​​Вже давно крутилася в голові думка, що, які б приємні відкриття не чекали попереду, таких сильних вражень, як колись від знайомства з Артуром Мекеном, Томасом Овеном і ко, вже не буде. А тут хоба — і якийсь невідомий автор ламає цей песимістичний сценарій.

Збірка A Trick of the Shadow такого собі R. Ostermeier стартує настільки потужно, що я одразу запідозрила руку якогось відомого горор-письменника. Власне, перше оповідання трохи нагадує «відкривачку» з культової збірки Теодора Кляйна Dark Gods — тут теж герой балансує між думкою, що його розігрують малолітні пранкери, і думкою, що на нього полюють гностичні почвари. Але навіщо відомому письменнику публікувати не дуже якісні пейпербеки у незалежному видавництві (іноді накладом всього кілька десятків штук), під псевдонімом, серед якихось ноунеймів? Впізнати когось конкретного теж не вдалося: у «Остермаєра» є певні ідіосинкратичні звороти, але мені здалося, що вони розсипані в тексті навмисно: щоби підкреслити фейкову центральноєвропейську ідентичність автора.

На щастя, розумніша оглядачка просто подивилася в вихідні дані книжок, де всюди вказано ім’я Джеймі Волш: очевидно, це одна людина пише оповідання під різними іменами, сама малює обкладинки, сама видає і сама себе хвалить у передмовах, поступово будуючи маленький страхітливий всесвіт, свій «Півострів» — аналог Найт Вейла і Скарфолка, що однак тяжіє більше до ейкманівського полюсу химерного, з юнгіанським підґрунтям. Коли «Остермаєр» тримається цієї традиції (як у «Object», де хлопець отримує в подарунок загадково-огидний театральний реквізит, який псує його невинну дружбу з одногрупницею), то він прям дуже крутий; більш мейнстримна іпостась йому не пасує.

Це той випадок, де розкриття таємниці жодним чином не зменшило мою зацікавленість; дайте мені ще.

А ще я роздала/розіграла майже всі цікаві книжки, тому сьогодні пропоную унікальну можливість закинути лерчанському на РЕБи ПРОСТО ТАК: https://send.monobank.ua/jar/2iapQjKQQW

А ще так співпало, що останнім часом читала книжки теж про різні тілесні досвіди, тому бонусом розкажу про кожну.

Мене не сильно вразив фільм про те, як парапсихолог Нандор Фодор розслідував кейс полтергейста Джефа, але один момент із нього я згадую мало не щодня.

Мешканці присілка Далбі на острові Мен розповідають різні історії про «Джефа» — балакучого місцевого духа, що іноді нібито показується у вигляді мангуста. З кимось він розмовляє, хтось лише бачить його периферично. Місцевий пияк каже, що з ним Джеф говорив лише раз — після похорону дружини. Чоловік пояснює, що з горя перебрав, had to piss somethin' fierce — і коли він відливав прямо біля церкви, то почув Джефа. Той прочитав йому вірш:

Наснилося: померла в чужині,
Серед чужих людей;
Поклали в наспіх зробленій труні
її в чужинський глей
Тамті селяни…

etc., тобто «Сон про смерть» Єйтса. Чоловік каже, що невидимий голос ніби вліз у його нутро. «Але знаєте, що найдивніше в цій історії?» — питає він. «Моя Хелен померла в 33-му. А цей вірш було опубліковано лише в 34-му».

У фільмі сценка подається комічно — чоловік заявляє, що після почутого кинув пити, при тому що активно синячить навіть у процесі оповіді. Але мене це все одно глибоко зачепило — і не тільки тому, що я завжди люблю різні хонтологічні історії про часові вибрики.

Ні, я не думаю, що чарівна всевідаюча білочка, тобто мангуст, прочитала мужику вірш із майбутнього. Але я думаю, що коли людина переживає якесь потрясіння, якийсь досвід, неспівставний з попереднім (наприклад, оплакує смерть партнерки після 30 років, проведених разом), то внутрішньому голосу важко озвучити те, що відбувається, або більш «свідома» частина розуму відмовляється чути те, що озвучує інша, нижча. І ось, у 1934-му, чоловік натрапляє на вірш Єйтса, який нарешті ясно проговорює те, що він відчував лише на рівні емоцій — і тому так, в якомусь сенсі він вже чув цей вірш раніше, він його пережив.

А ще я часто думаю, що в триґер ворнінґах мало сенсу. Не тому, що художній твір не може зробити людині боляче, і тим більше не тому, що «хаха, нехай звикають, сніжинки». А тому, що абсолютно будь-який, навіть найлайтовіший текст може бути цим віршем Єйтса.

​​Всім дуже дякую за поширення і участь у розіграші на потреби 116 ОМБр, а пана @Singerion — вітаю!

Підписуйтеся на Дар’ю, там звіти і регулярні збори/розіграші книжок і плівки: instagram.com/daria.archives.life

Лежать відкладені пости, такі безглузді. Давайте сьогодні без книжок*: ось Даша, ось її інстаграм з прекрасними плівковими нувель-ваґ-автопортретами, ось її збір для 3-го бату 116 ОМБр:

https://send.monobank.ua/jar/8VDicWtMCV

*А ні, брешу, там книжки, які можна виграти за донат. Ну і чудово.

Всі вже бачили, що тему цьогорічного Met Gala орги взяли з оповідання Балларда The Garden of Time. У ньому багатії відтягують наступ войовничої юрби за допомогою фантастичних квітів, які вповільнюють час; тому цього року критики не тільки улюлюкали про бенкет у чуму і сміялися з «голих суконь», а й намагалися зрозуміти, був цей вибір актом самокритики, бунтом когось із креативників чи непорозумінням.

Я недавно якраз дочитала Hauntology Мерліна Коверлі, де окремий розділ присвячений Балларду і тому, як своїми численними романами про «скасування майбутнього» він вплинув на титульну концепцію. Але я більше залипла на розділі про сучасника Балларда, сценариста Найджела Ніла. Ніла я теж люблю і неодноразово про нього тут писала, але Коверлі згадує його телеп'єсу, яку я не бачила — The Road. (І не побачу, бо вонюча BBC традиційно знищила запис.) А це, виявляється, мій улюблений сюжет: герої думають, що стрьомні явища, які вони спостерігають — це привиди/травми минулого, а це насправді передвістя майбутніх подій, таке собі зворотнє відлуння (у п'єсі людей з XVIII століття переслідують жахи ядерної війни XX-го).

Я люблю цей сюжет, бо він — не смійтеся — дуже реалістичний. Умовний євроатлантичний світ прямо зараз дивиться впритул на своє майбутнє, але продовжує це заперечувати і вірити в те, що перед ним лише чужі незакриті історичні гештальти. Only the scarlet soldiers, dear! Причому кумедно, що домінування й дотепер парадигми «кінця історії» тим очевидніше, чим гучніша істерія про ядєрку: бо коли Мінді з Техасу пише, як вона донт вонна бі інсінерейтед бай нюкз, нам із вами очевидно, що їхнє суспільство досі переймається привидами минулого і ігнорує реальність, що вже видніється на горизонті. Спокуха, Мінді, не буде тобі ядєрки, і якщо повезе, то і до конвенційної війни не дійде. Бо це у Балларда на маєток заможних героїв насувається немита революційна орда, а в реальності це усміхнені, привітні гості, коли треба — інтелігентні, коли треба — гламурні, і ви запрошуєте їх самі.

А давайте допоможемо Тамарі закрити манюній доп. збір на ППО:

https://send.monobank.ua/jar/6rBbFN71hG

— і я спокійно сяду писати про Мет Гала і Балларда ?