша стронг. А вчора побачила, що Harvard University Press обрали найкращі книжки року і включили туди чергове дослідження загадкової душі від русофіла, що бігає по міжнародним виданням з лозунгом cancel putin, not pushkin. А позавчора прочитала рецензію в колись улюбленому FullStop, з якої виходило, що один популярний на заході рос. письменник, буквально працюючий при держдумі — насправді таємний дисидент.

І от знаєте, я не хочу, щоб їх забороняли.
Я не хочу, щоб вони стали «токсичними».
Я б хотіла, щоб вони стали токсичними в буквальному сенсі — як книжки у Бена Маркуса в The Flame Alphabet, як ті вікторіанські томи в зелених палітурках з пігментом на основі миш’яку.
І нехай ентузіасти жеруть, перекладають, захоплюються, інтерпретують — нехай тягнуться до цієї культури, але нехай і отримають досвід, хоч трішки співставний з тими, до кого ця культура дотягнулася по-справжньому.

Моя остання книжка року, Wylding Hall Елізабет Генд, — «тихий горор» про фолк-гурт, що в 1970-х записує альбом у глушині і будить щось, що в цій глушині дрімало. Не надто шедевральна штука, але символічна: на моменті, де один із героїв береться з пейпербеком Еліаде в руках пояснити решті, що таке сакральний і профанний час, я зрозуміла, що присвятила цій темі майже весь рік — не завжди озвучуючи це прямим текстом, як у подкасті про екстаз, але майже завжди маючи на увазі.

Тому, мабуть, одним із найбільш вразивших мене в 2023 текстів став есей Тіма Робінсона Where are the Nows of Yesteryear? з цієї збірки. Перебираючи дитячі спогади про свою бабусю, письменник особливо яскраво пригадує — ні, переживає — момент, коли вона дістала з шафи коробку з вінтажною настільною грою і запропонувала йому зіграти. А ще він пригадує дві картини, що висіли в її будинку — La Rixe Мейссоньє і L’Angélus Мілле, обидві — не стільки полотна, скільки застиглі моменти. Спираючись на новітніх фізиків і філософів із теоріями про те, що об'єктивного часу не існує, Робінсон переконує себе: дорогоцінні для нас моменти не існували, вони існують безвідносно того, скільки «часу» від них «пройшло».

Я сподіваюся, що у вас цього «року» теж були такі моменти — ті, які будуть завжди. Не ті, які хочеш і не можеш забути (ці у всіх були, бо йбн рсн). А ті, які обійматимуть вас і укриватимуть своєю позачасовістю. Всіх люблю!

PS А мені побажайте у 2024 встигати все, що я планую. Бо ось іще один часовий парадокс: тряслася над ним вічність, але під ялинку свій викоханий подкаст про сюрреалізм так і не принесла, коза драна!

Недавно подивилася Polytechnique Вільньова — фільм про реальний випадок масшутінгу в Канаді. Важкий, як усі такі фільми, але від одного моменту стає прямо фізично погано — і це момент, коли нічого жахливого не відбувається; точніше, коли камера на хвилину перестає показувати жахи. Хлопець, якого стрілок відпустив (разом із іншими чоловіками) з кабінету, де він тримав заручниць, блукає коридорами політеху і натрапляє на кімнату, в якій студенти влаштували вечірку — у них голосно грає музика, тому вони не чують пострілів і не знають, що поруч у цей момент гинуть люди. Герой кілька секунд розгублено стоїть у цій ехо-камері, дивлячись на веселощі своїх однолітків, і йде далі.

Відео з неіснуючої Мар'їнки, де росіянин хвалиться підняттям червоного прапору.
Відео дівчини з Херсона, яка просто мовчки плаче перед камерою після того, як росіяни знищили її дім.
А потім натрапляєш на колонку американки, яка пише, що користувачі Goodreads «живуть у цифровому пеклі», бо, бачте — будь-хто може споганити рейтинг книжці, дія якої відбувається в росії. Єдине, що ця людина написала про Україну — це жарт про ресторан «Веселка» в Нью-Йорку на початку повномасштабки; ще жарт про те, що її предки родом із Kyiv, коли він ще був Kiev.
Ці люди знають про постріли; вони просто впевнені, що їх це ніколи не торкнеться.

На кого недавно підписалася і вам раджу:

@spookynerds — це канал Дівуара із Zwyntar про кіно-книги-музику очевидної з назви тематики;

@hrofnungar — давній знайомий Стас завів бложик і першим номером виклав що? свій переклад Томаса Ліґотті;

@chyshcho — приємна знахідка з соцмереж; Орест читає багато неочевидних штук типу Роденбаха і про все розповідає в форматі мікроблогів.

Вийшов бойз-едішн, тому дівчата, чекаю на ваші канали!