діду
памʼятаю
як ти возив мене
на своєму жигулі
кольору молока
в поле за кукурудзою
як годував
молодою картоплею
з кропом і сметаною

як кричав
коли ми з другом
видиралися на верхівку вишні
сучі діти
ану бігом позлазили
але знаєте
якось по-доброму

памʼятаю
як ми їхали на берег
збирати курчатам пісок та мушлі
в алюмінієві відра

не памʼятаю
щоб ти розповідав
як на танку у складі радянської армії
їхав до будапешта

ким ти був
і що мені робити
з усім цим

усе змінюється
ми виростаємо
з наших рожевих светрів
з наших саморобних тарзанок
з наших полів та заростей терену
і хати стеля раптом
стає ляльково низькою
такий собі
біленький будиночок барбі
посеред степу

ми виростаємо
тополі вже не видаються
такими високими
сусідські абрикоси — бажаними
а дідів жигуль — не найкраща тепер
автівка на світі

ми виростаємо
самі того не бажаючи
з нашої мови
дивної мішанини слів
жодних правил
тільки життя та уривчасте дихання

ми виростаємо
з бабиних розповідей про війну
свою проживаючи
і наші серця камʼяніють
ми більше не бачимо снів
дерева до нас не говорять

гарні поети
не проходять письменницькі курси
вони працюють
офіціантами
журналістами
архітекторами
водіями
продавцями алкоголю
прибиральниками
fpv-шниками
викладачами економіки
кимось там ще

гарні поети
зазирають у комірку життя
хапають тонкий його нерв
помічають те що інші
не помітити можуть

як шкварчить на пательні олія
як бʼється серце електростанції
і квітки пелюстки — шершавий язик собаки
хтось загубив
до тебе йдучи

тепер я житиму на вулиці кирила осьмака
насправді там само
де і раніше
але сьогодні моя вулиця
отримала нову назву
20-річчя перемоги
так вона звалася колись
так я писала її в усіх офіційних документах
та і неофіційних теж
коли викликала таксі
у п'ятницю ввечері
коли замовляла щось поштою
коли просила друзів за мною заїхати
тепер писатиму
вулиця кирила осьмака
направду
я б хотіла жити на вулиці
валер'яна підмогильного
чи івана сокульського
але на кирила осьмака
теж непогано
принаймні краще за
20-річчя перемоги
зрештою тепер я знаю
хто це такий

і потім приходить пітьма
перетворює їх всіх на воїнів
поетів
музикантів
лікарів
агрономів
комунальників
продавців ялинок
власників німецьких вівчарок
власників сіамських кішок

пітьма приходить за ними
і йдуть вони разом
тихими кроками по піску
збираючи мушлі
перетворюючи їх на зброю
що ніжно так на сонці виблискує

пітьма співає їм
наче добра мачуха
про весняні паводки
про кохання
про дитинства шляхи
що бурʼяном поросли
хутчіш поети
хутчіш музиканти
лікарі та власники німецьких вівчарок
з кульбабок вінки плетіть
водою пускайте
чий допливе до протилежного берега
той і спасеться

і вони слухають її
агрономи
комунальники
продавці ялинок
власники сіамських кішок
плетучи вінки
спостерігаючи
як забирає вода
тіло рослини

хочуть стати
лелеками паперовими
за горизонт відлетіти
в теплі краї
де немає пітьми
лише солодкий помаранч сонця
підборіддям міста розтікається

йдуть вони не поспішаючи
і хода їхня перетворюється на поезію
на молитву
тіло їхнє хлібом стає
їжте
кров їхня вином проливається
пийте

ти казав
що кожен отримає
по діяннях своїх
а виходить
що комусь море та рим
а комусь місто чорне
в попелі та диму
все це сталось тому
що ви недостатньо вірили
всіх по собі мірили
пильність приспали
майбутнім марили
темряву впустили в домівки
бовтається на гілці
ближнього тіло
вони прийшли і зробили
пекло із ваших міст
до раю приніс смерть чоловік
бог відійшов убік
живіть тепер з цим
рване вимірюючи серцебиття
хмари летять над полем
плачуть та моляться
не чує ніхто
ніч до кісток пробирає
тут є ще хтось?
нікого немає

прокидаєшся вранці
цілуєш небо
кольору помаранчі
збираєш наплічник
в дорогу
хотілося б жити
в кишені у бога
натомість
живеш на проклятій рівнині
понині
вигадуєш імена для псів
степ засів
так міцно у твоєму серці
відбивається в скельці
ранкове світло
перекажи дощу та вітру
що тут на них завжди чекають
діти
поле
пташина зграя

говориш
помилки роблять усі
світишся у своїй красі
наче марія
що тримає христа
як дістатися неба
якщо живеш на землі
ні
кажеш на все
де краще було б
так
мак вистилає побите поле
до болю знайоме тут все
нитками до тебе пришите
степу діти
босі
кричать
голосять
щось про скінченність часів
пшениці посів
плач поневоленої води
йди сюди
тебе хтось гукає
можливо з раю
голоском тонким
ким був створений світ
і для чого
богові — боже
нам — наше
зеленіє пашня
вимішує тісто
бабця посеред хати
так добре
коли є що згадати
так добре все розуміти
битися
бити
аби зупинити біду
ти де
я вже йду
зустрінемось на тій стороні
на поверхні на глибині
у мирі та у війні

переїжджаючи міст
бачиш
як сонце виблискує
на поверхні води
травневе місто
таке кольорове
нагадує крашанку
обережніше
не розбий
чоловіче
в чиїх руках світ