У нас сьогодня День народження!

Рівно два роки тому з’явився мобільний застосунок «Давай займемось текстом». Ми зробили його для того, щоби люди закохувалися в українську мову.

Бо вона того варта.

Зараз у нас 125 тисяч користувачів, високі рейтинги, безліч захоплених відгуків. Також дві з нашіх ігор доступні в застосунку «Мій Київстар» безкоштовно для мільйонів абонентів мобільного оператора.

За цим усім стоять тисячі годин роботи.

Сьогодні ми приготували подарунок для всіх: нова версія застосунку. Вона вже доступна, тільки потрібно оновитися. Відтепер у вас є можливість придбати підписки одразу для цілої сім’ї. Вчитися разом набагато дешевше й цікавіше!

Завантажуйте застосунок, купуйте Преміум і просто пишіть нам слова привітання. Нам буде дуже приємно!

Причина перша.
Південне життя складно міняти на північне. Одразу думаєш: чи точно правильно зробили люди, які вирішити поселитися там, де прохолодне сире літо? Точно-точно? І що, може так бути, що за весь рік не буде нагоди вдягнути сарафанчик і шльопанці? У сенсі, люди не ходять на роботу в офіс у шльопанцях? Та тю, а в чому?

Причина друга.
Сором. Ми часом були ще кумеднішими за туристів, коли виїздили з провінції в столицю або інші великі міста. Наприклад, у Криму складно було купити спокійний одяг. Ми ще й не дуже воліли знімати яскраві, кольорові, сексуальні речі, і вдягати щось сіре й нудне. Таке, яке бачили на інших у метро. Наші південні замашки могли здаватися людям з інших регіонів задуже простими, задуже теплими, задуже прямими. Задуже нестримними. Це незручно. Коли переїздиш із провінції у велике місто, неминуче пройдеш через низку ситуацій, коли соромно за себе.

Причина третя.
Дуже проста: гроші. У Криму, та й у будь-який провінції, дуже складно, на межі нереального, заробити й накопичити суму, якої б вистачило на стартовий капітал для життя у великому місті. У маленьких містечках маленькі зарплати й мало можливостей для підробітку або кар’єри. Ситуація ускладнюється ще й тим, що навколо може не бути або майже не бути людей, у яких би можна було повчитися соціальним стрибкам.

Причина четверта.
Родина. У Криму люди спілкуються на близькій дистанції. Рідним не все одно, де ви й що ви робите. У цьому є плюси і є мінуси. Коли ви оголосите, що вирішили поїхати, небайдужі вам люди будуть ридати, голосити, ховати від вас паспорт і валізу, погрожувати й залякувати. Вони хочуть, щоб ви були поруч — і все. Треба багато сили, щоб це подолати. Бажано, усе ж зберегти якийсь зв’язок…

Причина п’ята.
А для чого? Чи точно вартує переїзд усіх пов’язаних із ним складнощів? Жодних гарантій, що на новому місці все буде кращим. Жодних.

Кримці, які раніше переїхали на материк, регулярно дзвонили та писали — і їхні історії були так собі. Так, скажімо, у Києві були більші зарплати, але й вищі витрати. Спитаєш когось про життя — і чуєш історію про те, як у робочі дні людина, як хом’ячок у кліточці, крутить-крутить-крутить колесо — і кінця тому немає, а заробленого ледь-ледь вистачає на найнеобхідніше. Інколи на якісь витребеньки типу походу в ресторан або кіно. Раз на місяць. А про відпустку чи великі покупки годі й думати.

У когось були батьки, які могли допомогти з іпотекою чи чимось іншим. Це, звісно, давало перевагу. Але навіть якщо так, то виходило, що це успіх батьків. А не власний, зароблений. Значить, із цим треба жити й миритися. І далі бігти в колесі. Сподіватися на підвищення, на те, що колись вдасться накопичити грошей, працювати менше, натомість більше сидіти в саду й насолоджуватися природою… А ми в Криму це можемо робити просто зараз. Уже. То точно треба їхати?

Мабуть, були й інші причини. І це я ще не згадала про мовну різницю. Зрештою, на той час, коли я жила в Криму, вона була меншою, ніж зараз.

Я не знаю людини, якій би легко дався переїзд із Криму за його межі. Можливо, такі люди є. Можливо, комусь вдалося здобути таку освіту, досвід та знайомства, з якими міграція пройшла як по маслу. Ми всі дуже різні — і це правда так. Є і ті, кому в Криму було добре, чудово, вони не хотіли і їм не треба було їхати — і це теж по-своєму добре і правильно.

Я поїхала з Криму. Було складно, несподівано, дорого, але все вдалося. Я щасливіша у Львові, це правда. І все ж, Крим лишається частиною мене. У мене південні замашки — і, напевно, так буде завжди. Ми всі несемо відбиток того місця, яке для нас рідне. Навіть тоді, коли не змогли його полюбити, як демонструє мій приклад.

Я не люблю Крим. Хоча я там народилася і прожила багато років, усе ж до серця він мені не припав. Він мені, а я йому. Мабуть, це не дуже правильно й не дуже ґречно з мого боку… Але це чесно. Я його не люблю — і мені лишається це визнати. Це просто тільки моя емоція.

Напевно, у більшості з вас зовсім інші асоціації та спогади. Літо, море, гори, фрукти, пригоди з друзями, поцілунки на пляжі — щось таке. Люди зазвичай їздили в Крим на відпочинок. Інколи здається, що туристи та місцеві існують у паралельних світах. Дивляться на одне й те саме, але бачать різне. Так не тільки на півострові. Так, мабуть, всюди.

У Криму мені було погано. Там я почувалася відокремною від світу — і це дуже неприємно. Здавалося, що він ніби на виселках. Далеко від усього. Це тепер я вся така блогерка, кримська львів’янка, пані Наталю, ви так добре говорите українською, а розкажіть про творчі плани на майбутнє. Зараз, коли я комусь кажу про своє походження, людям зазвичай це здається цікавим. Непоганий спосіб зав’язати розмову в новій компанії. Раніше так не було. Коли я жила в Криму й комусь казала, що я з Криму, майже щоразу я спостерігала, як згасає цікавість в очах співрозмовника. З Криму? Яка з того користь? От якби з Києва. Або з Парижу.

Люди з делікатності схильні це приховувати, але й ні-ні та і прорветься в розмові щось таке, схоже «це ж треба, ви з Криму — а така чудова!». Ніби й комплімент, а мені сумно. Виходить так, ніби це не норма, а щось незвичне. Мені хочеться кричати у відповідь — це не я, нас багато чудових із Криму! І в пам’яті спливають численні портрети земляків і скільки всього хорошого я про них знаю. А потім стає ще сумніше, бо приходить розуміння… Розуміння того, що всі ці люди давно поїхали з Криму, бо не змогли там жити. Звісно, якість одиниці лишилися. Хтось із них дивиться на поточний стан речей у Криму через криву зомбі-призму і вважає стан речей хорошим. І тут я починаю сумніватися, що правильно й точно знаю та пам’ятаю цих людей та їхні вчинки… Це неприємно, але мені доводиться визнавати: упередження ставлення до кримців інколи має вагомі підстави. Я б хотіла походити із землі, де живуть самі янголи. Але так не є.

У Криму мені було тісно. Я не бачила там перспективи для хоч якоїсь реалізації, не здавалася собі там потрібною. Можливо, тут справа лише в мені. Направду, там були люди, яким вдавалося збудувати для себе кар’єру, бізнес, стосунки, здобути спортивні чи творчі досягнення… Але це все не я. Інколи там мені спадало на думку, що ось так я ж можу прожити до старості і смерті… Прожити якось. З якоюсь роботою, з якимось житлом, з якимось оточенням. Без зльотів, але й без падінь. Звикнути. Як інші. Інші ж живуть — й ок, ніби навіть задоволені життям. Принаймні, у бік перемін і не думають дивитися… І все ж від таких роздумів мені ставало моторошно. Крим викликав у мене щось схоже на клаустрофобію: страх зачиненого простору.

Півострів справді здавався такою зачиненою коробкою, у яку влітку разом із потоком туристів вливалося життя. Тільки влітку. Щоправда, туристам байдуже. Вони приїздять, відпочивають та їдуть. Я їх не звинувачую: зрештою, коли я у відпустці в іншому місті або країні, я роблю приблизно те саме. Такі ми, люди, дещо споживацькі, коли справа стосується тимчасового й не свого. Туристи в Крим привозили нову інформацію. Ми, місцеві, дивилися на них і дивувалися: вони мали інші звички, інакше вдягалися. Їх часто вважали дещо кумедними й навіть малорозумними. Це ж треба! Обгоряють на сонці, включили світло при відчиненому вікні, просралися після молочного коктейлю на пляжі!

Мені не вдавалося побачити на півострові перспективи — і це правда. Ви можете мені сказати, що їх не треба бачити, їх треба створювати — і матимете рацію. Проте, мабуть, мені не хотілося їх створювати й у такий спосіб сильніше прив’язуватися до несимпатичного місця і глибше в нього зариватися. А якщо не зариватися, то тоді що? Пакувати валізи?

З Криму було складно поїхати. З різних причин.

Баба і глечик молока

Українська народна казка Поділля

Випросила собі баба глечик молока. Поставила молоко в запічку, а сама сіла коло нього та й задумалась. «Коли, Господоньку, теє молочко устоїться, то нароблю собі і сиру, і масла. Сир і масло продам та й куплю собі курку. Курка яєць нанесе, підсиплю, курчат вигодую, продам та й куплю кабанця. Кабанець виросте, візьму за нього багацько грошей та й куплю конячку; конячку продам, куплю биченята. Запряжу я биченята до возика та й буду їхати на ярмарок, а як хто буде мене просити: «Бабко-серце, підвезіть!», то я ногою т-тур!».

Баба спросоння сунула ногою в глечик. Глечик полетів з запічка на землю і розбився на шматки, а молочко полилося білою річкою по чорній землі.

Маєте, що почитати перед сном. Про мене, про відьом, про парфуми, про перехід з російської на українську

https://nasze-slowo.pl/mova-tayemnyczi-vidom-shhob-bulo-smachno-koly-perehodysh-z-rosijskoyi-na-ukrayinsku/

І поки ви ще не відійшли від кози...

Моя чудова Ксандра Осініна, з якою ми разом створили патріотичні парфуми "Intoнація", їде до Львова з лекцією. Вона дуже цікаво розповідає про аромати. І дає спробувати Рекомендую!

Деталі тут: https://www.facebook.com/events/1292888971878125/?acontext=%7B%22event_action_history%22%3A[%7B%22surface%22%3A%22home%22%7D%2C%7B%22mechanism%22%3A%22attachment%22%2C%22surface%22%3A%22newsfeed%22%7D]%2C%22ref_notif_type%22%3Anull%7D

Ситуація. Ви тримаєте у руках газету, видану 24 серпня 2027. Читаєте великий заголовок: "Українці — найщасливіші люди на планеті". Що там далі у цій статті?

Напишіть у коментарях.