Вийшов зі сплячки і приніс вам мем

Я твоя, твоя, твоя модель...

(хочете тексти про золоту трилогію альбомів Океану Ельзи?)

Пам'ятаю, як Solar Blooms надіслали прес-реліз до своєї пісні Rays of Sun, коли я ще був відповідальний за дайджест релізів на СЛУХ. Коли треба оцінити і послухати купу нового за кілька годин, та ще й написати щось внятне у підбірці, вчишся оцінювати якість…

Цей гітарний риф у голові ще надовго!

https://youtu.be/cD8qDl3x9Bo?si=Iu-P8KdHb8kev7BB

YouTube

Friko - Crashing Through (Official Video)

“Crashing Through” previews Friko’s debut album ‘Where we've been, where we go from here’ which will be released on 2/16/24. Pre-order the album on limited edition vinyl, CD, cassette and digital formats: https://atorecords-ffm.com/friko-where FOLLOW FRIKO…

Якось так повелося, що у моєму оточенні здебільшого побутує упереджене ставлення до Океану Ельзи — або насмішкуваті згадки про вічні Вакарчукові "не питай-не мовчи-не люби", або скептичні нагадування про невдалі заходи Святослава Івановича у політику.

У свідомості вашого любого М'юзо Обсесіва найбільший український рок-гурт ще й завжди асоціювався з другим ешелоном вітчизняного року, який сам і породив — СКАЙ, Друга ріка, Мотор'рола, пізніше Без Обмежень і Антитіла. Вибачте, але я терпіти не можу ці гурти. Довгий час я, на жаль, вважав Океан Ельзи такою самою музикою для нормісів.

Але коли я вирішив послухати пісню "Все буде добре", керуючись чистою ностальгією за дитинством у 2000-х і голосом Вакарчука із радіо, а перед моїми очима пронеслися чіпси "Люкс" зі смаком курки-гриль і картки з Людиною-Павуком всередині пачки, за фасадом із впізнаваного хрипкого вокалу я почув майже бритпопові гітарні партії Петра Чернявського, маленьке симпатичне соло на клавішних Мілоша Єлича, а особливо — смачний звук малого барабана у приспіві від Дениса Глініна.

Прослухавши взахльоб повноформатник "Міра" (2007), мені стало соромно за все, що я раніше думав про Океан Ельзи. Це альбом з чудовими хуками і переосмисленим впливом бритпопу й інді-року 1990-2000-х. У інструментальних аранжуваннях відчувається, що кожен талановитий учасник тогочасного складу гурту робить оригінальний вклад у музичне полотно (майже Radiohead якийсь).

Ну а загальна неодноманітність пісень, почергові соло на ситарі, трубі, клавішних... Градус креативності на цьому альбомі майже підніс гурт до гордого тегу "арт-рок". Тому й парадоксально, що більшість їхньої масової аудиторії, мабуть, настільки не розслуховує їхню музику (я не зустрічав фанатів Океану Ельзи, які розклали би мені по поличках вплив британського року різних років на їхній улюблений гурт), а концентрується на фасаді із голосу, лірики й персони Святослава Вакарчука. Що, зрештою, аж ніяк не є чимось поганим.

Раджу вам ось що: якщо ви такий самий наївний зумер, яким був я, а Океан Ельзи для вас — щось крінжове з минулих десятиліть, не пошкодуйте 40 хвилин власного часу і послухайте "Міру" з початку до кінця. У альбому чудовий плин, тож нудно вам точно не буде. А я — продовжу відкривати для себе гігантів українського року і, можливо, напишу найближчим часом про них ще кілька постів.