АБИ ЛИШ ВСТИГНУТИ

До міста залишалось недалеко.
Вже сутеніло. Тихо падав сніг.
І світло фар вихоплювало легко
Блискучий лід, що на дорогу ліг.

Автомобіль заносило щоразу,
Хоч Ігор обережно кермував.
Він швидше не поїхав ані разу,
Та все ж, здавалось, увесь час ковзав.

В салоні тихо музика лунала.
Андрій, що сидів поруч, говорив,
Та вмить замовк від різкого сигналу
Й страшного скрипу гальм, що в ніч злетів.

А потім крик розпачливий, жіночий,
Такий, що серце навпіл розрива.
Один одному подивились в очі,
І думка в кожного: "Чи ще жива?"

Спинились на узбіччі. Вийшли разом.
Стояв КАМАЗ, ще декілька машин,
Та жінка, що кричала... І відразу
Все зрозуміли: потерпілий - син.

Водій КАМАЗу все ходив круг нього,
У розпачі не знав, чим помогти.
Чи ж то хотів хіба жахіття цього?!
Він гальмував - не встигли перейти...

"Швидку! Швидку!" - гукали перехожі.
"Він помирає! Люди, поможіть!"
А чи можливо помогти? О Боже!
Як неживий у крові весь лежить.

У Ігоря тривожно билось серце.
"Аби лиш встигнути! О Боже мій,
Нехай до мене він іще озветься.
Аби лиш був ще, Господи, живий!"

Зірвав із себе шарф, зім'яв й до нього
Схилився і під голову поклав,
Та голосу не впізнаючи свого,
Повільно, чітко й голосно сказав:

"Ти чуєш? Чуєш? Бог є тут присутній.
Йому ти не байдужий, хлопче, знай!
І знай також, що Він є всемогутній.
Тому кажу: ти зараз вибирай.

Ісус Христос страждав колись безвинно.
Віддав Своє життя, щоб ти не вмер.
Повір, прошу, що всі твої провини
Простити може Він тобі тепер.

Не відвернись від Нього в цю хвилину,
Бо так важливо, де буде душа!
Повір всім серцем в Божого ти Сина,
Бо, може, тут твого життя межа".

Стояли люди в сум'ятті довкола.
Хтось висловив обурення своє,
Що богомол оцей, мовляв, ніколи
Із настановами спокою не дає.

Ридала мама, дивлячись на сина:
"Помилуй, Господи, моє дитя!
Не дай, не дай, щоб він ось так загинув!
Прошу, Ти порятуй його життя!"

І враз Андріїв голос: "Що ти робиш?"
До Ігоря долинув. Потім знов:
"Вставай, ходімо! Як же ти так можеш?
Хіба це місце для таких промов?"

Але, тремтячи весь від хвилювання,
Той ще палкіш до хлопця говорив:
"Прошу, звернися до Христа з благанням,
Щоб Він тебе помилував, простив!"

Вже їхала швидка. Гучна сирена
Різнула тишу. Ігор не зважав.
Лиш серце в грудях билося шалено,
І все молився, як умів та знав.

Нарешті той юнак, відкривши очі,
Хапаючи повітря, прохрипів:
"Прости мене, Господь...Я цього хочу...
Спаси...Дай вижити мені..." Й зомлів.

Підбігли лікарі, поклали ноші,
Забрали хлопця й швидко понесли.
А Ігор подумки казав: "О Боже,
Як добре, що ми бути тут змогли".

"Ну ти даєш! Для чого так робити?
Оце вже дійсно вибрав слушний час!
Знайшов коли про Бога говорити.
Ти бачив, як дивилися на нас?"

Андрій стояв збантежений до краю.
А Ігор, дивлячись у даль, сказав:
"Я часу кращого для свідчення не знаю,
Бо вже одного разу промовчав.

Я пам'ятаю того чоловіка.
Він помирав у мене на очах.
В агонії на допомогу кликав.
Ну а мене скував усього страх.

Я відчував, як Дух Святий тривожить,
Щоб про Христа йому засвідкував.
Та я вагався: "Хіба це поможе?"
І не сказав нічого. Не сказав!

Ти знаєш, друже, вже пройшло сім років,
А я все пам'ятаю, як тепер.
Не боязливим був тоді - жорстоким,
Бо, може, неспасенним він помер.

Тому хіба є час, щоб вибирати,
Коли чиєсь життя вже на межі?
Андрію, ні! Не можемо мовчати!
Бо чого варті ми тоді, скажи?"

Вони ще довго на шляху стояли,
Дивилися на сніг, на ліхтарі.
І вже обоє твердо в серці знали,
Що недаремно тут о цій порі.

Цей час благословінням був від Бога,
Бо Ігор про спасіння розказав,
А для Андрія ця нічна дорога
Те показала, чого ще не знав.
**
Життя коротке, і того не знати,
Де переступим вічності поріг.
Тому спішімо про Христа звіщати,
Щоб не один прийти до Бога міг.

І не обманюймося тим, мовляв, не треба
Казати тут чи там, не той це час.
Душа людська так потребує неба,
Тож вказуймо на шлях туди щораз.

Це є найбільше Боже повеління:
Всім розказати про любов Христа,
Яка дарує грішникам спасіння.
Хай не мовчать про це наші уста!
@poesiaGod

Обітниця

Ступив на шлях, на вузькую дорогу,
Ти в день, який запам'ятав на все життя,
Й обітницю тоді дав перед Богом,
Що все життя твоє - лиш для Христа.

Ти обіцяв служити щиро Богу,
І в чистій совісті свій вік прожить,
Ти вибрав правильну дорогу -
Нехай Господь тебе благословить!

Сказати легко - легко й обіцяти,
Та виконати все - важкий це труд,
Тому увагу хочу привертати,
До того, що обітницею звуть.

Обітниця - не просто якась казка,
І не прості незначущі слова,
Тож перевір себе сьогодні друже,
Чи ти виконуєш обітницю сповна?

Яке життя твоє сьогодні друже?
Чи йдеш услід ти твердо за Христом?
Чи може занепав ти дуже,
Під тяжким земним тягаром?

Можливо образ Іісуса,
Не відображається в тобі,
І ти живеш зовсім не дума -
Що час спинитися тобі!

Що час упасти на коліна,
І в Бога прощення просить,
За те що жив не так як було,
Тобою сказано колись.

Якщо мій друже ще сьогодні,
Ти бачиш, що твоє життя,
Є не таким як має бути -
Іди скоріше до Христа!

Ти не вагайся і хвилини,
Не відкладай на інший день,
І пам'ятай - що завтрашньої днини,
Може не бути для тебе!
©Валерій Курилович
@poesiaGod

ПРОСТО ЗУПИНИСЬ

Туман малює невідомість сіру,
А в мряці днів далеко десь – зоря.
На землю поселив Господь людину,
Долати шлях свій має до кінця.

Сьогодні – щастя, миті неповторні,
А завтра – смуток, втрат душевний біль.
Проходить молодість, сивіють скроні,
Розвіюється дим бажань і мрій.

А ти спішиш. Ти встигнути так хочеш
Здобути славу і авторитет.
Біжиш по краю прірви ти охоче,
Щасливий хочеш виграти білет.

Кругом – пітьма і морок безпросвітній,
В тумані ледь видніється зоря.
Десь там – небесна синь й барвисті квіти,
Десь там – веселка барвами сія.

Десь там – весна, без сивих днів, туманів,
Десь там – найвища міра насолод.
А ти спішиш. Щось інше тебе манить,
І затягає днів круговорот.

І, як завжди, не вистачає часу
Спинитися і перевести дух.
Куди спішиш? Твоя зоря не гасне?
І де твоя підтримка, вірний друг?

З календаря злітають листопадом
Листочки днів, і місяців, й років.
А ти живеш… Так безтурботно, радо…
А де ж надія, цілі у житті?

А інколи – сумні й печальні очі
Глибоку сутність десь таять в собі.
Ти сам не знаєш, чого справді хочеш,
Ти втомлений. Та йдуть невпинно дні…

Ти просто зупинись. Раптово, різко,
Ти просто запитай себе: «Чому?
Чому так сіро, не лунає пісня?
Чому довкола бачу лиш пітьму?

І йди туди, де холоду немає,
І мряки, зливи, суєти і гроз.
Де щастя є безмежне і безкрає,
Де жде тебе із радістю Христос.
@poesiaGod

Шлях на Голгофу

То ж не була вузесенька стежина. 
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина, 
що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами. 
Похід розтягся на дванадцять верст. 
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж Йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік, 
а тут же йде, ну, добре, не Месія,-
людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи, 
вже он Голгофа, он Череповище-
хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине? 
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина 
тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого, 
як він конає, як вій хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік: 
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік.

Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.
© Ліна Костенко
@poesiaGod

Біблія чи їжа

Чудовий вірш про те, наскільки нам варто цінувати Біблію на прикладі одного в'язня в часи радянського союзу.

ЩО ПОСІЄШ, ТЕ Й ПОЖНЕШ

" Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне"
(Гал.6:7)

Старість підійшла так непомітно:
Зморшками покрилося чоло,
Тіло усе більш стало боліти,
Сил не стало, наче й не було...

Брат Микола довгий час в зібрання
Сам уже не міг, на жаль, піти.
У віконце вигляда ще зрання,
Любить спостереження вести.

Бачить: у його сусіда хвіртка
Вже й не закривається,щораз
Хтось із церкви йде його провідать,
А сусід-то був по вірі брат.

Теж хвороба й старість підкосили,
Сам собі вже ради не дає.
Й думав брат Микола: "В чому ж діло?
Чом ніхто до мене не прийде?

Котрий місяць вже сиджу у хаті.
Господи, Ти ж бач, як важко жить!
Біль у тілі, сил нема піднятись,
Й так самотньо, ні з ким й говорить..

Чому ж мою хату обминають?
Хоч би хто провідати зайшов,
Про сусіда лише пам'ятають.
Ось така у християн любов?"

В серці запитань було багато,
Й відповідь на них не міг знайти.
Раптом чує він, як промовляти
Став до його серця Дух Святий:

"А чи є любов в твоєму храмі?
Чи ділами віру підкріпляв,
Коли силу мав, ходив в зібрання?
Чи для ближніх час ти уділяв?"

Плаче брат, згадав роки прожиті:
Ніби вчора був ще молодий,
Й стало соромно, бо не бажав трудитись,
Працю Божу обминав завжди.

Ніколи було провідать хворих,
Мав в житті важливих безліч справ,
До стареньких не цікаво молодому
Було йти, і він їх уникав.

"Хай хтось інший зробить добре діло,"-
Думав так. Аж ось роки пройшли,
Й стало видно: на життєвій ниві
Бур'яни одні лиш поросли.

А сусід, що братом був по вірі,
Всім старався чимсь допомогти,
Він любові зерна щедро сіяв,
І на старості збирав свої плоди.

Друже мій, а що в твоїй скарбниці?
Як багато в неї вже поклав?
В своє серце нині подивися:
Чи плоди зросли там, чи бур'ян?

Все, що сієм, будем пожинати,
Бо, неначе нива, все життя.
Треба нам це завжди пам'ятати,
І трудитись в Господа Ім'я.

Сіймо зерна доброти й любові,
Сіймо щедро,як Господь звелів,
Щоби віра в нас була живою,
Й принесла багато ще плодів.

А коли пройдем земну дорогу,
З рук Христа отримаєм вінця
За всю працю, і за те,що Богу
Вірність зберегли ми до кінця.
@poesiaGod

Не кажи, що небо закрите,
Не кажи, що не чує Бог,
Якщо навіть подує вітер
У життя твоє плином тривог.

Не спіши говорити вустами,
Й нарікати на долю свою,
Подивись на Ісусові рани.
Чи ж не більші вони за твою?

А Йому, як тобі,боліло,
Але муки страшні прийняв,
На хресті розп'яли Його тіло...
Біль таку ти, мабуть, не знав.

Не кажи, що сам залишився,
Що немає кому помогти,
У Христові очі вдивися,
На хресті був самотній, один.

В небо погляд сумний підводив:
"О, навіщо лишив, Боже Мій?"
Над Ним - смерті холодний подих..
Чи було ось так важко тобі?

А буває: образить хтось словом,
І змовчати не можеш в ту мить.
На Ісуса поглянь знову й знову:
Він насмішки покірно терпить.

У лице Йому злісно плювали,
На чоло вінок з терну вдягли...
Ми з тобою такого не знали,
Смертну чашу ми ще не пили.

А Господь наш до дна її випив,
Щоб звершити спасіння твоє.
Тож не думай, що Бог залишив,
Завжди поруч з тобою Він є.

У хвилини смутку й страждання
Підкріпляє Бог Духом Святим,
У найважчих випробуваннях
Він не раз на руках носив.

Не кажи, що небо закрито,
Що не знає життя твоє Бог,
Якщо вірити будеш й молитись,
То побачиш Його в час тривог.

То почуєш крізь гуркіт світу
Ніжний голос Ісуса Христа:
"Я люблю тебе, Я - твій Спаситель,
Ти-дитина Моя дорога".

Збережи в серці паросток віри,
Бо ти цінний у Божих очах,
Щоб пройти шлях земний, дасть Він сили,
Ти ж за все свого Бога прослав.
@poesiaGod

Пісня про те, що якщо хтось щось не так зробив, чи інші нехороші ситуації стаються в житті, то краще молитись про це, лиш би не зробити ще гірше

Так легко вирок винести комусь,
Судити легко іншого за справи,
На те ж бо є завжди якісь підстави,
І їх, на жаль, знаходимо чомусь.

Пораду дати можемо завжди,
Коли когось спіткало люте горе,
Як друзі Йова, радивши, говорим,
Не відавши причин тої біди.

За вчинками, що бачим з сторони,
Ми можемо обмовити людину,
Не знаючи, що в ту ж саму хвилину
Вона до Бога молиться: "Прости..."

Буває, ми дивуємось з життя
Своїх близьких чи взагалі далеких...
І деколи, здається, дуже легко
Пройти узувшись у чуже взуття.

А ми гарячих сліз не бачим їх,
Коли в подушку, плачучи ночами,
Страждає хтось вже довгими роками
Й ховає очі від людей усіх.

А хтось постійно у житті грішить
І справ своїх від інших не ховає,
Та ми судити ближнього не маєм,
Хоч як би не хотілося в ту мить.

Так лекго вирок винести комусь,
Та краще не судити чиїсь справи
І не бажати ближньому розправи,
Й спасти від суду душу хоч чиюсь.

Як осудити схочемо ще раз,
То на коліна варто прихилитись,
За ту людину ревно помолитись,
Її благословити у той час.

Нам треба пам'ятати кожен день:
Не кидати в провинників каміння,
Молитися за кожного спасіння
І милість проявляти до людей.

Опинимось колись перед судом
І Богу відповідь дамо обов'язково
За всяку справу і за кожне слово,
Й перед престолом впадемо чолом.

Щоб нам Господь по милості вчинив,
Потрібно милість ближнім проявляти,
Не осудити і не посміятись,
А жити так, як Сам Христос прожив.
© Леся Данильчик
@poesiaGod

Ніколи не судіть чуже життя...
Вам всеодно його не зрозуміти...
Не міряйте на себе те взуття
В якому вам по праву не ходити...

Не кидайте комусь каміння вслід
Усі ми в цьому світі не безгрішні...
І хтось піде на Захід, хтось на Схід...
А про гріхи спитає нас Всевишній.

Ніхто із нас не жив без помилок...
А той хто падав, з інших не сміється.
Усім би нам засвоїти урок,
Що все колись тим самим обернеться.
© Катерина Рабчун-Мосійчук...