товариство, розказуйте, що вас підтримує останнім часом?

цікаво, як розмови наштовхують і нагадують щось про нас. Не так давно думали про те, хто з авторів нас сформував і з ким себе асоціюємо за якимось ознаками. Згадували Мариновича, Гессе, Манделу, Гавела, Льюїса, Ноуена, може ще когось.

і згадалась мені «Пока ми лиц не обрели» (сорі, читав російською). Вона мене тоді дуже сильно вразила. Що аж сів і щось як завжди завуальовано для себе написав. І ось відкопав той текст. Закину наступним повідомленням

20 людей проголосувало
А ви чому досі тут?)

Ми, братія Тезе, не є якимись духовними наставниками, що вже досягли мети. Нашим життям у громаді ми хотіли б виразити наше сподівання, ба навіть провістити новий світ, започаткований Христом. Але ми йдемо вслід Ісусові, як євангельські бідаки, з нашими слабкостями і нашими уразками. Ми не претендуємо на те, щоби бути кращими від інших. Що нас характеризує - то це вибір належати Христовіі. Роблячи такий вибір, ми прагнемо бути цілком послідовними і проостувати у вірі разом з усім народом Божим.

Брат Алоїз "Насмілитися вірити"

Релігійно-політичне
Подумалось.

Релігійне і політичне дуже схоже. Навіть висновки моєї магістерки багато в чому були про це. І політики, і пастори мають певний «електорат». У випадку політиків - це очевидно, у випадку пасторів не так очевидно, бо має інші забарвлення.

І тим, і тим часто потрібно говорити на теми, які їм не дуже близькі, але питання змушують формувати певну думку про певне питання. І ці нескінченні питання про дошлюбні стосунки чи новомодні штуки завжди з‘являються у розмовах, питаннях-відповідях. Зазвичай вони «залітають» у розмову через «а чи можна..» чи «а що ви думаєте про…» і заповнюють собою увесь простір.

І в цьому процесі залишаються відкритими питання:

1. Чи кожне питання має зміст? (особливо, якщо воно і так завжди обговорюється)
2. Як і хто має звертати увагу на те, що залишається неозвученим?

І ось з цим неозвученим завжди складніше. Бо зазвичай ці питання в більшій чи меншій мірі вибиваються з певного усталеного наративу. Але якщо про це не говорити, то залишається небезпека не обговорювати важливі питання, а говорити і озвучувати те, що хочуть чи звикли чути люди.

Щось подібне спостерігається і з настанням повномасштабного вторгнення. Загальний наратив змінився на проукраїнський, патріотичний. Це вже не є предметом обговорення, а радше правилом і умовою входу. І як не дивно, ми це спостерігаємо і в політичному, і релігійному.

Але заглиблюючись чи ставлячи питання, які виходять за рамки очевидних маркерів (2014р, Сковорода, Шевченко, Чорновіл) чи знайдемо ми глибину? Бо глибина і особистий досвід будуть завше впливати на те, що і як ти говориш. У релігійному сенсі сильною стороною є історія гонінь, що є спільною для різних течій християнства. Це те, що найбільше відгукується. Знаю, бо і сам формувався багато в чому через це.

Але навіть за час повномасштабного вторгнення у декого досить швидко завершились теми для обговорення і вкорінення цієї українськості. Бо пул тем не виходить за межі контексту (вторгнення) і загальних маркерів. А тут є однозначна схожість між релігійним і політичним: про це потрібно говорити, але що? І ось це «але що» є великим викликом на довгу дистанцію. Для цього потрібно навчатися і заглиблюватися. Але чи справді ці люди вважають, що це важливо і потрібно? Що воно вартує того часу, щоб перейти з лозунгів і загальних тез на глибші обговорення, які будуть своєрідними «жертівниками» у нашій душі?
Не знаю. Це є виклик і питань тут вистачає:

1. Як не відкидати те, що випадає з загального наративу? (це стосується і тих, хто ставить питання і тих, хто відповідає)
2. Як говорити глибше і змістовніше про те, що «на слуху»?
3. Як ставити питання, які будуть викликом, а не перетворяться у черговий панівний наратив?
4. Як вчитися говорити і запитувати про те, що важливо, а не те, що звучить постійно?
5. Які саме теми є неозвученими чи недоговореними, хоч про них говорять?

ПРО СІРІСТЬ, КРАСУ Й ВОСКРЕСІННЯ
Останні кілька тижнів застали мене в незрозумілих для мене роздумах про красу. Відігнати ці роздуми не зміг, то єдине, одразу зауважу, що кілька разів починав писати і зупинявся, боячись знецінити те (тих), що(кого) намагаюсь описати. Але все ж спробую підібрати потрібні слова.

Щось всередині приводило мене до розуміння парадоксальності цього поняття (краси). З одного боку до мене промовляв образ з пісні Postman “Світ пластмаси пропонує синтетичні почуття”, де ідеальність намагається бути критерієм краси. Але на те у цій метафорі є “пластмаса” й “синтетичність”, що змушують шукати далі. Бо уніфікація “краси” під певний відточений образ незмінно приводить нас до сірості. Вона ж не може запропонувати нічого окрім схожості: в думках, мріях, намаганнях, прагненнях. А це нецікаво, бо надто передбачувано. А кому цікаво чути одне й те ж?

Більше того, “Саме сірість, а не потворність є абсолютною протилежністю краси (Філоненко)” Чому? Бо потворне незмінно відсилає нас до прекрасного. Сірість такої здатності немає.

Навіть у тому, що здається нам некрасивим, бридким чи ненормальним може ховатися більше краси, ніж у сірості. Бо воно незмінно до нас промовляє й не може залишити байдужим. І сама емоція відторгнення (disgusting) дає нам відсилку і напрямок для пошуку: Яка історія за цим ховається? Чому так сталося? Чи може ця ненормальність відправити мене до краси? Та й що є красою і прекрасним у цьому випадку?

Коли навколо відбувається багато гидкого й противного й асиметрія швидко наповнює наші сторінки, думки та розмови, то де взятися красі? Поки ми про це думаємо військовий, який втратив око наважується зняти повʼязку й промовляти, щоб було видно його рану. У той же час солдат, який втратив зір чи лікується від опіків стає символом і картиною, яка стане репостом у наших stories. Ми самі не помічаємо як ці символи нас змінюють. Для нас це не “неприйнятний контент”. Це символ краси.

“Пасхалки зашиті у долі інших людей”
У своїх спогадах “Всесвіт за колючим дротом” М. Маринович описуючи власну історію, описав багато інших доль вʼязнів таборів. Молоді люди ставали “зігнутими”, віддаючи найкращі роки життя боротьбі. Ця ж боротьба змінювала їх незворотньо, не вважаючи себе винною. Що ж залишалося з ними? Він згадує тих дружин, сестер, матерів, які стали ілюстрацією великого духовного преображення: “Жертва рідної людини ставала їхньою власною добровільною жертвою, а відчуття жалю й кривди оберталося вдячністю до Господа за спроможність жертводаріння”.

Дивлячись на людину, яка вже не буде такою як була, спина якої зігнута від етапів, таборів, розлуки, самотності й боротьби - близькі люди бачили жертву. Вони бачили не обриси обличчя - вони бачили обриси душі. А зовнішні риси ставали “ключем” до розуміння жертви, яку вони розділяли зі своїми близькими. Чи були красивими ті люди? Дивлячись, що ви вважаєте красою.

А це для мене суголосне з Христовою жертвою. Пік набуття найвідвертіших рис краси припав на його хресну дорогу, коли він навіть не міг нести свого хреста. На нього було боляче дивитись, але цей образ не залишає байдужим. А пізніше, його рани стали не тим, що Він ховав, а те, що стало для Хоми (і не лише) свідченням віри - «Якщо не побачу на Його руках ран від цвяхів, не вкладу свого пальця в рани від цвяхів і не вкладу своєї руки в рану на Його боці, то не повірю».

Те, що здається ненормальним чи потворним може стати символом жертви. Те, що здається ненормальним чи потворним може стати символом краси. Бо краса приправлена жертвою й здатна розповісти власну історію.

Бо ми не живемо у час сірості. Ми живемо у час боротьби сірості з красою. Тому ніякі вади не можуть стати на заваді, бо вони лише посилюють відчуття вдячності й солідарності. Вони нагадують про щоденні жертви й історію Воскресіння.

давно тут нічого не було. Не думав, що щось ще буду сюди скидати, але все ж закину рефлексію, яку все ж так-сяк зумів накидати

Давно не з‘являвся тут, але на своє день народження відкрив збір для друзів-капеланів. Половина шляху вже позаду (зібрали 10тис, залишилось ще 10).

Останнього разу хлопці зламалися біля Часового Яру, кілька годин ремонтувалися і були живими мішенями. Слава Богу все обійшлося.

Якщо хочете мене привітати - долучайтесь)

Буду вдячний, якщо закинете щось чи поширите допис!

Приват - 4149439048240000
Monobank - 5375411204313428

Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод: «Вони справедливість відкладають на після війни. А я питаю: "А чому ми маємо прив'язувати справедливість, ставити її у залежність до міцності авторитарного режиму? Злочини вчиняються зараз, є воєнні злочинці, є люди, які від цих злочинців потерпіли".

Слова перегукнулися з думкою Снайдера у «Шлях до несвободи»: «Загалом поразка нацистської Німеччини 1945 року дискредитувала фашизм: чи то тому, що європейці дійшли до того, щоб розглядати його як моральну катастрофу, чи тому, що фашизм проповідував перемогу — і програв».

ТРОХИ ВИЩЕ ПІДНЯТИ ГОЛОВУ

Одним з найважливіших відкриттів минулого року стали розмови. У моїй графі видів служінь «розмова» займає перше місце. Не тому що інше не важливе, а тому що це найбільше торкає.

Здатність торкнутися світу іншої людини - це мистецтво. Не зробити вигляд, що я її зрозумів (привіт, коучі), не дивитись на неї через призму власного світогляду (привіт, християни), а спробувати заглянути в інший світ - у світ невідомості. Туди не можна прорватися - туди можуть лише запросити. А що робити як запросили?

Мені траплялось чути різні запрошення. Інколи запрошував сам. Інколи ходив у гості. Бувало, це змушувало мене ніяковіти або швиденько пити чай і проводжати когось раніше. А скільки запрошень було проігноровано тому що, «я вже тебе зрозумів».

А таїнство спілкування - одне з найцінніших. Те, в якому «я - це я», а «ти - це ти». І мені потрібно ще багато про тебе дізнатися.

В одній з розмов багато говорили про чудовий скіл Ісуса, що заховався серед Євангелій - відпускати людей з трохи вище піднятою головою. Після розмови з Ним самарянка вирішила, що знову готова відновити зв’язок з людьми навколо. Коли в натовпі до Нього торкнулася жінка, то Ісус вирішив, що вона вартує того, щоб подивитися йому в очі й почути «Іди з миром». Навіть Петро, який зрадив Ісуса отримує питання, яке дає надію: «Ти мене любиш?», а не, «Що ж ти, Петре, начудив?»

Як він це робив? Не знаю. Як деяким людям вдається чути по-справжньому? Не маю уявлення. Але знаю, що опущену голову враз підняти догори - неможливо. Лише крок за кроком. Розмова за розмовою. Бо розмова - велике служіння. А здатність чути - недооцінений скарб.