Про те, як навчитися приймати себе.

Чому ми так часто сумніваємося в собі? Дивимось на своє відображення у дзеркалі або у власні думки й думаємо: «Чому я не такий, як інші? Чому я не ідеальний?» Ми ніби стаємо найсуворішими суддями для себе самих, забуваючи, що ми — живі люди, а не ідеальні зліпки з обкладинок журналів чи чужих уявлень.

Знаєш, я теж колись застряг у цьому. Думав: «Якщо я буду ідеальним, тоді мене точно полюблять. Тоді мене точно приймуть». Але знаєш, що я зрозумів? Ідеальних людей немає. А той, хто зображає ідеальність, просто приховує свої тріщини.

І ось тут починається найцікавіше. Наші тріщини — це не те, що потрібно приховувати. Вони — це те, що робить нас унікальними.

Прийняти себе — це як повернутись додому після довгої подорожі. Спочатку здається, що все навколо розвалене: десь двері скриплять, десь фарба облупилася. Але коли ти придивляєшся, ти розумієш, що цей дім — це частина тебе. І замість того, щоб ламати все й будувати заново, ти починаєш із любов’ю лагодити кожну деталь. Бо це твій дім, твій простір, твоє життя.

Як це зробити? Для мене це почалося з маленьких речей.

Прислухатись до себе. Інколи ми настільки зайняті, що навіть не чуємо власних думок і почуттів. А вони важливі. Проста звичка записувати, як я почуваюся, навіть декілька разів за тиждень, допомогла мені краще зрозуміти себе.
Не порівнювати себе з іншими. Це найважче. Але, знаєш, трава здається зеленішою у сусіда лише тому, що ти не бачиш, як він за нею доглядає. А ще, можливо, він теж заглядає на твою "зелену галявину".

Змінити фокус. Замість того, щоб концентруватися на тому, чого тобі бракує, варто подумати про те, що ти вже маєш. Твої таланти, твої досягнення, твої маленькі перемоги. Вони — це ти.

Пробачити себе. Ми всі робимо помилки. Це частина життя. Але замість того, щоб карати себе за кожен промах, спробуй сказати: «Я пробачаю себе». І рухайся далі.

Прийняти себе — це не про те, щоб зупинитися в розвитку. Це про те, щоб почати цей розвиток із любові до себе, а не з ненависті. Бо коли ти любиш себе, ти можеш досягти більшого. Не тому, що хочеш заслужити чиюсь любов, а тому, що ти вже любиш себе достатньо, щоб стати кращим.

Ти ж розумієш, це довгий шлях... Але кожен крок вартий того. І одного разу ти глянеш у дзеркало й скажеш: «Я — це я. І це круто». А хіба це не найкращий момент у житті?

mental mentality

Відпустити минуле = змінити життя.

Знаєш, минуле — це наче рюкзак. Інколи він наповнений приємними спогадами, теплими моментами, людьми, які змушували тебе посміхатися. Але трапляється, що цей рюкзак набивається камінням: образами, болем, втраченими можливостями. І ось ти йдеш із цим тягарем і думаєш: "Може, ще трохи понесу? А раптом там щось важливе?"

Я теж носив такий "рюкзак". Довго. Переконував себе, що цей тягар допомагає мені рости. Але насправді він просто заважав мені рухатися вперед. Бо минуле — це не навантаження, яке потрібно постійно тягнути, це уроки, які потрібно засвоїти. А засвоївши, відпустити.

Пам’ятаю, як одного разу я сидів і прокручував у голові одну давню ситуацію. Знаєш, ту, коли ти начебто міг усе змінити, але чомусь зробив усе інакше. І мене це гризло. "Якби я тоді зробив інакше..." — ці слова застрягли у моїй голові, наче поплавок у болоті. Але потім до мене дійшло: а що це змінює? Минулого не змінити. І не треба. Зате я можу змінити те, що роблю зараз.

Відпустити минуле — це не означає забути. Це означає прийняти. Прийняти, що було, як було. Прийняти себе таким, яким ти був. Прийняти людей, які були частиною твого життя. І, головне, прийняти, що ти вже не такий, як колись. Ти виріс, змінився, і це нормально.

А ще відпускання — це про свободу. Уяви, що ти стоїш на пероні, а потяг з твоїм минулим уже поїхав. Ти можеш стояти і дивитися йому вслід, згадуючи кожну деталь. А можеш повернути голову і помітити, що поруч є ще десятки інших потягів, які готові забрати тебе в нову подорож.

Як це зробити? Для мене це було три простих кроки.

Подякувати. Минуле зробило мене тим, ким я є. І навіть найгірші моменти дали мені щось важливе.

Пробачити. Себе, інших, обставини. Не для них, а для себе. Бо пробачення звільняє.

Перенести фокус. Замість того, щоб жити в тому, що було, почати дивитися на те, що є і що може бути.

І, знаєш, коли ти відпускаєш минуле, ти не стаєш слабшим чи байдужим. Ти стаєш вільним. Вільним будувати своє теперішнє і майбутнє. А хіба це не те, чого ми всі прагнемо?

mental mentality

Про страх помилок і як його приборкати.
Знаєш, страх помилок — це такий хитрий монстр, який сидить у темному кутку і шепоче: "Не ризикуй. Не роби це. А що, якщо ти провалишся?" Спочатку здається, що він хоче тобі добра. Але насправді він просто хоче, щоб ти залишався там, де є, і не ворушився. Бо, чим менше ти робиш, тим менше шансів, що щось піде не так. Логічно, правда? От тільки життя так не працює.

Пригадую один момент, коли я зробив щось зовсім дурну річ. Заплутався у власних справах і прийняв рішення, яке відгукнулося мені довгим періодом виправлень. Але цікаво, що після першого "О Боже, я все зіпсував! Як мені тепер з цим жити" прийшло друге: "Хей, а чого я так боюся? Я ж і це переживу. Це ж просто… досвід".

Ось в чому суть. Помилки — це не вирок і не кінець світу. Це наче камінці на дорозі. Інколи ти спотикаєшся, але вони не можуть зупинити тебе назавжди. І чим більше ти дозволяєш собі помилятися, тим більше навчаєшся. Бо кожна помилка не просто розповідає тобі, що не працює, вона також показує, що ти живеш, рухаєшся, пробуєш.

Але як не дозволити страху стати головним у твоєму житті? Ось кілька думок, які допомагають мені.

По-перше, сприймай помилку як частину шляху. Ніхто з нас не народився з ідеальними навичками чи знаннями. Навіть ті, хто здаються геніями, спотикалися і падали. Різниця в тому, що вони підводились.

По-друге, подумай, чого саме ти боїшся. Соромитися? Бути висміяним? Не виправдати очікувань? Ці страхи зазвичай більші в нашій уяві, ніж у реальному житті. І, до речі, висміювання інших найчастіше говорить більше про них, ніж про тебе.

І, нарешті, дозволь собі бути недосконалим. Це трохи звільняє, чесно. Усі ми іноді лажаємо. Це робить нас людьми. А що найважливіше, це дозволяє нам рости.

Тож замість того, щоб уникати помилок, подумай: а що, як це можливість? Можливість знайти новий шлях, навчитися чомусь, стати сильнішим? Помиляйся, виправляйся і йди далі. Бо поки ти рухаєшся, ти живеш.

mental mentality

Є у мене улюблена тема, яка звучить просто, але чомусь завжди викликає бурю емоцій: як дозволити собі відпочивати. От реально, чому це так складно? Ми ж ніби розумні дорослі люди, а іноді навіть на хвилинку сісти спокійно — це як виконати акробатичний трюк на уявному батуті.

Колись я сам ставив знак рівності між "відпочивати" і "лінуватись". Ну як, ти ж розумний, у тебе стільки справ, планів, людей, які від тебе чогось чекають. Відпочинок здавався слабкістю. Але що я не розумів тоді, так це те, що без відпочинку ти не стаєш супергероєм, а лише втомленим хом’ячком на колесі.

Одного разу мене зупинила подруга. Сказала: “А ти чого так розігнався? Ти ж не автомат. У тебе теж є межі, чи ти їх вже десь загубив?”. І я подумав: блін, це ж правда. Чому я поводжусь так, ніби хтось вручить мені кубок за те, що я довів себе до знемоги?

Відтоді я почав вчитися мистецтву "нічогонероблення". Не одразу, звісно. Спочатку це був майже жах: як це, не робити нічого? Але знаєш, що допомогло? Розуміння, що відпочинок — це не "зайвий час", це зарядка батареї. Це те, що дозволяє тобі повертатися до життя знову і знову, повним енергії, а не як вичавлений лимон.

І ще одне важливе. Відпочинок не завжди виглядає як медитація під пальмами. Для когось це прогулянка парком, для когось — гра на приставці, для когось — просто можливість поспати зайву годину. Тут нема універсального рецепту. Але є одне правило: ти не повинен нікому пояснювати, чому вирішив відпочити.
Тож ось питання на подумати: коли ти востаннє дозволяв собі зупинитися і просто побути? І якщо це було давно, то чому б не спробувати прямо сьогодні? Світ зачекає. А ти — ні.

mental mentality

Життя — це постійний пошук рівноваги. Між тим, чого хочеш, і тим, чого потребуєш. Між зусиллям і відпочинком. Між тим, щоб тримати під контролем, і тим, щоб дозволити подіям іти своїм ходом. І, знаєш, одна з найбільших ілюзій, яка часто заважає нам — це думка, що все в наших руках.

Іноді здається, що якщо ще трохи напружитися, ще трохи продумати наперед, усе складеться ідеально. Але правда в тому, що ідеально не буде. Ми не можемо проконтролювати всі обставини, не можемо передбачити кожен дрібний поворот. І це — нормально.

Я колись теж намагався все втримати. Уяви, що кожна справа, кожна проблема — наче кулька, яку потрібно жонглювати. А потім кульок стало більше, ніж рук, і вони почали падати (не вмію жонглювати). Спершу це було схоже на провал. Типу, як це я не впорався? Але тоді я зрозумів важливу річ: життя — це не про ідеальний контроль. Це про те, щоб вчитися приймати хаос і водночас знаходити в ньому свій баланс.
Це, як стояти на хиткому човні. Ти не змусиш хвилі перестати хитати, але ти можеш навчитися знаходити рівновагу на цьому човні. Інколи це означає дозволити собі відпустити. Залишити щось, що тягне вниз. Довіритися іншому. Дозволити світу вирішити за тебе деякі дрібниці.

Баланс не означає бути ідеальним. Це означає бути гнучким і відчувати, коли треба наполягати на своєму, а коли — просто приймати. І ось саме в такі моменти ти знаходиш справжній спокій.

mental mentality

Чарівне слово "дякую"*❤️‍🔥***

Про вдячність я колись думав так: це просто спосіб бути ввічливим, нічого особливого. Але ось нещодавно я зрозумів, що вдячність — це щось набагато глибше, ніж просто «дякую» на автоматі.

У якийсь момент я почав практикувати подяки перед сном. Спершу це виглядало трохи дивно: я сідав і намагався знайти в своєму дні хоч щось хороше. І знаєте що? Навіть у найгірший день, коли здавалося, що все летить у прірву, знаходилися моменти, за які можна подякувати. Це міг бути аромат гарячої кави вранці, щира усмішка від знайомого чи навіть проста можливість прогулятися на свіжому повітрі.

Що змінилося? Я став більше цінувати дрібниці. Раптом світ навколо вже не здавався таким сірим, навіть коли проблеми залишалися. Вдячність нагадує, що є щось хороше навіть у найзвичайнішому дні. І ще важливо — вдячність не про інших, а про тебе. Вона змінює твій погляд на життя, допомагає не зациклюватися на поганому.

Із часом я помітив, що вдячність працює як дзеркало. Коли ти починаєш дякувати світу за все, що він тобі дає, світ якось починає віддавати більше. Можливо, це просто психологія. А можливо, це той самий закон притягнення, про який так багато говорять. Але головне — це працює.

mental mentality

Є одна важлива річ, підтвердження якої я бачу все частіше: людина – це її межі. Те, як ми їх визначаємо, захищаємо чи навіть порушуємо, формує нас більше, ніж ми іноді готові визнати. І якщо ці межі не усвідомлені, ми ризикуємо опинитися в ситуаціях, які виснажують нас і роблять чужими самих собі.

Межі – це як невидимі лінії, які ми малюємо у стосунках із собою, іншими людьми, навіть із цілим світом. Вони визначають, що для нас допустимо, а що ні. І ось яка прикол: ми часто думаємо, що встановлювати межі – це означає бути жорстким чи холодним. Насправді ж це зовсім не так.

У якийсь момент я усвідомив, що мої межі – як старий паркан. Десь він був зламаний, десь перекошений, а десь узагалі не існував. Я дозволяв людям заходити туди, куди вони не мали права. І водночас сам часто порушував чужі межі, навіть не усвідомлюючи цього.

А знаєш, із чого почалася моя подорож до усвідомлення меж? З одного простого запитання: "Що для мене неприйнятно?" І ось тут сталося найцікавіше. Я зрозумів, що іноді навіть не знаю відповіді. Я звик пристосовуватися, йти на компроміси, терпіти, аби тільки зберегти мир або уникнути конфлікту.

Та коли я почав розбиратися, що саме для мене важливо, то побачив, що межі – це не просто про захист. Це про турботу про себе. Про чесність із собою. І, до речі, це не означає, що тепер я ставлю ультиматуми чи замикаюся від людей. Навпаки, мої межі дали мені більше свободи.

Один із найскладніших уроків, який я вивчив – це що встановлювати межі потрібно навіть із тими, кого ти любиш. Особливо з ними. Адже любов – це не про жертви, а про повагу. І якщо ти дозволяєш комусь постійно переступати через твої потреби, це руйнує і тебе, і ваші стосунки.
Межі – це також про те, щоб навчитися говорити "ні". Спочатку це здається страшним. Особливо, якщо ти звик завжди всім допомагати, рятувати чи виконувати чужі прохання. Але потім приходить дивне полегшення. Ти розумієш, що твоє "ні" не руйнує чужий світ, а лише захищає твій.

Тож тепер я дивлюся на свої межі не як на стіни, а як на двері. Вони відкриваються для того, що мені близьке й важливе, але закриваються перед тим, що мене руйнує. І це, мабуть, найцінніше відкриття, яке я зробив про себе.mental mentality

Малесенький інсайт з великою користю.
Нещодавно я зрозумів, що страх невдачі – це найкращий тренер, якого мені могла дати доля. Він приходить непроханим гостем: стискає тебе зсередини, шепоче про те, що все може піти не так, і змушує вдивлятися в темні куточки можливих сценаріїв. Але одного дня я перестав його боротися. Я сів навпроти, зробив глибокий вдих і спитав: "Чого ти хочеш мене навчити?"
Страх невдачі – це не ворог. Він не бажає тобі поразки. Він хоче, щоб ти готувався, ставав кращим і бачив більше, ніж бачиш зараз. Але є одне "але": якщо слухати його надто уважно, він паралізує. Ти перестаєш діяти, бо хочеш перестрахуватися від усього, навіть від самого життя. І тут важливо знайти баланс.

Я почав сприймати страх як карту: він показував, де знаходяться мої слабкі місця. Замість того щоб тікати, я використовував його як компас. Якщо боюся, наприклад, виступати перед великою аудиторією, це означає, що тут є щось важливе, що варто опанувати. Якщо боюся, що не вийде новий проєкт, це знак: треба перевірити план, подумати над деталями, але не припиняти рух.

Головне – дозволити собі йти вперед, навіть якщо тремтять коліна. Так, страх буде поруч, але саме він штовхає нас далі. Без нього ми б просто залишалися в зоні комфорту, там, де все передбачувано, але нічого не змінюється.

І найголовніше, що я зрозумів: невдача – це не кінець. Вона – частина шляху. Вона схожа на попутний дощ: так, ти можеш намокнути, але це не означає, що ти не дійдеш до пункту призначення. Іноді наймокріші моменти нашого життя стають найціннішими уроками.

Отже, страх невдачі – це не те, чого треба позбуватися. Це те, що треба почути, прийняти і взяти із собою у подорож. І найкраще, що ти можеш зробити для себе – це дозволити собі діяти, навіть якщо боїшся. Бо тільки так ти зрозумієш, що страх – це лише супутник, а не керівник твого життя.

mental mentality

Цей пост присвячується всім хейтерам в коментарях (не в цьому каналі, а взагалі). Можливо це комусь допоможе справитись із внутрішніми блоками ❤️

Коли людина підписується на когось, але постійно залишає злі чи негативні коментарі, це говорить не стільки про ту людину, за якою вона слідкує, скільки про її власний стан. Якщо комусь не подобається те, що він бачить, то логічно було б просто піти, знайти щось цікаве, що приносить радість. Але якщо замість цього він продовжує сидіти на тій же сторінці й писати злісні речі, це вказує на те, що у нього самого є якісь внутрішні проблеми.

Можливо, він відчуває заздрість. Бачить чийсь успіх чи талант і починає думати: "А чому це не я? Чому в мене так не виходить?". Але замість того, щоб розібратися в собі й використати цю енергію для власного розвитку, він обирає легший шлях — злитися на іншого.

Є ще один цікавий момент. Людина може навіть не розуміти, чому вона поводиться так. Наприклад, у неї є звичка підживлювати себе негативом. Вона дивиться те, що їй не подобається, читає коментарі, які її дратують, і це створює замкнене коло: мозок уже звик до цієї дози "гострих емоцій". І виходить, що замість того, щоб вирішити проблему й прибрати цей подразник, вона ніби сама себе тримає у цьому болоті.

Є ще тип людей, які просто шукають уваги. Їм важливо, щоб хтось відповів на їхній коментар, помітив їх. Навіть якщо це увага у формі сварки чи негативу, їм це здається краще, ніж ігнорування.

Але врешті все зводиться до простого: якщо тебе щось не влаштовує — забери це зі свого життя. Навіщо витрачати енергію на те, що дратує, якщо можна знайти щось, що надихає? Адже ми самі вибираємо, чим себе оточувати. Світ буде виглядати добрим чи поганим залежно від того, на чому ми зосереджуємо увагу.
Для мене це очевидно: якщо я бачу, що щось не приносить мені радості, я це просто викреслю зі свого дня. Замість того, щоб сваритися з кимось чи доводити щось, краще зайнятися чимось корисним і приємним. В кінці кінців, наше життя — це те, чим ми себе оточуємо.

mental mentality

Волейбол для мене завжди був чимось більшим, ніж просто спорт. Це історія про взаємодію, довіру, командну роботу і здатність бути частиною чогось більшого, ніж ти сам. Але найголовніше — це шлях. Шлях, який почався ще у школі, коли я вперше побачив швидку атаку. Це було щось більше, ніж зароблене очко, тут більше мова про зв'язок між пасуючим і атакуючим. І тоді я зрозумів, що це щось таке, що дуже наповнює мене енергією.

Я раніше собі уявляв, що цей шлях приведе мене до турніру, але відчувалось, ніби це щось недосяжне. У школі це було просто задоволення, у дорослішому віці — спосіб розвантажити голову. Але, дивлячись назад, я бачу, як волейбол навчив мене важливим речам не лише на майданчику, а й у житті.

Перше, чого я навчився — це приймати свої помилки. У волейболі немає часу шкодувати про пропущений м’яч чи невдалу подачу. Гра триває, і ти повинен бути тут і зараз. Так само і в житті: помилка не повинна ставати гільйотиною. Її треба прийняти, винести урок і рухатись далі.

Друге — це довіра до команди. Не все в твоїх руках, і це нормально. Іноді ти просто повинен відпустити ситуацію і дати іншому зробити свою частину роботи. Особливо це стосується моєї позиції – центральний блокуючий. У волейболі це здається природним, але як часто ми в житті намагаємося контролювати все?

І третє — це терпіння і розвиток. Кожен удар, кожна комбінація — це маленький крок до більшого результату. Після кожного тренування ти стаєш трохи кращим. Але головне — це віра в те, що твої зусилля окупляться.

Турнір став для мене символом цього шляху. Це було не просто змагання, це було підтвердження того, що наполегливість і любов до справи, можуть привести тебе туди, де ти мріяв бути.

І тут є ще одна важлива річ: любов до того, що ти робиш. Без неї жоден шлях не має сенсу. Волейбол нагадав мені, що кожен із нас має знайти те, що робить його живим. І навіть якщо цей шлях здається довгим, а результат далеким, справжня нагорода — це сам процес.

Я не знаю, яким буде наступний крок у моїй волейбольній історії. Але я знаю, що продовжуватиму грати. Бо грати — це означає жити. І, як у волейболі, так і в житті, кожен м’яч, кожна дія — це можливість зробити щось краще. Можливість виграти і протриматись на майданчику довше, ніж решта.

mental mentality