моя ранкова рутина: кілька годин намагатися прокинутися, зібратися за пару хвилин, ще весь день шкодувати, що я прокинулася.

мої політичні погляди? хз я просто думаю які всі навколо довбойоби

аня: я думаю, у наруто не просто так день народження через пʼять днів після твого. богиня на пʼятий день створила тебе, а на десятий – наруто.

тобто, я вважаю, аня назвала мене чернеткою узумакі наруто. солідно.

сьогодні на курсі cultural borders in europe in anthropological and sociological perspective обговорювали відносини «центр – периферія» і те, як може впливати найближче сусідство.

цікава тема, адже на власному прикладі розумію: нашим найближчим сусідом було море, і на мене, певно, вплинув менталітет риб. так, мене все життя поетично порівнюють із морем, а я мрію бути рибою, яка ніколи не виходила на сушу, просто плавала та милувалася коралами.

в рамках моєї спеціалізації є обовʼязковий предмет «спорт у міжнародних відносинах» ну і я сподіваюся, що екзамен полягатиме в перегляді всіх сезонів хайкью

«when i met survivors of war and famine and rape, i learned what life is like for most people in this world. how fortunate I was to have food to eat, a roof over my head, a safe place to live, and the joy of having my family safe and healthy.

i have never understood why some people are lucky enough to be born with the chance that i had, to have this path in life. and why across the world there’s a woman just like me, with the same abilities and the same desires, same work ethic and love for her family, who would most likely make better films, and better speeches — only she sits in a refugee camp. she has no voice. she worries about what her children will eat, how to keep them safe, and if they’ll ever be allowed to return home.

i don’t know why this is my life and that’s hers…»

якою ще я людиною мала вирости, якщо хотіла бути схожою на герміону, яка одного разу сказала: «ну все, я пішла спати, доки нас не вбили, а що ще гірше — не відрахували»

я можу зрозуміти питання, коли люди одягаються не до місця і не до події, але в повсякденному житті мене дуже напружує питання «куди ти так вирядилася?», коли мається на увазі, що нібито немає якогось особливого приводу, тому немає сенсу «так гарно одягатися».

дякую, звісно, за комплімент, але я просто захотіла. мені не потрібен якийсь привід, якщо я хочу надіти свої улюблені прикраси або прийти в костюмі. що взагалі за дивна претензія, що я нібито гарно одягнулася. особливо це подобається у моменти, коли ти одягаєш щось перше, що витягнула з шафи.

ви ще не знаєте, що буває, коли я реально вбираюсь. от побачите на похороні патріархату.

я вечором відчула такий тягар на собі, що навіть зайшла до храму, щоб поплакати. нічого навіть не сталося, просто я ніби усвідомила, що я і де я. сьогодні спитали, хто зі студентів тут ніколи не вчився. нас було всього чотири. і ніхто не говорить про те, що хтось із цих трьох, крім мене, все ще може бути поляком, який прийшов з іншого університету. тож я знаю, що мені буде складніше, ніж майже всім у групі, бо ані польська, ані англійська не є моїми рідними мовами. як би я там не любила читати фанфіки чи щось таке, є різниця, напевно, вчитися мовою, якою ти думаєш, і мовою, яку ти просто розумієш. і я знаю, що мені доведеться долати цей барʼєр. у мене ще завжди в голові той жарт: «чел, ти навіть не знаєш, яка я смішна, коли розмовляю своєю рідною».

постійно виникає думка, що, можливо, я хотіла б просто бути вдома. але я не маю цього вибору. я знаю, що потім згадуватиму про все це як про пройдений етап і дивуватимуся, через що взагалі переживала. я тримаюсь на своїх мріях та амбіціях і знаю, заради чого все це обрала. якщо я хочу досягти чогось, якщо я хочу розвиватися, я не можу стояти на місці. щоб ставати кращою, завжди доведеться стикатися з чимось новим і лякаючим.

тато так і написав: «наша ангеліночка ніколи не шукала легких шляхів і ніколи не буде».

а то мене часом питають, наскільки я впевнена в собі. я-то впевнена, але ця впевненість не забирає в мене звичайних людських емоцій та почуттів. я перфекціоністка і дуже вимоглива, особливо до себе.

once in an oklahoma church, a woman said, ‘well, i sure do get it. you came for a better life.’ i thought i’d pass out – a better life? in isfahan, we had yellow spray roses, a pool. a glass enclosure shot up through our living room and inside that was a tree. i had a tree inside my house; i had the papery hands of morvarid, my friend and nanny, a ninety-year-old village woman; i had my grandmother’s fruit leather and hotel koorosh schnitzels and sour cherries and orchards and a farm – life in iran was a fairytale. in oklahoma, we lived in an apartment complex for the destitute and disenfranchised. life was a big grey parking lot with cigarette butts baking in oil puddles, slick children idling in the beating sun, teachers who couldn’t do math. i dedicated my youth and every ounce of my magic to get out of there. a better life? the words lodged in my ear like grit.

dina nayeri,
the ungrateful refugee.