Не ховай від мене
Твого обличчя
у день, коли мені тісно,
нахили до мене вухо Твоє.

Того дня, коли я кличу,
дай мені відповідь негайно.

Бо дні мої щезли, мов дим,
і кості мої обгоріли,
наче купа золи.

Немов витоптана трава,
висохло серце моє,
так що я забуваю їсти свій хліб.

Від голосу мого зітхання
прилипли кості мої до тіла.

Я уподібнився до сича в пустелі,
став немов пугач на руїнах.

Не сплю, став наче птах,
що самотньо сидить на даху.

Щодня вороги мої ганьблять мене, неславлять мене,
промовляють ім’я моє,
як прокляття.

Я їм попіл замість хліба й питво моє зі сльозами змішую
через гнів Твій і лють,
бо Ти підняв мене й кинув додолу.

Дні мої — немов нахилена тінь,
я сохну, наче трава.

Псалми 101:3-12

*Merry Xmas and happy new year, my dear friends aboad!

+++
святА відтепер у нас - кожного дня, коли вийшло вціліти
ванни насправді потрібні для того, щоб мали де засинати діти,
коридори тут будуть проектувати великі, підлоги теплі,
життів тут радять мати по кілька в запасі, як турникетів,
на випадок смерті

ми сидимо у череві цього будинку, як у киті Йона,
в нас ховається наша кров, як небо світанку, червона,
ми обробляємо інформацію так уважно, мов тампонуємо рани,
новини наші нагадують змішані хори з "Карміни бурани"

помяни нас, Боже, коли прийдеш у царство своє захмарне,
ми хотіли лише, щоб життя тут було спокійне і гарне,
нам, якщо чесно, не треба іншої землі обітованної, крім цієї,
уявляєш, Боже, як ми гріховно прикипіли до неї

майбутнє наше задимлене, в кіптяві від пожежі,
в символі віри, отче, нема нічого про межі й безмежність,
про те, як із останніх сил тримати когось на краю безодні
за ридаючі плечі, малим нам незрозумілі дивні діла Господні

нам не бракує віри, але навіщо від нас вимагати покори?
вилий цю чашу терпіння, отче. дивися в очі. убий потвору*.

галина крук

розчепірена
на три
душі

всемогутня
воскресальна
невидима

я – тріснутий шрамик
на лобі неба
бузинова гілочка
дитя що вижило

тепер
розмовляю зі зміями
бачу мертвих
блукаю у снах

ім'я моє – біль
промовляти

не знаю – я зло
чи добро,
вагаюсь

збиває
мозок із ніг
моє серце
і все це – знічев'я

й неонова грудка
сполохана
снігом на дні
Дніпра – самотня
дихає наввипередки
з вітром.

чи є в нас у крані гаряча війна
чи є в нас у крані холодна війна
як невже зовсім немає війни
обіцяли ж що буде після обіду
на власні очі бачили оголошення
«війна з’явиться після чотирнадцятої нуль нуль»

і ось уже три години без війни
шість годин без війни
що як війни не буде аж до самого вечора
ні випрати без війни
ні їсти зробити
чистого чаю без війни не напитись

і ось уже вісім днів без війни
від нас пахне недобре
дружини не бажають лягати з нами до ліжка
діти забули як усміхатися й ремствують
чому ми завжди думали що війна ніколи не скінчиться

нумо ж гей нумо ходити по війну до сусідів
по той бік нашого зеленого парку
боятись розплескати війну по дорозі
вважати життя без війни тимчасовими труднощами

в тутешніх краях вважається неприродним
якщо війна не тече по трубах
у кожен дім
у кожну горлянку

15 грудня 2016

У моїх снах завжди з’являлася одна й та сама людина, поки я випадково не зустрів її на вулиці. До цього я не вірив, ані у збіги, ані в пророчі сни. Я не вірив у випадки.

Того лютого снігу не було. Сльотаві бридкі ночі переростали в такі ж одноманітні ранки, й, певно навіть моя помаранчева парасоля втомилася від нескінченних водних процедур. 

Я похапцем шкандибав до автобусної зупинки, занурений у власні думки. Вони все ніяк не могли вгамуватися з ночі, і я уявляв що вони - кольорові намистини. Уявляв: збираю їх до купи, нанизую на стрічку. Тепер, нарешті, вони є одним цілим.

Я зупинився під дашком зупинки й труснув парасолею, закриваючи її. І далі б вдивлявся у вогкий асфальт, аби раптом повз не промайнула швидка фігура, строката й неможлива, ніби та веселка. Я прожогом підняв голову, не встиг навіть вдихнути, збагнув одразу - це вона. 

Вона. Та - що тягне до мене свої засмаглі руки з темряви щоночі. Та - що вдивляється в мої заплющені повіки своїми чорними зіницями. Вона стояла прямо під зливою. Її хвилясте волосся мокрішало, а лимонно жовтий жакет під дощовими краплями набував кольору річкової глини. Їй не було діла ні до чого. Навіть, здається, до самої себе. А я стовбичив збентежений та знервований, силкуючись вхопити хоч один кволий подих. 

Автобус скоро під’їхав й вона неспішно зайшла всередину. Я, своєю чергою, наче приріс до землі. Вона розвернулася й зиркнула на мене крізь скло покрите краплями.

Це ти, - подумав я.

Вона враз кивнула й хутко зникла в натовпі переповненого автобуса.

Це ти.

@pleasedonttextme

х

заметіль

я
під поріг
твого дому
лишу кілька
крихт на згадку

про хліб моїх
віршів

• набрехала
  купу слів

краще б
ходила у гори

тепер
не гарантую
собі безпеку

вчепилась

за цю петлю
де в кожну букву
втиснутись –
забрати себе

а
як вернутися
ніхто
не скаже
одна ти знаєш

квиток назад –
лише у пекло

.

що коїться в тій голові
сам бог не знає
не відводьте від неї
очей – їй розповісти себе
нікому

хтось написав
сумного вірша
на тому небі
і вирвалась крапля
суму
з вагітної хмари
і виросла квітка
сум
з очима карими
і стала вона –
сумна наречена неба

береженого
бог береже – мене
не беріг
берегли
тільки вірші – біль
головний

скоро
двадцять років
моєї самотності
лише б не згадувати
про батька
кілька операцій
й себе малу

щотримісяця
я роздягаюсь у напівсвітлі
рахую ультразвукових
рибок
у цьому морі
сірому ніколи не схибеш
завжди нарахуєш
хоча б одну

а скільки того життя
було
час ходив по хатах
у ніч на Різдво й
назбирав дрібку
років
і любов приберіг
останню
на цій землі
сподіваюсь
для мене

смерте
за скількох ти мене
прийняла
що вже й не знаю
прихиляти свій місяць
до сонця чи
може в грудневий біль
я таки пропаду

який
мій останній вірш?

під ялинку себе кладу
бо більше нікого не маю
відкриваю на ранок
і рада що є
живу.

привіт!
клаптик до клаптика – вірш.

а насправді ж, тримала його від вас три дні, не хотіла показувати; довго думала над ним, а вийшов нічим не кращий за попередні 🩶

мабуть,
багато хочу від себе.

І знову: дорогі кияни і кияни киян, петиція щодо захисту збереження мозаїки Алли Горської та будівлі ресторану "Вітряк" https://petition.kyivcity.gov.ua/petition/?pid=13281

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932

Володимир Свідзінський