Микола Бажан

Брама (із циклу "Будівлі")

У грі нелюдській, в справі неприродній,
Потрясши ланцюги прикрас,
Важкою зморшкою напнувся владний м’яз,
Обняв краї спокійної безодні.

Підніс, як пожаданний келих,
Широку браму в вишину,
Широку браму, грішну і земну,
Мов круглий перстень на руках дебелих.

І творчий хист, що не втомивсь, не вистиг,
Снопи принадних зел на камені поклав,
Як груди дів, гарячих і нечистих,
У шпетних ігрищах уяв.

Так щедро кинув семенасту брость,
Як звик на ложе кидати коханку,
Що зна любовний піт, важких запліднень млость,
І ситий сон, і спрагу на світанку.

На брості — квіт, на брості — квіт, мов око
Розпаленого самкою самця
Ще тих століть, коли в серця
Вливалась пристрасть хтивого бароко,

Що плинула з віків старого лабіринту,
Що поєднала іздаля
Вкраїнських брам рясне гілля
З вільготними акантами Коринту.

І той акант — не лавр на голові державця,
І брами щедрої ніхто не розчиняв,
Щоб бранців пропустить з подоланих держав.
Бо шлях звитяг крізь браму не прослався.

То брама пристрасті пригнобленій і лютій
Старих століть.
Одягнені в шарлат,
Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті,
Мов пишні бунчуки, бундючний гетьманат,

Тоді, немов тремкий вінець,
На масне волосся степу
Поклав церкви свої Мазепа,
Поет, і гетьман, і купець,

Тоді, програвши гру одчайну,
Навчився бігати назад
Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні,
Безхвостий Буцефал прийдешніх гетьманят.

Женіть того коня, хода його хай втихне!
Мов списа ржавого, дзвіниць ламайте тінь!
І мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь,
Бо серце наше більше, аніж їхнє!

(с) Микола Бажан

І Солька, наче Колумб, стискає штурвал у руках,
І виходить у море на пошуки материка.

(с)моє
13.10.2020

Десь на півострові є село,
Там бар, де крутять паршиве музло.
Стоїть на пляжі, відкритий усім вітрам.
В барі «Ассоль» завжди наллє сто грам
Солька. У Сольки в очах – морська блакить.
Вона вже тричі кидала пить.
Їй шістнадцять, життя її встигло пом'ять.
Від покійної мами їй дісталося всрате ім'я.
Її батько, казали в селі, пішов у ченці.
Від нього у неї баркас і шрам на щоці.

Солька мріє:
«Поїду на материк, зміню це всрате ім'я,
Батька знайду, усе-таки ми – сім'я,
Роботу знайду, там же теж люди ходять у бар,
Тітку забуду і решту місцевих почвар,
У школу вже не піду, досить із мене наук,
Заведу двох дочок, вони заведуть мені двох онук.
Буду сидіти в барі, коли мені стукне сто п'ять,
Буду пити вино, мені вже будуть його продавать
Без перевірки паспорта, не тягнучи вгору брову.
Де там батьків баркас? На ньому і попливу».

Що сказати про тітку? Це стара похмура карга.
Їй і належить цей бар, а ще кістяна нога.
Тітка Сольку не любить, зривається часом на крик,
Платить їжею, грозиться відвезти на материк,
Так і каже:
«Кину десь на вокзалі тебе і твої торбѝ.
Кому ти там треба, що там будеш робить?
Може, зараз і краще, ніж було до
Того, як закрили кордон.
Хто б там що тобі не говорив,
Нічого їхать на той материк –
Тут наша земля і ми – її сіль.
Налий он п'яничці, бачиш, в куточку сів».

П'яничка гіпнотизує вино, ніби старий удав.
Він платить Сольці цукеркою: «Ось, зайчик тобі передав»

У Сольки є друг, він не зовсім людина, а швидше звір,
У нього хороший нюх і хороший зір,
Він бачить наскрізь кожного мешканця того села,
Селяни вірять, що він – породження зла,
Що він утопив трьох рибалок-п'яниць,
Що він солить воду сільських криниць,
Що він лякає туристів і ті не приїжджають сюди,
Він і правда лишає в піску великі вовчі сліди.

Солька сидить у піску і роздивляється вовчий слід.
Звір їй каже: «Знаєш, як влаштовано світ?
Значить, всім дітям тут роздають бабаїв.
Бабай не стежить, чи ти у шапці, чи ти поїв,
Бабай має набити дитині кілька синців,
Але дітям також роздають зайців,
Знаєш, від зайчика те, від зайчика се
Як будеш хорошим, зайчик цукерочку принесе.
Такий тільки момент – зайців видають не всім,
І заєць живе років п'ять, максимум сім.
Інша справа бабай –
він колихає колиску, і потім несе труну,
Навіть коли ти одна, він не лишає тебе одну
Він збирає страхи, гризоти і болі твої в торбѝ.
Як будеш тонути, він кине тобі їх на плечі і скаже: «Греби».
Хтось вигрібає, а хтось, що логічно, – ні.
Хтось, як ті три п'янички, лишається десь на дні.
Бабай добре знає, в чому сила твоя, в чому твоя сіль.
Знаєш, Солько, в твої торбах є щось таке, що хотіли б мати усі»

Солька любить заходить у море й лягать горілиць.
Вона думає: «Нам бракує п’яниць.
Бар без п'яниць – як рай без святих.
Місцеві п'яниці відходять у кращі світи
Чи просто їдуть у кращі місця».
Солька лежить у воді у позі мерця
Руки тримає на грудях, волосся – мов зграя вугрів.
З села виїжджають люди, вони програли у грі.
Вони програли землю, і воду, і щось таке, що зразу і не назвеш,
Вони залишають руїни піщаних замків, палаців і веж,
А ще виноградну лозу і трилітрові банки вина.
Солька думає: «Скоро лишуся в селі одна,
Зі мною лишиться сіль і пісок і пил.
Буду чекати появу вітрил на горизонті, ага, червоних вітрил».

В той вечір Солька з тіткою в барі були одні.
Тітка сказала: «Ох, ці вересневі солодкі дні
Повні золота, от би зіграти на нього в останню гру.
Зараз, Солько, доп'ю це вино й умру.
Скільки можна цих осеней і цих зим.
До речі, баркас. У ньому, здається, лишився бензин –
Продай і купи собі золоте кільце,
Буде згадка про мене і все оце».
І тітка вмерла, зробивши останній ковток,
Ця незрозуміла тітка, найгірша з усіх тіток.

Солька сідає в старий батьків баркас.
Солька говорить:
«Будь ласка, заводься, це чесно останній раз.
Я пам'ятаю, що ти ламався, фігня така,
Та скільки там ходу до того материка –
Он його видно, якщо вдивитися в горизонт.
Там не буде ніяких страхів, ніякого болю й гризот
Там все буде добре, повір».
Солька відчалює. В баркас застрибує звір
У нього в зубах – торби,
І він каже Сольці: «Ну що ж, греби».

Була на записі "шалених авторок", там згадали цій вірш Сосюри

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні...

Шум акацій... Посьолок і гони...
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять...

Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій-
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй...

Твої губи — розтулена рана...
Ми хотіли й не знали — чого...
Од кохання безвольна і п'яна,
ти тулилась до серця мого...

Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі-
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі...

Пам'ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв...
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі...
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті...

Дні пройшли... Одлетіла тривога...
Лиш любов, як у серці багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон... Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв...
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б ,свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози...
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос — і коси,
твої коси сумні цілувать...

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі...
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.

(С) Володимир Сосюра

Жовтень. Прийде сірий вовк і за горло візьмè
Каже: «Поговорімо про їжу, гріхи і смерть
Про те, що говорять усі, а не договорює жоден
Це найцікавіше, про що можна говорити у жовтні»
Повітря стає прозорим, холодним, в'язким
«Давай, – кажу. – Добре, коли говорити є з ким»
Ідемо лісом, збираєм горіхи/гріхи
«Я, -- каже. – Буваю часом лихим
Але ж ти глянь, ці горіхи/гріхи – тьху, усі пусті»
Реп'яхи заплутуються у вовчому хвості
«Реп'яхи роздирають світ, я зшиваю, лишається шов
Шити світ – це найкраще, що можна робити у жовтні
Це не дає потонути, тримає тебе вгорі
О, ще один гріх, чи то горіх»
Плюється шкарлупами, ті губляться у пітьмі
«Ті, кого ти тавруєш займенником "мій"
Чиї імена вишиваєш на споді зимових шат
Навчись їх усіх залишати,
Навчися лишати дім і стоси своїх книжок
Це найкорисніше, чого можна навчитися в жовтні»
Бачим червоні ягоди, вовк радіє: «О, мої»
Їмо ми ті ягоди, а хто б не їв?
«Ну, що ти стала? – Каже. – Іди
Ось, нарешті, вийшли ми до води
Після горіхів/гріхів – руки помий
Бо лишиться гіркота»
...ті, кого я таврую займенником «мій»

(c) моє

- Каже баба, снився їй Сірьожа.

Роздягальня басейну
Гола висока жінка
Витирає своє засмагле тіло

- Каже, наче стояв на пляжі
І читав їй вірш.
- Вірш? - Перепитує дівчина,
Що сушить руде волосся

- А ти не помниш?
Тобі було 10, йому 15,
Ми були в Бердянську,
І він склав їй вірш:
"Бабушка, випий пива -
Будеш красива"

- Тю, - сміється руда дівчина.

- Каже, снилося їй, що Сірьожа весь у сонці,
Стоїть на піску і читає вірш.

- Так це ж хороший сон, -
Усміхається руда дівчина,
Одягаючи на шию
Підвіску-сердечко.
- Значить, він живий.

- Це твій кондиціонер?
- Дай крем, я забула
- Де поснідаємо?
Обидві натягають труси і майки,
Потім джинси

- І я їй кажу, що хороший сон, -
Продовжує висока жінка. -
Значить, не в підвалі його держать,
Значить, руки-ноги на місці.

Шумлять фени
Бряцають металеві дверцята

- А баба плаче,
Каже, де ж Сірьожа,
Сидить і плаче.

Руда дівчина порпається в сумці
- Ну хай плаче.

Пахне сирістю
І всіма на світі шампунями

- І я кажу їй: "Подивись на себе!
От вернеться Сірьожа,
Побачить тебе такою,
І буде тобі встидно"

Руда дівчина залипає в смартфоні.
Висока засмагла жінка фарбує вії
Перед дзеркалом
На дзеркалі реклама масажу

- А мені встидно не буде, -
Каже висока жінка. - Не буде мені
За себе встидно
Перед Сірьожею

(c) моє

Помаранчевий пакет
Із супермаркету
Котиться, мов перекотиполе,
Надувається вітром
Піднімається вгору,
Падає вниз

Ранок після кінця світу

Ніхто не варить каву,
Ні в кого нема похмілля,
Ніхто не збирається на роботу –
Бо робити нічого,
Ніхто не шукає загублені ключі,
Ніхто не проспав,
Ніхто не виряджає дитину до школи –
Бо ні дитини, ні школи,
Ніхто не замітає двір,
Ніхто не бігає,
Ніхто не лає голодного кота –
І голодний кіт ні на кого не нявчить,
Бо кота нема
Ніхто не вивозить сміття,
Бо сміття теж нема

Хіба крім одного
Помаранчевого пакета
Із супермаркету,
Що котиться, мов перекотиполе,
Надувається вітром
Піднімається вгору,
Падає вниз
На випалену рівнину,
Зовсім рівну рівнину
(Пробачте цю тавтологію)
Рівномірно всипану сірим попелом,
Тут би личив скелет обгорілого дерева –
Та дерев нема,
Тут би личило зловісне каркання крука,
Що летить у небі,
Але у сірому небі
Лише низько висить біле сонце
Можливо, в небі ще пролітає МКС,
Геть порожня,
Бо там ніхто не пережив кінець світу,
Як і належить усім людям – не пережити
Кінець світу

Усім, окрім
Тьоті Свєти з сусіднього під'їзду,
Якій треба більше за всіх,
Знаєте, вона з цих доставучих людей,
Яким до всього є діло,
Які ніколи оцього всього так не залишать,
І тому вона досі тут

Ось вона,
У розтягнутій футболці з секонду
З логотипом супермена
Їде на китайському бордовому велику,
В якому щось свистить і хрумкає
Вона їде і роззирається на всі боки –
Він має бути десь тут

Тьотя Свєта довго їде рівною рівниною,
Рівномірно всипаною сірим попелом,
Їде,
Сонце піднімається вище,
Потім хилиться до горизонту,
І врешті
На заході сонця
Тьотя Свєта таки бачить його –
Ось він сидить
Згорблений,
Але осяяний світлом,
Ніби зсередини –
Дуже ефектно
Що не кажіть,
А він любить ці спецефекти

Тьотя Свєта під'їжджає,
Злазить з велосипеда і каже:
– Боже!
– Що таке? – Роздратовано питає він,
Посмикуючи шкірою на загривку,
Мов злий голодний кіт
– Ти облажався, – каже тьотя Свєта
Вони красномовно дивляться
Одне на одного,
А тоді тьотя Свєта
Знову сідає на велик
І їде далі,
Уже без певної мети

Помаранчевий пакет, що
Пережив кінець світу
Бавить око
На рівній рівнині,
Рівномірно всипаній сірим попелом

(с) моє

Сьогодні у нас тут буде "козак Ямайка" Андруховича

о скільки конику-братику крутих чудасій на світі
дивився б допоки круки не вип'ють очей а мало
по сей бік багама-мама по той бік пальми гаїті
і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало

і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари
якого лисого чорта з яких попідземних фаун
та й зрадили нас у битві морські косарі корсари
а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун

а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром
а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне
дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром
і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне

кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком
кажу йому схаменися кажу покайся паскудо
невже коли ти з європи то вже не єси чоловіком
якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо

а дік то химерна штучка плекає папугу пугу
плеще мене позаплічно заламує руки в горі
оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу
to be or not to be каже і булькає I'm sorry

невільницю каже маю зі шкірою мов какао
купи сизокрилий орле маркотно ж без господині
город засівати не конче прицмокує так лукаво
город на ній проростає тютюн ананаси дині
наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша
тільки ж ярму не дається шия моя душа

та вже його і не чую плюю на плюгаву супліку
конику мій невірнику апостоле мій хома
піду на зорю вечірню
зріжу цукрову сопілку
сяду над океаном
та вже мене і нема

(С) Андрухович

Вірш Василя Стуса:

Цей корабель виготовили з людських тіл.
Геть усе: палуба, трюм, щогли
І навіть машинне відділення.
Морока була з обшивкою —
особливо погано держали воду місця,
де попадалися людські голови.
Коли утворювалася потужна водотеча,
діру затикали кимось з екіпажу,
в той час як решта
шукала щасливої пристані
у відкритому морі.

Дивиться так, наче біль зі шкіри висотує
"Бога придумали, - каже. - Щоб серце ділити з ним нАдвоє.
Чому всі уявляють бога істотою?
Легше його уявить алкогольним нАпоєм"

Ставить на стіл бокал із тонкою ніжкою
Торкнешся до нього - розіб'єш - поранишся
"Бог складається з несправедливості й ніжності
З ожинового вина і крові баранячої"

"Бог народжується десь на перетині
Спраги, любові й крихкого безсилля
Пий, - говорить. - Треба мати бога всередині
В цьому вся сіль.
Світ має бути посипаний сіллю"

(С) Моє