Цю історію можна почати спочатку, але то буде надто довго, бо доведеться розказувати про русняве гниле іпсо і стигматизацію військових.
Можна почати з кінця, але тоді ми обмежимося звичайними обіймами.
Тож я почну зсередини.
Парковка, ліниві багатоповерхівки, люди вигулюють собак і маленьких людей. В самому серці сонного кварталу бабка намагається натравити на військового свого йоркширського тер'єра.
Військовий в ахуї, собака в ахуї, я в ахуї вибігаю надвір у домашніх шльопаках і зачучверених шортах.
В одній руці я несу банку меду, а в іншій – непочату пачку своїх цигарок.
- Що, бляха, тут відбувається?
- Я єго засужу! – кричить бабка, метляючи собакою, як рибалка черв'яком на вудці.
- Якого хера?
- Патаму шта он апасний! Он хатєл зарєзать сабачьку!
Військовий піднімає праву руку на знак захисту, лівої він не має.
- Я вобще її не трогав. Собака підійшла мене понюхать, ну я її почухав, все як обично.
- Женщіна, - кажу я, і чуствую як мед набуває ваги ртуті, готовий плецьнутись у бік легких тілесних ушкоджень. – Ідіть уже зараз.
- Та я єго!..
- Ідіть.
Нехотя вона йде, бурмочучи щось про «військовим усьо разрєшено». А чоловік тим часом м'яко і тихо сповзає на бордюр. Його трусить.
- Все нормально?
- А ти як думаєш?
- Правильно, - кажу. – Все якось херовасто.
- Іменно те слово.
Він розказує, що пішов 25 лютого, як і мій Сашко, але попав у морпіхи, їх вийшло 14 із більше сотні людей, криє матом Содоля, я щиро доєднуюсь.
- Мій теж воює.
- Ох, бляха. То я дивлюсь, якась ти наша. Понімаєш, на нас всім срати. Ніхто не бачить нас. От я йду в маркеті, вітаюся з працівницею зала, вона відвертається. Охоронець робить вигляд що не бачить мене. якісь мужики сидять бухають, я спросив закурити, то мало нахуй не послали.
- То на, ось, бери. – віддаю свою пачку.
- Та я не курю. Я поговорити просто хотів із кимось.
Ми довго, міцно обнімаємось під байдужими, вихуївшими і – не без цього – презирливими поглядами місцевих жителів, що так само ведуть своїх дітей і псів. Поряд із ним я також роблюсь наче скляною, невидимою.
Він розказує про поранення і те, що пухлини у нервових закінченнях рано чи пізно уб'ють його. І що йому постійно, перманентно боляче, тому буває тремор, який деякі гівнюки розцінюють як знак небезпеки чи сп'яніння. Він жаліється, що люди вважають його якимось чудовиськом, відвертають погляд, особливо коли бачать ту, іншу, втрачену руку.
- Я не такого хотів. Я тоді ще поняв, що краще вмерти зі зброєю в руках. І пішов. А тепер от, маю. Дякую, що вислухала. Не уявляєш, як мені це було потрібно.
- Та ти що. Мені не складно. Мед візьми, чаю по'єш.
- Нє, вряд лі в тебе дєд пасічник, бери-бери, дитина поп'є.
Він закидає важезного наплічника на спину, ще раз оглядає квартал, теж з презирством і тою особливою гіркотою, яку я впізнаю у людях навіть у цивільному, навіть у костюмі капібари – гіркота людини, яка розуміє, що більшості глибоко серити на її біль та вклад у перемогу.
І йде. Наостанок обертається, усміхається, махає долонею:
- Постарайтеся вижити. Дякую.
- Ти теж.
- Смішна ти, їй-бо.
(Я могла би розказати цю історію набагато краще, але насправді ні, не могла б. Вона така ж хаотична і неструнка, як реальність. Як обіймати сторонню людину наче рідну. Як повертатися додому, до баулів і кітеля, що висить у коридорі. Як чекати ++ у зеленьці. Як пам'ятати всіх. Як спробувати вижити.)

У мене в діректі інсти твориться щось прикольне. Всі пишуть мені про містичні сни, вроки, сусідок-відьом.
Тож давайте ще й тут гуртом теревеняти.
Розказую кулсторі.
2020, ковід, Біль_ськ, розкопки. Ми вибираємо купу поховань, а над нами стоять грозові хмари. Хтось, вбачивши мого молота Тора на шиї – а це завжди асоціюється з рунами і вєдами – каже:
- Пороби, аби дощу не було.
- Ну, я не знаю, давай пробувати.
Того ж вечора нас повезли повз більську ферму, а місцевий землероб має жорстокий прикол розпинати круків на височезних палях і обтикувати цим ділом садки – молоді яблуні, ще тоді не родили.
Мене так воно всмалило, не передати словами. Бо круки то моє тотемне, а вони там ще й величезні, неймовірні.
І що ви думаєте?
День нас обходить гроза, другий… Тиждень. Котельва мокне, Більськ мокне, ми - паничі. Вибираємо поховання, миємо знахідки, сушимо, всі креслення встигаємо. І коли Олексій, що правив за начальника нашого шапіто, каже:
- Все, молодці, зробили.
Отоді, за кілька хвилин, наволокло такого, що ледь устигли добігти до наметів і стягнути бебехи зо шворок. Лило, як не в себе, гриміло, порвало нам всі паракорди на тентах, поскладало ті намети, мало з плато в прірву не понесло.
А за іронією долі, в сусідньому таборі, де взагалі з їжею абсолютно не ок, в сей день смажили мнясо. Ну, трохи було аль денте)
Розказуйте, що у вас із містикою? Є якісь страшні історії про відьму з сусіднього падіка? Викликали Матюкливу Бабу і Пікову Даму? Шукали квіт папороті?

Тролейбус. 12 маршрут Молодий, нестерпно красивий чоловік сидить навпроти нас. У нього погляд на 2000 ярдів, він у цивільному, яке постійно обсмикує на собі, його це бісить, він не знає куди подіти руки. І всі його руки, виголені футболкою, шрамовані. Це безліч…

Значення «зайвих слів» змінюється
Від цивільного життя
Дружини менеджера заправки
До дружини солдата,
Молодшого-
-Сержанта,
Віху-у-у, я берсеркиня,
Боже сивоокий, не дай мені стати валькірією.
Надто
Важко тепер думати, що існують
Зайві слова.
Слова – не полова,
А зерня
Людина створена смертною
Тому не терпить тиші
Хай буде ще одна зайва розмова
Хай буде ще зайве, недбале, забуте
Цивільне слово
Кльово!
Крінжа!
«До речі, ти маєш ножа?
Можу підігнати
У нас тут розкішна хата
Сухо у бліндажах»-
Жах-жа-х…
Фонить, рветься розмова
Але навіть коли
Повторне з`єднання –
потворне,
Навіть якщо старлінк глухне,
Кажи мені нове і нове,
Сухе, волохате,
Дурне, як налякана миша –
Зайве слово.
Я почую
Навіть контуженим вухом.

Тролейбус. 12 маршрут
Молодий, нестерпно красивий чоловік сидить навпроти нас. У нього погляд на 2000 ярдів, він у цивільному, яке постійно обсмикує на собі, його це бісить, він не знає куди подіти руки. І всі його руки, виголені футболкою, шрамовані. Це безліч білих ліній на засмаглій шкірі. Це мапа.
Це жах.
Софія неминуче питає мене про це.
Я намагаюся пояснити їй про селфхарм і суїцид.
Я дуже шкодую, що Сашка немає поряд.
Я намагаюся не плакати.

Маркет «Чудо»
Військовий у цивільному. З сумкою «койот», у зефірках, на запитання касира каже «плюс».
Сивий. Поранена нога у ортезі.
Згадую свого друга Льоху, який теж має поранення ноги.
Купує енергетик, київський торт, вологі серветки і цигарки.
Вибачається перед усіма, що так довго колупається.
Черга – це я, що прийшла купити цигарки і цьоця з кіло цибулі. Ми прикладаємо руку до серця.
Військовий бентежиться
- Ви шо?
- Ми… Тойво, дякуємо.
- За що?
- За все.
- Я у цивільному.
- Угу. – кажу я. – Тіки не в цивільному житті.
Він закидає сумку на плече.
- А хотілось би б, бляха.
Так. Так.
Але ні.
Я намагаюся не плакати.
Шлюхойобки – машини, що везуть станіни. Військові, що йдуть з милицями. Жінки і чоловіки, що втомлено палять у затінках міста. Всі вони, кого я бачу за кермом, за кавою, на алеї слави - мають особливі, непарні очі. Непарні – бо дивляться не в одну реальність. А в дві. Намагаються налаштувати оптику, але їх бінокуляр засліплено вспишкою охуївшої циви, що тікає від тцк.
Всі вони.
Мені так боляче.
Але я дивлюся їм в очі.
І можу дихати.
Хуй його зна, скільки ще днів я зможу дихати не під завалами, коли ці люди закінчаться. Але кожна хвилина – коштовна.
Ну, а потім закінчимося ми, якщо не станемо їбошити шо черті. Якщо ви думали, що обійдецця.

Картина маслом на дитячому майданчику, підгледена мною нині.
Дівчинка бере паску в баби з кошика:
- Хлистос Уосклес!
Баба, з умілєнієм хрестячи дитину:
- Воїстину Воскрес, дєточька!
Дівчинка розгортає мальовану упаковку, з підозрою нюхає верхушечку. Видно, що паска її інтригує, але не аж так щоби ризикувати. Дівчинка думає, кусати чи нє і приймає компромісне рішення, облизуючи примазку.
Баба, з правдешнім жахом у голосі:
- Дєточька, так не можна робити! Кусай її, кусай! Лизати ню-ню!
Дівчинка спиняється, критично оглядає паску ще раз. Ну, воно ж їжа?
- Чого не можна?
- Бо це ТІЛО ГОСПОДНЄ!
Баба натхненно, як пророк на церковній стіні, піднімає очі горІ, ніби перевіряє, що там думає господь про тонкощі етичного споживання тіла. Дівчинка кидає паску у кошик, перелякано витріщається на бабу:
- Я таке не їм.
Це нагадало мені сцену із Депеш Мод Жадана:
«I тоді вона зрозуміла — адже це господнє откровення, откровення яке відкрилось їй (і тоді в неї відкрилось), і що це сам Ісус дарує їй просвітлення, зовсім невеличке, невеличку таку смужку світла, як уночі, коли ви відкриваєте холодильник (кошмарний Джізус уночі хоче подарувати їй холодильник, зовсім невеличкий такий). Для чого я розповідаю вам це, брати і сестри? (Для чого вам брати, сестри?)»
Отака вам теософія з пісочниці.

Читаю зараз неймовірну дичину Галини Лозко про Родове слов’янське віче. Це "союз" родновірів України, Білорусі, Польщі та расєї, куди зрідка щимилися Болгарія, Словенія і тд. Це шапіто діяло навіть після 2014 року. От, зокрема, у документі збіговиська в 2015 році, де була і українська сторона, і расєйська, записано таке:
«Політичні й військові події останніх
двох років ускладнюють стосунки між представниками братніх слов’янських країн. Віче рекомендує своїм
учасникам отримувати правдиву інформацію з надійних першоджерел, від своїх друзів, а не від ЗМІ.
Слов’яни-учасники Родового слов’янського віча не
повинні піддаватися на провокації, але мають виступати за єднання рівноправних слов’янських країн у
мирі й добросусідстві"

Це така реально мєрзость, я її вже кілька років досліджую, чередуючи валокордін і єгермейстер для нервоспасіння, але нині вишенькою на цім паскудстві стало речення:

"Віче у калугє закінчилося екскурсією в музей космонавтики"
все, занавіс

Ну, але колись я таки опублікую грандіозний довгочит на цю огидну тему. Щоб знали.

Йобані немиті тварі знову луплять КАБами.

У нас в калідорі тусовочка. Сусідка зве іншу в тамбур:
- Галіна-а-а, виходь, шо ти жопу мнеш? У мене тут клюквєнний морс і терапевтична сабака, тіки сильно не гладь бо вкусе, вона трохи припездена.

- От я щітаю, Свєта, з такими звуками гріх на скатіну жалітися.

От вам і зріз побуту нашого колектива?

Спостереження блекаута - 2
Заживили, але не всіх і не всіляко. Відновлюємося.
Іду вже в темряві в маркет. Надворі, на дитячому майданчику, компанія: мама, підліток і менша донька у смішному комбінезоні з зайчиками, у всіх - ліхтарики, у малої - самокат.
Мама: може вже завтра?
Мала: ні. Я хочу навчитися зараз.
Мама: зараз вже темно.
Мала: і шо? Я хочу зараз, скільки я буду чекати? Я так все життя буду чекати? Нє. Зараз.
Підліток: ну то давай.

Мала стає на самокат, підліток біжить з ліхтариками вперед, освітлює "трасу". Дівчинка проїздить перші метри свого самокатного досвіду, втримана мамою за шкабарки. Їде і сміється.

А мені аж сльози навернуло. Це дитинство, це життя відбувається зараз. Світло є чи нема - неважливо. Час безплатний і тому такий дорогий.

Люблю ці нові сильні покоління. І ніколи не пробачу кляту русню.