біль захоплює кожен міліметр тіла й свідомости. виштовхує будь-які думки, знищує почуття та закриває очі. в один момент існуєш тільки ти і біль. біль, на боротьбу з яким уходять всі сили, а він не відступає ні на крок. біль, який знищує особистість, лишаючи лиш оболонку умовно живої людини. тож віднині ця спотворена маса - ти, і ти виліплюєш з себе подобу людини, збираючи до купи шмаття свідомости.

шість років мого життя зникло. бо всі шість років я був з ним, був для нього і заради нього. всі плани, що будувались, всі амбіції, що відкладались, всі мрії, що з'являлись. тепер цього немає, тепер я в початковій точці і у мене є тільки я. тепер все для мене і заради мене.
шість років я будував наше життя, та тільки зараз повернувся до свого. це відчувається, наче ти будував стіни навколо себе, називаючи їх домом, а коли дім рухнув, навколо безкрайні поля і свобода.

як же я хочу спати

як би я не старався, наприкінці дня стає видно мою хромоту, те ж саме із психікою

військові під домом з приводу моєї хворої ноги :
"та не сумуй ти, давай так - ти йдеш до Льохі мєдіком, а там туди сюди, один хєр протезуємо твою ногу"
план єбєйший, хлопці👍🏻

переночувати не вдома а відповідно не випити ліки було не найкращою з моїх ідей🥲

а ангел верил до конца,
заглядывая в рот мне,
глаза искрились добротой и теплотой,
но дело вот в чем.
я в ангелов не верю
и мне тошно,
от чистых чувств и от любви,
я безнадёжен.
он крыльями укрыл от всех несчастий,
а я просил ?
я их рубил и рвал на части.
ни кровь ни слезы не смутят,
ведь здесь виновен он, я непричастен.
он мне всё время говорил
- я жизнь отдам,
свою удачу для тебя.
оставь себе,
мне больше не нужна.
а ангел верил до конца,
он игнорировал во мне лжеца и подлеца.
я говорил ему, твердил.
а он
- мы справимся, я помогу.
я ему крылья оборвал,
а он
- ради тебя, без них могу.
он всё спасал меня, как мог
старался угодить.
а я терпеть его не мог и был готов убить.
и я убил, и был жесток,
старался со всех сил.
и я был рад и горд собой,
себя превозносил.
шли дни, недели,он был мертв,
а я был счастлив - наконец, я жил.
а после ощутил холодную постель,
и понял, что в тот день
не я, а он меня убил.

мені складно говорити про себе. переслідує відчуття - існує тільки твоя травма. це не дивно, я хворий і я не позбудуся цього, але я не тільки про це.
в якийсь момент поруч просто не лишилося людей, які знають мене. шість років тому я теж лишився один на один з депресією, і так само просто не знав, як вписати себе в суспільство. як я маю бути собою, не отримуючи жалість чи засудження від кожного.
колись, у мене пішло багато часу на прийняття того факту, що я і депресія не дві різні сутності, що це все теж я, такий вже який є. зараз я розумію, що це розділення як раз і відбувається в момент, коли ти намагаєшся показати комусь не тільки цю свою сторону, побачити в очах іншого щось більше за співчуття. від цього розуміння на справді не легше анітрохи, але тепер хоч знаю.