• кре́мсати — грубо, нерівно розрізувати, рубати.

Він проповз півтора метри, перш ніж кілька чоловіків із другої хвилі «сутінкових», яка ввірвалася до холу відразу за першою, взялися нещадно кремсати його спину, сідниці та ноги підібраними з підлоги уламками скла.
(Максим Кідрук)
А ще:
батува́ти
кра́яти
нарі́зувати
пиля́ти
тну́ти
тя́ти
чи́кати
чикри́жити

#низка_файних_слів

• ряботи́ння — дрібні хвилі на поверхні води.

До шуму вітру над осокою, над сизим бором, над степовими озерами, де він жене ряботиння хвильок і змушує їх так ніжно й так наївно гомоніти...
(Іван Багряний)А ще:бри́жі
жму́ри

А також ряботи́ння — це:
— шрами від віспи або руді пігментні цяточки на шкірі людини;
— плями або цяточки іншого кольору на якому-небудь фоні;
— безліч предметів, від яких рябить в очах.
#низка_файних_слів

✍? Усім, хто пише чи намагається писати

Особливо, якщо гадаєте, що ваше життя нецікаве, що в ньому нічого не відбувається і ви не знаєте, про що могли б писати, то ось вам #текстохитрик від мене і Саллі Руні, точніше героїні її «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?»:

Не знаю, чи раніше казала тобі, але кілька років тому я почала вести щоденник, який назвала «книгою життя». Почала з того, аби щодня писати трохи — хоча б один-два рядки про щось хороше. Під «хорошим» я, певне, мала на увазі те, що приносило мені радість чи задоволення. Я днями його переглядала, і перші записи — всі про осінь (майже шість років минуло відтоді). Сухе платанове листя, згорнуте й схоже на кігті, яке літає понад Південною кільцевою. Штучний масляний смак попкорну в кіно. Блідо-жовте вечірнє небо, огорнута туманом вулиця Томаса. Таке. Я не пропустила жодного дня протягом усього вересня, жовтня, листопада того року. Завжди могла придумати щось приємне, іноді я навіть робила щось навмисне, аби було що записати*: приймала ванну чи десь гуляла. Тоді мені здавалося, що я просто всотую життя, і наприкінці дня мені ніколи не доводилося напружуватися, щоб думати про щось хороше, що я бачила або чула. Це просто приходило до мене, навіть самі слова, тому що моя єдина мета полягала в тому, щоб чітко схопити образ, аби згодом пригадати, як я це відчувала. Читаючи ці записи зараз, я справді згадую, що відчувала, чи принаймні, що бачила й чула. Ходячи десь, навіть у поганий день, я бачила різне, точніше, справді бачила те, що переді мною: обличчя людей, погоду, машини. Відчувала запах бензину з гаража, те, як на мене капав дощ, — цілком звичайні речі. І так навіть погані дні ставали хорошими, позаяк я відчувала їх і пам’ятала свої відчуття. У такому житті було щось тонке — ніби я музичний інструмент, а світ торкається мене й вібрує в мені.

?* Я використовую схожий прийом у письменництві. Занотовую фрагменти побаченого або почутого — усього, що привертає мою увагу. І коли в тексті потрібен опис природи, метафора або діалог, шукаю в нотатках, чи немає там чогось підходящого.
Я називаю таке «фотографувати текстом»