Вдячна за увагу до вірша і за ніжну, чуттєву декламацію

Радію дуже, що спільними зусиллями збір закрили і купили мотор для брата Олі🥹🥳❤️
Дякую величезне усім, хто допомагав, донатив, поширював.

Сьогодні о 14:00 Оля проведе розіграш мого вірша у прямому етері свого інстаграму, присвяченому прикрасам. Мені вже дуже хочеться дізнатися, кому я писатиму вірш😁

Розіграш буде тут:

https://www.instagram.com/inspiration_style_ua?igsh=MXJzN2x6a244czF1Mg==

найважчий час — перехід від зими до весни
зачини вікно, бо проллється вода, зачини
бо прийдуть уночі непрохані гості й небажані сни
зачини, бо надворі все стало надмір голосним

місяць гострий, тонкий, місяць лютий, сердитий
запитай в молодої трави, чи їй легко переродитись
а мене не питай ні про що. наші стіни розбиті,
але дещо — дещо краще ніколи не говорити

де моє сонце, де ти, ромашкове сонце
нас зима випиває до дна, витягає всі соки
на тлі неба чорні дерева, кістляві, високі
ми в пустелі, і бути нам тут ще днів сорок

але світла у днях стає більше, що би не говорили
напинаються пуп’янки, тугі, як вітрила
скоро світ стане білим, рожевим і білим
тільки б ще трохи сили, нам би ще крапельку сили

лютий 2020

Вона губить ключі, гаманці, документи,
телефон, окуляри, квитки і сережки.
Забуває в готелях, у потягах — за кілометри
від початку шукань — в парках, на узбережжях...
Добрі люди усюди — вона знає точно,
і прозорі нитки в’ються крізь часопростір.
Їй сказали, вона народилась в сорочці.
Все загублене їй повертається. Просто
вір шляхам незбагненним, які ведуть вгору.
Що належить тобі, за́вжди буде з тобою.
Вона навіть монетку не кидає в море,
все одно повернеться у хвилях прибою.
Вночі янголи зносять під вікна дари,
і жаліють її, і сміються — роззява!
Треба, кажуть, її берегти, бо холодні вітри,
і тонкий темний лід взявся на переправі.
Вона зранку збирає маленькі скарби,
і летять вгору вдячні потоки слів.
Каже: більше просити не буду; що би хто не губив,
це не варте найменшого із Твоїх див,
буду вчитись у лілій та у птахів,
що не просять насущне на день.
Те, що має піти — хай іде. Бачиш, очі сухі.
І єдине прохання обличчям на схід:

тільки не забирай людей.

січень 2020

Катрю навчили стріляти із пістолета.
Катря чатує на ближньому березі Лети,
міцно тримає живих, не пускає їх далі.
В сумці у неї монети — про всяк, на невдачу,
щоб не лишати відкритими небу зіниці.
В сумці у неї знеболювальні і тканина,
скручені смужечки для перев’язок. 
Катрі шістнадцять — вона має сміятись,
має ходити до школи. Натомість
спить вже одягнена, завжди готова.
Темно у хаті, світити не можна.
Бинт у неї на шиї — ґердáн переможця.
Катря — воїн зі смертю, гуляє по вістрю.
НКВС-ники били її, як дорослого чоловіка,
«Я тєбя пропущу чєрєз вєсь гарнізон,
ах ти сука!» Катря дивилася на горизонт,
міцно тримаючи сумку. Сонце заходило в Лету.
Катрі вдалося втекти. Мала псевдо — «Олеся».
Вміло ховала сліди, як у дитинстві «штафети».
Ніч береже таємниці, наче поранених — фельдшер.
Катря бинтує наосліп. Коли би
всі порятовані Катрею принесли‌ їй
двійко монет, що не стали в нагоді
для переправи — вийшла би горда,
дорогоцінна об’ємиста сáлба.
Катря б її не носила, «не для мене» — сказала б.

30.01.2024

• Історію Катерини Бережанської я прочитала у книзі #Моя_УПА, автор - Любов Загоровська. Це збірка свідчень, записана зі слів людей, які були в УПА і вижили. Дуже рекомендую книгу, це страшні свідчення, але нам потрібно їх пам‘ятати.

Я двічі виїжджала з Києва надовго під час війни. Уперше - 25го лютого 2022, і вдруге - у вересні 2022. Щоразу було дуже боляче. Я рада, що зрештою повернулася в Київ і маю можливість жити тут, попри такі ранки, як сьогодні.

Вітаю усіх Тань з днем Тетяни❤️

Бабушка Таня здає дівчатам кімнату і ковдри в клітинку,
і в печалях сердечних втішає їх завше:
«Хіба він був тобі чоловік, а чи батько дитини?
Ні? То знайшла чого плакати. Буде хтось кращий»

Бабушка прокидається з сонцем о п‘ятій ранку.
Бабушка Таня колись була зовсім руда і досі
має вогник у серці і ніжні дівочі веснянки.
Бабушка Таня фарбує нігті і срібне волосся.
Бабушка завжди красива виходить в люди.
Бабушка Таня питає про хлопців: «А він за тобою?»
Це, мабуть, означає: «чи він тебе любить»,
просто бабусі зазвичай про любов не говорять.
Бабусі говорять про дощ, що спраглу землю голубить,
про яблука, що наливаються соком і обтяжують гілку,
про воду криничну, солодку й холодну, аж зціплює зуби.

В серванті у неї завжди стояли бузкові тарілки,
а віднедавна - ще фотографія дідуся
і фуражка, дідусь-бо служив у північному флоті.
«Мій Геннадій, - говорить вона, - що б у руки не взяв,
все виходило; і любили його геть усі - в хорі і на роботі;
ліс любив його, віддавав йому кращі гриби просто так;
і земля дарувала йому урожай, а берези - свій сік;
його руки любили ті книги, що він переплітав.
Він був кращим за всіх, мій Геннадій був кращим за всіх»

Бабушка Таня не носить спідниці, а тільки штани.
Бабушка посміхається часто і мружить очі:
«Дєдушка завжди хотів, щоб були сини,
а народилося дві сіроокі дочки»
Бабушка ходить щодня далеко у ліс або на озера.
Бабушка ліпить найкращі пельмені у світі.

Бабушка любить блакитний, бузковий, рожевий.
Чорний не любить. Каже чорного не носити.

червень 2019 р.

«Летіла сова кругом села» — це казка-колискова, яку мені тато розповідав у дитинстві. Починалася вона завжди однаково, а закінчувалась по-різному, але сова завжди шукала їжу для маленьких совенят, і зараз для мене ця сова — уособлення тата, який працював на двох роботах, щоб мене виростити.

Початково замість цієї казки я хотіла «вплести» у вірш одну з народних пісень Вінничини, і для цього навіть прочитала цілу книгу «Пісні Явдохи Зуїхи», де з пам‘яті однієї жінки записали кількасот пісень. Але вирішила все ж зупинитися на сімейній казці, бо весь вірш вийшов дуже особистим, історією моєї родини по татовій лінії.

Бабуся з вірша — це мама мого тата, Ніна Василівна Хопта, якої не стало у вересні минулого року. Вона народилася у селі Верхівка Тростянецького (зараз Гайсинського) району Вінницької області, вчилася на кухаря в Ялті, і все життя працювала шеф-кухарем у військовому санаторії міста Хмільник Вінницької області.
Голюня — це моя двоюрідна сестра Оля, бабуся часто в словах, що починались на «О», додавала попереду «Г».

Вірш написаний з використанням діалекту, яким говорила бабуся, та на основі історичних даних та народних переказів зі статті Віри Степанюк «Фольклор та топоніміка Хмільницького району Вінничини». Татарський шлях (Яничарський шлях, Чорний шлях) — це система доріг, яку
татари використовували для нападів на Україну, пролягала вона, в тому числі, і через місто Хмільник. Вишнева та Тернова криниці на шляху — це місця, де татари, втікаючи, топили награбоване добро.

Колись мій тато писав вірші і присвячував їх моїй мамі. Він дуже багато читає і тонко розуміє сенси та відтінки. Наприклад, в моїй останній декламації вірша Олександри Дороги (який я вважаю непростим для розуміння, бо без пояснень авторки я сама не розібралась у сюжеті) — у цьому вірші тато зрозумів не тільки перший рівень сюжету про чорних археологів, але й ту глибшу думку, яку я бачу у цьому вірші — що не варто «брати у землі не свої скарби», бо помста не забариться (послання росіянам, які прийшли на нашу землю).

Тому — пишаюся нашим першим спільно з татом написаним віршем❤️ Публікую цей вірш на Різдво, я думаю, бабуся зраділа б, бо вона була глибоко віруючою людиною.
Вдячна Котолисам за тему, яка надихнула цей сімейний верлібр.
Хочу ще написати таке про мамину лінії моєї родини, спільно з мамою та бабусею Таньою.