Друзі й подруги, нагадую, що наступної п'ятниці, 15 листопада, о 18.00 ми з Ольгою чекатимемо на вас у Книгарні Є 😎
До речі, вже зараз можна купити примірники моїх книг з автографом і навіть встигнути прочитати - щоб прийти підготовленими та ставити авторці каверзні питання 😆😆

Хочеться вірити, що емоційна яма, в яку вчора несподівано (хоча насправді цілком очікувано) провалилась, уже позаду. Втім все одно накриває відчуттям, що моя діяльність нікому крім мене не потрібна 🙄
Але творчість я не покину, бо не можу без цього. Сенс мого життя - самореалізація. Хай це навіть ніхто й ніколи не оцінить. Головне - робити те, до чого прагне серце, і не тримати емоції в собі ❤️‍🔥

Рубрика "про нас пишуть" 😎
Вже не раз згадувала платформу "Бути" - провідник у досвіді проживання втрати. Дуже раджу підписатися на сторінку в інстаграмі, адже там чимало корисних порад.

А тепер є і згадка про авторкиню 😏

Сьогодні я могла ярмаркувати в фітнес-клубі, але зрозуміла, що не хочу нікуди йти, бо не маю сил вийти з хати. А от холодильник сам себе не розморозить 😆😆

А ще я довго писала текст про без/бар'єрність. Хто ще не читали - то ось 😎

Якщо ми повернемося до теми задоволення собою, то справжній прорив стався перед моїм 30-річчям. Я сказала собі: зараз я не в кращій формі, але буду потроху йти до того, щоб подобатися собі на 100%. І стала поступово змінювати свої звички.
Спочатку я кайфувала від відчуття, що роблю щось для себе. Мені подобалося крутити обруч, ходити пішки і їсти здорову їжу — бо я робила це з любов’ю. Мені подобалося влазити в нові речі, що колись стали на мене маленькі і чекали в шафі свого зіркового часу. Мені було приємно бачити захоплення в очах людей, які на мене дивилися — бо вони дзеркалили мене.
Чи залежала моя самооцінка від думки оточуючих? Ні, просто оце прийняття та плекання любові до себе завжди відчувається 🥰

Увага, лонгрід!

Нещодавно моя колежанка у дописі на фб зачепила цікаву тему: в якому віці ви подобалися самі собі, в які роки були задоволені своєю зовнішністю?

Це спонукало мене замислитися над власним досвідом. Я про це і раніше думала, розділяючи життя на певні етапи, позначаючи деякі роки як «щасливі» або «невдалі». Спробую коротко пройтися по власній біографії — чомусь здається, що навіть ті, з ким давно знайомі, дізнаються щось нове.

У дитинстві я чітко знала, що негарна. Мене обзивали через повноту, колір волосся і надто світлу шкіру. Певний час я носила на зубах пластинку для корекції прикусу, що аж ніяк не додавало впевненості. Врешті я змирилась із тим, що належу до табору «розумних», а є дівчата-красуні, до яких навряд коли-небудь примкну.
Проте років у 12-13 я раптом сподобалася собі на фото. В якийсь день зловила захоплений погляд хлопця на вулиці, від іншого парубка почула, що моя зовнішність «імпозантна» (потім шукала це слово в словнику ☺️).

У 14 я почувалася справді привабливою, плюс тоді були закоханості, романтика і оце от усе. Але в 15 з половиною — після певних подій — я стала «заїдати» стрес і набирати вагу. Тоді-то і почалося «життя в скафандрі» (це визначення я потім використала в одному з романів). Поки однолітки гуляли в парку і ходили на дискотеки, заводили стосунки, я сиділа вдома, потерпаючи від самотності. Плюс хвороба, яка робила мене відмінною від ровесниць: щоденні уколи, режим харчування (який я безсовісно порушувала, через що частенько кепсько себе почувала). На той момент моєю головною проблемою була зайва вага та невпевненість у собі.
Це тривало до 19 років — а тоді я почала худнути, не докладаючи жодних зусиль. Мрія, чи не так?

Поки від різних людей лунали компліменти, яка ж я молодець, хвороба стрімко поїдала мої сили (за кілька місяців вага знизилася з 80 до 45 кг). До цього додавалося постійне погане самопочуття: біль у ногах і у всьому тілі, тривожність, знервованість, безсоння. Стан, коли не знаходиш собі місця, ні на хвилину не можеш розслабитись. Щовечора я пила снодійні, щоб бодай на три години відключитись, а зранку ледь-ледь вставала з ліжка.
Я не могла звикнути до «нового» тіла і почувалася потворою. Коли мені виповнилось 20, я пережила смерть близької людини — пішов з життя тато. Це були дуже важкі безпросвітні місяці — і я не знаю, як би з цим впоралась, якби не зустріла одну людину, що буквально повернула мене до життя. Далі все закрутилося: нові знайомства, стосунки, усвідомлення, що живу справжнє життя. Це тривало близько року. А потім після дуже болісного розставання я знову почала «заїдати стрес» і поправлятись...

У свої 22 я почувалася самотньою потворою, яку ніхто ніколи не покохає (люблять же за зовнішність — це тоді неслося з кожної праски і ніхто б не переконав мене в протилежному). Поки колеги жили цікавим життям поза роботою, я ввечері купувала якийсь алкоголь і тихенько пила на самоті, ковтаючи сльози від жалю до себе. У мене майже не було друзів, про стосунки я навіть не мріяла — та і яке особисте життя, коли живеш в маленькій квартирі з дідусем і бабусею, котрі давно переконали тебе, що без них ти не виживеш?
А потім, у 26 років, почалися серйозні проблеми з ногами. Певно, всесвіт показував мені, що я обрала не ту дорогу.. 😆😆 (якщо що — це сарказм!)
Мій «домашній арешт» тривав майже три роки.
Про це є окремий допис на фб
Звісно, тоді я була невдоволена собою: кому потрібна неповносправна потвора?
Врешті у 29 я дійшла висновку, що навряд знайду людину, з якою мені буде комфортно. Подумала: може, варто просто бути самодостатньою і не шукати ту примарну «половинку»?
До речі, цікаво, що тоді я прочитала книгу «Гендер для медій», яку мені дала подруга. Вона добряче вплинула на мене, адже я перейнялась ідеями фемінізму, однак ніде не озвучувала своєї позиції: боялася клейма «невдахи без особистого життя» (це я ще м’яко кажу).

Що таке аб'юз? Чому зараз так багато розмов про це? Що відчуває людина, яка потрапила на гачок маніпулятора?

Про це і не тільки говорила сьогодні в бібліотеці Чижевського (так, на ютюбі вже можна переглянути відео 😎)
Аудиторія - курсанти і курсантки Донецького університету внутрішніх справ.

П.С. Скажіть, вам це фото нічого не нагадує? 😆😆

Якась дивина: анонс події у фб набрав лише вісім лайків 🙄
Запостила іншу афішу - те саме ))

Отже, поки рахунок 8:8, цікаво, як буде далі і скільки взагалі людей його побачать з таким охопленням.

До речі, яка афіша вам більше до вподоби? 😏

Насичене життя — не для мене? 🙄

Вкотре ставлю собі це питання після двох днів активності.

Вчора я виступала на мистецько-благодійному заході (збирали кошти для військового. Задонатила посильну для мене суму і лишила для аукціону книгу «Чому Меліса?»). Загалом усе пройшло чудово, але довго сиділа «ногами вниз» (що для мене не дуже ок).

Сьогодні була на цікавезному тренінгу із самозахисту для жінок, де за першої можливості намагалася хоча б посидіти, бо відчувала, як з кожною хвилиною ноги набрякають. Тому довелося відмовитись від пропозиції подруги піти в кіно, бо кортіло скоріше вмостити їх у горизонтальному положенні.

Завтра мені йти до клініки перевіряти зір.
У середу спробую трохи поярмаркувати у фітнес-центрі неподалік дому.
У четвер проводжу захід у бібліотеці Чижевського (щойно з’явиться анонс, запощу тут).
А в п’ятницю, певно, ловитиму відходняки від цієї бурхливої діяльності 😆😆

Те, що комусь може здатися дрібницею — для мене ще та активність. Тому доводиться час від часу пропускати якісь заходи: я або не маю сил іти, або економлю їх для іншої активності. Шкода, що досі не всі це зрозуміли..