ПРИЙНЯТТЯ ПОСЕРЕДНОСТІ

Сьогодні раптом під час роботи усвідомила, що я посередній графічний дизайнер. Раніше мені здавалось, що я доволі професійна. Мене часто називали професіоналом.

Я працюю в цій сфері 4 рік. Перші два – це було суто напрацювання навичок. На 3 рік мені почали подобатись мої роботи. Клієнтам вони почали дуже подобатись. У мене зʼявилось гарне портфоліо.

Крайній рік я працювала керівником команди дизайнерів. Даючи правки, я стала краще відчувати дизайн. Відрізняти гарний від дуже гарного.

За рік роботи з дизайнами інших у мене піднялась професійна планка. І як не прикро – я, як практик, їй не відповідаю.

Шукаючи нову роботу після звільнення я свідомо не йшла на керівні посади, бо це як виявилось дуже ресурсозатратна роль, яку я не тягну. Тому – знову «просто» графічний дизайнер.

На сьогодні описала б свій рівень так: я гарний дизайнер, якщо мене порівняти з поганим дизайнером, але якщо порівняти з хорошим, то поганий – я.

І це я усвідомила буквально…сьогодні. Раніше я думала, що юююху, я просто космос.

Зараз мені навіть здається, що моє бажання змінити сферу діяльності було спровоковане тим, що я не могла прийняти свою посередність в дизайні. Я часто казала, що якихось надздібностей чи таланту в мене немає, я лише багато працювала. Але це різне. Легко казати між слів, але складно відчувати наскііільки все погано кожною клітинкою тіла, і, головне, чуйкой чуяти як багато роботи попереду.

Я раніше думала, що варто пошукати іншу сферу, до якої є талант, думала, що в дизайні вперлася у свою власну стелю, далі вхід тільки талановитим, кого в руки вищі сили поцілували. Але зараз мені здається, що я просто проходжу закономірний шлях, який не залежатиме від сфери.

Це ж дуже логічно: якщо не дійти до моменту, де ти – посередність, як тоді знайти точки зросту, щоб стати супер-пупер екстра класним спеціалістом?

Чомусь саме після цього усвідомлення у мене вперше за останні 2 роки зʼявилась думка залишитися в цій сфері надовго. Ніби…тільки зараз я побачила, що може бути інакше, краще, а це надихає.

1/270

12 РОКІВ РАБСТВА

Фільм заснований на автобіографічному романі Соломона Нортапа гуманізує слово «рабство». Воно показується нам не очима того, хто виріс в неволі, а очима вільної від народження людини, що опинилась в статусі раба у свідомому віці. Саме така історія розкриває простір режисеру для розмірковувань на тему расової нерівності. Глядач разом з головним героєм пізнає реалії та закономірності, за якими функціонує рабство.

Що цікаво, немає внутрішнього перетворення головного героя, є лише зовнішні сюжетні повороти та перипетії. Історія не розгортається, а розповідається. Що могло створити відчуття затягнутості фільму та нудності, але їх не було. Маю гіпотезу, що відсутність внутрішнього перетворення Соломона тільки глибше підкреслює статус раба – він немає права на своє, ним керує зовнішня сила, який він має підкорюватися. Доречне порушення правил.

Яскраві другорядні персонажі. Кожен має свою власну історію, що передає дух епохи. Наприклад, рабиня, яка регулярно піддається сексуальному насильству з боку плантатора та просить головного героя вбити її; або «гарна людина» – набожний рабовласник, який врешті вважає головного героя лише своєю власністю, а не людиною. Їх складно віднести до класичних архетипів, на кшталт Ментора, Вісника чи Вартового порога, бо знову ж – немає перетворення. Але свою роль вони виконують, оповідаючи нові грані історичного простору.

У мене стрічка викликала емоцію вдячності. За свободу. Запам’ятаю, але передивлятись не буду.

#кінопершоджерело

ПОДОРОЖ ПИСЬМЕННИКА або ЯК МАРІЯ БУДЕ ВЧИТИСЬ ВІДПОЧИВАТИ

Приймаю вітання – після 2,5 місяців пошуку та 4 звільнень за власним бажанням я таки знайшла роботу, яка мені подобається: графічним дизайнером в онлайн-школі кондитерів. Кайф. Єдиний нюанс – цілодобово тепер дивлюсь на тортики та тістечка. Це естетично, але ну відверта провокація.

Я дуже вагалась йти в компанію чи в студію, але практика показала – до інтенсивності роботи студії я не готова.

За ці 2,5 місяці пошук роботи замінив мені роботу, тому я зовсім не відпочила. Навпаки, була в постійній напрузі: або робила дії, щоб знайти роботу, або думала про роботу.

Коли влаштувалась та переконалась, що комфортно, настав момент, коли можна було видихнути. Що сумно, під час видиху зрозуміла, – за останні місяці напруги я забула як відпочивати. Бо я зовсім не знала, що тепер робити з вільним часом, який зʼявився.

Почала вивчати програмування. Але…не розслабляє, мʼяко кажучи. Пробувала писати для КУС і книгу, але останнім часом не пишеться, тому тут поки пауза. Малювала. Читати втомлююсь. І…все получається. Все поробила, а час ще є.

І я знайшла!

На щастя, нещодавно моїй книжковій колекції пожертвували «Подорож Письменника» Крістофера Воґлера. Книга – пісня. Написана дуже простою мовою і з багатьма кіноприкладами.

Ще пару тижнів тому придумала як мені з її допомогою відпочивати, і при цьому писати в Першоджерело, і поповнювати базу референсів з історіями/сюжетами в голові. (=ефективний відпочинок). Придумала давно, зараз готова реалізувати. Влаштую кіномарафон з подальшим написанням текстів про фільми based на власних враженнях та різних темах з «Подорожі письменника»!

Тут є в кінці фільмографія – це фільми, з яких автор наводить приклади для пояснення прийомів. Я собі думаю, що це такий більш менш мінімум, щоб шарити сюжети. Нижче додам фото.

Подивимось наскільки мене вистачить, але поки ідея мені подобається. Буду якийсь час «КіноПершоджерело».

Перший фільм з переліку «12 років рабства», якщо хочете – приєднуйтесь.

До нових зустрічей ❤️

КРИЗИ

В підлітковому віці люди переживають за Еріком Еріксоном кризу ідентичності. Ідентичність в цьому контексті – це сукупність сталих уявлень про себе.

Що цікаво – на віковій психології ми розглядали сценарії розвитку особистості, коли переживання цієї підліткової кризи відбувається не в підлітковому віці (12-15 років), а пізніше – навіть у дорослому віці. Це пов’язано з особливостями виховання на теренах пострадянського простору, де часто є заборона на проявленість, індивідуальність, заборони, контроль, необʼєктивні вимоги (доця відмінниця, син маминої подруги), а самоусвідомлення навпаки не є головною із цінностей. В таких умовах підліток може, не зорієнтувавшись, «проскочити» підліткову кризу, не сформувавши чітку ідентичність.

Що ще ще цікавіше – я це слухала, але не думала, що сама стану героїнею такого сценарію.

У віці 21-23 роки приблизно люди переживають ще одну кризу. Вона теж повʼязана з ідентичністю переходом від уявлень про себе як про «Я – ідеальне» до «Я – реального». Здебільшого перехід від ідеалізованого уявлення про професію, що сформувався за часів навчання, до реального розуміння що таке робота.

Так от до теми героїні сценарію. В 23 роки відчуваю те, що Еріксон називав «демонстрація розгубленості» саме підліткової кризи, яка виникає на фоні відсутності чітких уявлень про себе. Ніби тут треба реальне прийняти, а ідеального не було толком, бо тільки роки 4 в психотерапії працювала над сепарацією.

Цікава сукупність переживань, що разом формують духовну кризу – відсутність внутрішньої гармонії і когнітивний дисонанс, який звучить приблизно так «це реально я?» Ще щось напишу про конструктивний вихід з криз, щоб для себе подосліджувати.

Колись писала пост «Чому я люблю кризи», де оповідала, що кризи це про зростання. Так от – класно любити кризи, коли ти не в них. Зараз – не прикольно від факту їхнього існування, не люблю кризи.

Йоу, у кого теж криза ставте дизлайк – хай це буде простір для вираження негативізму мислення.

ЛІРИКА

Ладно, кому я брешу. Рік не писати? Та ви що?! Я здається головою поїхала. Стільки цікавого зараз дізнаюсь, що цим неможливо не поділитись.

Не секрет, що здобутки Стародавньої Греції вплинули майже на всі галузі сучасного мистецтва.

Зараз читаю один з творів Аристотеля – «Поетика» – і дуже цікаво, що музика за часів античності перебувала в тісному зв’язку з літературою, а епічні поеми (аеди) проголошувались у супроводі лір. Тому зараз зараз називаються лірикою. В сучасному розумінні це поезія, поетичні твори.

Це так на поверхні – «ліра» і «лірика» – але коли знаходжу такі штуки якесь особливе незрівнянне відчуваю переживання.

Істинне щастя в житті за Григорієм Сковородою: ?Пізнання самого себе; ?Віднайдення сродної праці; ?Визнання нерівної рівності. Як все, виявляється, може бути цікаво і просто.

Я впевнено прямую мінімум до двох відписок в день. Ще трохи і буду ультрамікротелеграм-каналом, який є суто аби бути

Працюю над оглядом на сольний концерт «Безакцизна оргія» Вєсти Гунченко для КУС (Критики Українського Стендапу).

Останнє речення, що написала: «Жарти про маленькі пеніси комікеса протиставляє жартам про маленьку пенсію, жарти про фісташку в говні – сольному концерту про корупцію».

Відчуваю суміш іспанського сорому, жорсткого угару і лагідні краплини веселої розбещеності, що потом стікають по обличчю.

Спека? О ні. Смішно від свого серйозного фейсу. Чим серйозніше фейс – тим більше смішно. І так по колу. Я скоро вибухну.

Щойно гуглила для тексту як пишеться говно. Гавно чи говно.

О.

Люблю життя за його непередбачуваність.

Думала А.

Це жарти все, огляд супер получається, концерт теж – гляньте як час буде, він є на ютубі. Про корупцію з елементами оргії.

До теми – знайшла декілька влучних цитат з підручника по філософії Марії Фюрст та Юрґена Тринкса.

Мені особисто вони відгукуються як аргументи на користь Просвітництва в цьому опитуванні.

«…про все дискутують, усе аналізують, обговорюють (Ж.-Б. ДʼАламбер)

«Просвітники походили з усіх верств населення….У ХVIII сторіччі ці люди відчули щось схоже на «розрив епох» – світ уже ніколи не буде таким як був, повернення до часів варварства є немислими….Ту епоху сприймали як прорив, звільнення від авторитетів, які дісталися у спадок».

«Просвітництво – це вихід людини зі стану неповноліття, що в ньому вона перебувала з власної вини…. Це неповноліття – провина людини навіть тоді, коли їй бракує не розсуду, а рішучості та сміливості користуватися ним без чийогось керівництва. Sapere aude! Май сміливість користуватися власним розсудом! – отже, це і є девіз Просвітництва. (І. Кант)»