Про що я думаю, коли тебе нема?
Насправді все те саме, що і поруч,
Що жовтень зникне, що прийде зима,
Що будуть білі вкриті снігом гори,
Що буде темно майже цілий день,
Що не захочеться вилазити з під ковдри,
Що в мене стільки планів і ідей,
Що я все роблю якось надто довго,
Що відкладаю часто на роки,
На цілу вічність,
Наче я безсмертна,
Що в долі дуже сплутані шляхи,
Що часом я буваю надто вперта,
Що осінь того року чарівна,
Надихатись ніяк не можу нею,
Що за зимою знов прийде весна,
Що я не зАвжди закриваю двері,
І все одно спокійно на душі,
Замки вони ж не дуже захищають,
А ще я думаю про всі свої гріхи,
І чи пускають з тим добром до раю...
Потік свідомості..
Калейдоскоп питань...
Яскраві спалахи...
Чи ледь помітне світло,
Й буває хочеться сказати - перестань,
Все відпустити й зникнути десь з вітром...

18.10.2024

Подаруй мені день, і ніч, і ще один день,
Подаруй мені погляд, в якому немає страху,
Подаруй мені те, що важливо для всіх людей, -
Невагомий і теплий, огортаючий душу затишок,
Подаруй мені сміх - дзвіночками по плечах,
І заплакані очі, від щастя, яке насправді,
Подаруй мені шлях, на двох розділений шлях,
Нехай тільки на зараз, не на ілюзорне "завжди"
Подаруй мені те найдорожче, що в тебе є -
Дотик серця до серця,
І сонячний день на згадку,
І нехай кожен з нас це життя по своєму п'є,
Але все ж подаруй мені те,
Що ніколи не згасне...

17.10.2024

Читати уголос Іздрика
Й дивитися на вогонь,
Й не вірити, що запізно вже
Міняти картинку долі,
Переписувати майбутнє,
І те, що давно минуло,
Бо час не лінійний за суттю
Й ми в кожний момент існуєм,
І змінюємо реальності,
І навіть далекі вчора,
Є безліч різних тональностей,
Як безліч глибин у моря,
Й нові візерунки вічності
Вплітаються в кожну мить,
А ми тихо читаємо Іздрика
І вогонь десь живий горить...

16.10. 2024

4
Вітер виє як скажений,
Заплітається у коси
То зривається у небо,
То ледь чутно знову просить...

"Ти не так все зрозуміла,
Я боюся не за себе,
Мені шкода Твої крила,
Мені шкода Твого неба,
Мені шкода, що загубиш
Те своє глибинне й справжнє,
Так, я бачу - зараз любиш,
Та чи дійсно це назавжди?
Чи колись усе минеться
Й ти прокинешся у клітці,
Із ущент розбитим серцем
Й сил втекти не буде звідти..? "

"Я не знаю" - каже відьма...
"Я не знаю, що там далі
Ти мені потрібен, вітре,
Але все, що я сказала,
Це і є оте глибинне,
Що не зникне, не зів'яне
Це і є те справжнє й дивне
Те від чого серце тане...
А про клітку ти даремно,
Їх давно за милі чую,
Й зневажаю їх нікчемність,
Й мрії як вони руйнують,
І ніколи не погоджусь
Скласти крила й не літати,
Й не відмовлюсь від свободи,
Навіть в платинових ґратах... "

3

І шепоче вітер відьмі:

«Він тебе не вартий, люба,
Він звичайний, непримітний,
Буде другом, тільки другом..
Справжнім, щирим, може вірним,
Може відданим, надійним.
Та не будь ти божевільна,
Він вкраде твої надії,
Ти залиш його, допоки
Ти ще взмозі…
Поки можеш
Відпустити свої мрії,
Не зламавшись по дорозі,
Поки можеш ти літати,
І зі мною говорити,
Поки можеш ще кохати,
Доки вмієш ти любити –
Вільне небо, дикі хмари,
І свою над ним свободу,
Ти послухай – він не вартий,
Ні кохання, ні турботи…»

Вітру відьма тихо каже :

«Що ти, милий, розумієш,
Що в моїм житті – кохання,
Ти відчути не зумієш…
Ти боїшся, я ж бо бачу,
Але я тебе не кину,
Я усе йому пробачу,
А загину – так загину..
І тоді, як піна в морі,
Буду вічно я твоєю..
Та не зраджу я любові,
Ні його.. Ані своєї…»

2

Холодний, шквальний, злий на всіх і все,
Розгніваний на жовтень і на осінь
Він більше вже не стримував себе
Він вирував, заплутував волосся,
Жбурляв піском у очі, з ніг валив,
Він не вщухав, він ревнував безбожно,
І тільки з нею тихо говорив
Так говорив, як з іншими не можна...

А я підслухала, не втрималась, пробач,
Я завжди слухаю про що говорить вітер,
А він зривався на ледь чутний плач,
Такий гіркий, як вміють тільки діти...

То все пусте, нічого не змінилось,
Лиш трохи зморшок час намалював,
І в шафі вже нема речей на виріст,
І не страшить морозами зима,
Є теплий чай й пухнасті рукавиці
Кумедна шапка і яскравий шарф,
І не лякає ніч, коли не спиться,
Ти п'єш ту ніч по краплях, мов нектар,
Маленькими ковточками з горнятка,
Ковточок спокою, ковточок простоти,
І вже не розкидаєш зайві клятви,
І легко переходиш з ви на ти,
Й дорогу переходиш також легко,
Коли на цьому боці вже не те,
Й все менше віриш в існування пекла,
І в рай, який десь сам собі росте,
І в випадкові повороти долі,
І в випадкові зустрічі також,
Отак живеш, ідеш собі поволі,
Вдивляючись вночі в небесний ковш.

06.10.2024

П. С. А ви знали, що в Києві є цілих дві обсерваторії, і одна з них в центрі міста ( недалеко від цирку).
І туди за символічну плату можна потрапити на екскурсію і подивитися у справжній телескоп кудись туди далеко далеко...

Іноді я непомітно ховаюсь в сутінках,
Щоб набутися там розхристаною, роззутою,
Розпорошеною по простору, по реальностях,
По майбутностях і по далеких давностях,
Щоб сховатися від усіх тих щоденних клопотів,
Що матують блиск й осідають на ньому копоттю,
Що мігрують у різні куточки звичної вічності,
Я ховаюсь у сутінках і там проростаю віршами,
Щоб самій стати тим дивним, що запорошує,
Осідає на серці теплістю і хорошістю,
Безборонністю, ніжністю, світлом й тишею,
Щоб залишитись в ньому
На кілька хвилин
залишитись...
05.10.2024

П. С. Вже дні чотири класично, нудно, ОРВІшно хворію...
Коли нічого не хочеться, тільки звернутись під теплою ковдрою калачиком і спати.
Може ще щоб тобі хтось якусь гарну книжку вголос читав ( але це не точно).
От і вірші якісь такі дивні з'являться, наче в них теж температура і стан повної прострації. ..

Я приснилась тобі,
Я просто тобі приснилась,
Так буває - живеш і раптом стається сон,
Це наче у вересні перша осіння злива
Що розриває небо в твої долоні,
Що відділяє стіною дощу від світу
Що розливає світло в твоїй душі
І ти непомітно й сам стаєш чистим світлом,
Хоч зовні й здається - немає на те причин.

27.09.2024

П. С. Хочу дощу. .. Таку зливу зливу...

Вона цілує в чоло і тихо каже -
"Хай Бог тебе береже"
Вона бачила стільки твоїх втом
Стільки твоїх пожеж
Вона милувалась тобою маленьким,
Коли ти, мов янгол, спав,
Для неї твій біль
Був завжди найжахливішою із кар,
Вона так рідко й так мало просить -
Просто щоб іноді їй дзвонив,
У неї є звичка прокидатися вдосвіта,
І пара обпечених сонцем крил,
Якими вона намагалась
Захистити, закрити тебе від бід,
І їй завжди здавалось цього замало,
Навіть даруючи тобі весь безмежний світ,
І не важливо скільки зараз років тобі,
Скільки вже років їй,
Вона пам'ятатиме те твоє перше - "мама"
Назавжди
До останніх днів.

04.07.2024