Ужгород і греки

Як описує Йосип Кобаль, приїхали греки до міста Угорщини. І так їм сподобався Ужгород, що вирішили залишитись тут назавжди.

«Десь у першій половині ХVІІ століття з міста Токай до Ужгорода на вовняні ярмарки почали все частіше навідуватися грецькі купці, – наголошує він. – Писемні джерела фіксують перших греків в Ужгороді уже в другій половині ХVІІ століття. Під час перепису 1690 року у місті нараховувалося 6 крамниць, власниками яких були саме греки. А згодом на постійне місце проживання до Ужгорода прибуло близько 35 грецьких родин. Вони придбали в центрі міста будинок для крамниці, а в кінці вулиці Волошина – земельний наділ для будівництва власної церкви. Серед грецьких родин зустрічаємо різні за походженням прізвища: угорські – Чука, Медве, Сотмарі; грецькі – Жупонят, Графіоді, Паун, Дімо; українські – Мігаліський, Галицький, Попович, Коста (був одним із ініціаторів будівництва грецької церкви) та сербські – Йованович, Болярич».

Згодом вони так злилися з місцевим населенням, що про свої грецькі корені мало хто з сучасних ужгородців вже знає. А вони є, бо греки нікуди з міста не виїхали.

Грецька колонія почала занепадати економічно у першій половині ХІХ століття, не витримуючи конкуренції з боку єврейських торговців. До того ж асиміляційні процеси призвели до майже повного зникнення ужгородських греків, які на початку ХХ століття були представлені тільки однією жінкою.

Джерело : Й. Кобаль

Вихідець з Волновахського району незламної Донеччини, що надавав чималу підтримку своїм землякам, Народний депутат від 60-ого округу, до якого входять грецькі села Приазов'я, який по-справжньому працює заради своїх виборців, невтомний захисник прав людини й борець за визволення тих, чию волю й гідні умови життя відібрала держава-агресор, а ще — вірний друг греків України й поборник рівності, той, хто завжди пам'ятає про своє грецьке коріння, багаторічний надійний партнер ФГТУ — це все про Дмитра Валерійовича Лубінця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Саме він сьогодні відзначає свій День народження!

Напевне, усіх слів у світі не вистачить, щоби висловити нашу вдячність панові Дмитру! У цей непростий час він завжди поруч із греками України — надає сприяння у проведенні благодійних свят, допомогає отримати безпечне життя дітям, дбає про евакуацію громадян, підтримує впровадження сталих політик щодо етнічних спільнот. Ми зичимо Вам, пане Омбудсмане, довгих і щасливих років життя, невичерпних сил, душевного спокою й радісного сімейного життя!

Хроня пула!

Львівський грек Костянтин Мадзапета

Походив зі впливового львівського патриціанського роду Мадзапетів (Мазапетів). Син Мануїла (Маноліса) Мадзапета, заможного купця та члена львівського братства. Здобув гарну освіту. Успадкував батьківську справу й водночас стає активним членом Львівського братства. Мешкав на вулиці Руській.

Підтримував талановитих майстрів, особливо друкарів, граверів, художників. Першим надав істотну підтримку Михайлу Сльозці. Завдяки сприянню Костянтина Мазапети, Сльозку було влаштовано до друкарні братства.

У 1633 році на елекційних зборах братства його було обраний заступником старшого братчика, водночас К. Мадзапеті були довірені ключі від братської скарбниці. Йому й писареві братства В. Буневскому братство доручило контролювати рівень церковного співу серед учнів братської школи, оскільки Костянтин вважався знавцем церковного співу. Багато музичних творів, що виконувалися, були зі збірки Мадзапети. Того ж року сприяв прийняттю до братства М. Сльозки й призначенню того керівником братської друкарні.

У 1636 році Мадзапету було обрано членом Колегії Сорока мужів (Collegium quadraginta virorum) — представництва міської громадськості (поспільства) при магістраті міста. На цій посаді відстоював інтереси братства й усього православного населення Львова.

У 1637 році обирається старійшиною братства. На цій посаді залишався до 1640 року. Під час своєї каденції продовжував почату справу його попередниками щодо отримання позитивного судового рішення в боротьбі зі Львівським магістратом щодо урівняння прав православного і українського населення з поляками та німцями.

Водночас постійно допомагав Успенській церкві, вносячи коштовні дари. Відомий подарунок 1638 року — хрест — наданий К. Мадзапетою разом з іншими старійшинами Гаврилою Лянґишем, Михайлом Алвізі, Олександром Прокоповичем.

Про точну дату смерті Костянтина Мадзапети невідомо. У літературі існує кілька припущень про час і місце, згідно з якими називається 1648 або 1649 рік. Вважається, що інвентар його бібліотеки 1650-го було складено вже після смерті Мадзапети. Втім, існує версія, що той помер приблизно 1656 року.

Джерело :Лильо І. Нариси з історії грецької громади Львова XVI—XVII століть. Львів, 2002.

Саме збереження нашої культурної скарбниці і є одним із основних завдань ФГТУ!

Витоки спільноти. Ми й наша Батьківщина

Вже далекий від нашого сьогодення 1778 рік. 23 квітня — свято Христового Воскресіння, таке шановане нашими предками — греками-християнами. Крим, де наш народ жив віками, зберігаючи у нелегких умовах той самий "вогонь еллінізму" — дух, культуру й традиції.

В церкві Успенського скиту пролунала промова духовного лідера кримських християн — митрополита Ігнатія.

"- Треба виходити з Криму!". Це означало, що грекам зовсім скоро доведеться полишити свої будинки, те, що було нажите важкою працею, покинути край, де вони зростали і де були могили їхніх предків.

" - Хоч ріжте нас, хоч вбивайте, але нікуди ми не підемо!" — казали мешканці кримської Стили. Майже ніхто не хотів залишати Батьківщину і йти у нікуди, знаючи, що навряд чи ще зможе повернутися...

Це було переселення проти волі народу. На новому місці зима була важкою, на шляху починалися епідемії страшних хвороб. Багато хто так і не дістався приазовської землі.

У Приазов’ї греки заснували місто Маріуполь та декілька десятків сіл, названих на честь тих, кримських, які довелося покинути. Перші п'ять років народ не полишав думки про повернення до рідного краю, але це жорстоко каралося.

Минули роки, було докладено чимало зусиль, щоби Приазов’я стало квітучим та благодатним краєм. Величезний внесок у його розвиток зробили греки. Феоктист Хартахай, Георгій Псалті, Леонтій Калері, Архип Куїнджі — освіта, культура, мистецтво, благоустрій.

Після революційних буремних подій 1917 року була створений Маріупольський союз грецького народу, який очолив Ілля Пічахчі. Він підтримав починання Української Центральної ради й хотів приєднати Маріупольський повіт до України.

З початком доби "коренізації" почався справжній розквіт культури греків Приазов’я.
Поезія, преса, освіта, театр...
Засяяли такі зірки, як Георгій Костоправ, Василь Галла, Данило Теленчі, Павло Саравас.

1937 рік... Доба Великого терору. Всією країною неслася страшна машина сталінських репресій, забираючи безліч життів.

15 грудня була підписана директива про боротьбу з "грецькими агентами розвідки й антирадянською діяльністю". Кожен представник грецького народу нині вважався носієм небезпеки для радянської держави.

Під цю хвилю потрапляли усі — від педагога й письменника до звичайного селянина. За надуманими звинуваченнями було заарештовано, а потім розстріляно майже увесь цвіт греків Приазов’я — поетів, акторів грецького театру, викладачів педтехнікуму, працівників редакції газети.

Рідні заарештованих роками не знали правди про їхню подальшу долю.

На весну 1938 року в деяких селах не залишалося жодного чоловіка від 18 до 60 років.

Ці часи залишили величезний відбиток у пам'яті й свідомості народу, спричинили його "оніміння" на десятиріччя.

Але той самий "вогонь" не вдалося загасити репресивній владі, й голос народу став лунати з оновленою силою. Почали публікувати поезію рідними мовами, проводити свята, гуртуватися й розвивати свою культуру.

Центром еллінізму, як і всю свою історію, стало місто Маріуполь.

2014 рік... Знову на нашу землю ступила нога загарбника. Грецькі села опинилися по різні боки "лінії розмежування". Люди потерпали від обстрілів російських військ.

2022 рік... Війна розгорнулася зі страшною силою. День і ніч центр українського еллінізму — Маріуполь зазнавав авіабомбардувань, артилерійських ударів. Місто було майже знищене.

І знову, грекам Приазов'я довелося полишити свою Батьківщину, шукати порятунку на чужині. Вся матеріальна й духовна спадщина народу опинилася під величезною загрозою.

Але знову, скрізь темряву, пробивається той самий вогник — незламний дух нашого народу. І жодній силі на світі не вдасться загасити це світло! І ми завжди пам'ятатимемо рядки Анастасії Папуш: «Ми — греки України! Ця в нас путь!», пам'ятатимемо й слова Доната Костянтиновича Патрича про унікальність наших етногруп греків України. Ми маємо свою культуру й свою історію, свої автентичні орнаменти й вбрання, свої свята, свої мови, які збереглися саме на теренах нашого краю й не були нещадно забуті, як у інших регіонах поширення еллінізму.

UA/ELL

За дві години до ковчега на Осипенка приходять Наталка, Вітя й Сашко. Вони показують відео. Бомба впала через дорогу від нас, у лікарняному містечку. Вирва величезна, її розміри вражають. На проспекті Миру немає живого місця.

Одна жінка сказала, що найбільше в маріупольському пеклі вона боялася голоду й поранення. Не знаю щодо голоду. Авіаудари відбивали апетит геть-чисто: просто сидиш і чекаєш, коли знову з’явиться літак.

Намагаєшся вирахувати, скільки разів він пролітав повз. І думаєш: "А раптом саме сьогодні російський льотчик натисне на гашетку над твоїм будинком?"

Сили немає вже навіть на прокляття. Тільки просиш, аби не поранило. Не відірвало руку чи ногу, бо до лікарні потрапити непросто, а стікати кров’ю на очах близьких не хочеться.

В Маріуполі небезпечно скрізь. Нема жодного куточка, де можна сховатися. Удари ракет і свист мін, металевий брязкіт і шипіння величезного дракона. Звуки та вібрація, навіть якщо заснув, виколупують душу.

Місто, де живі схожі на зомбі. Я точно схожа. Найстрашніше - перестати боятися. Коли вже до всього байдуже.
Надія Сухорукова

Μάχη για την Ουκρανία. Ένα μήνυμα από την πολιορκίμενη Μαριούπολη. Μέρος 2

Δυο ώρες πριν από τα γεγονότα στο κάδο στον Οσιπένκο έρχονται η Νατάλια, ο Βίκτωρ και ο Αλέξανδρος. Δείχνουν ένα βίντεο. Η βόμβα έπεσε ακριβώς απέναντι από εμάς, στο νοσοκομειακό χωριό. Είναι τεράστια η καταστροφή, οι διαστάσεις της εντυπωσιάζουν. Στη λεωφόρο Ειρήνης (Myru) δεν υπάρχει κανένα ζωντανά.

Μια γυναίκα είπε ότι περισσότερο στην κόλαση της Μαριούπολης φοβήθηκε την πείνα και τραυματισμό. Δεν γνωρίζω για την πείνα. Οι αεροπορικές επιδράσεις μου κόβουν εντελώς την όρεξη: μόνο περιμένω να επιστρέψει ξανά το αεροπλάνο.

Προσπαθώ να υπολογίσω πόσες φορές πέρασε δίπλα μου. Και σκέφτεμαι: "Και αν ακριβώς σήμερα ο ρωσικός πιλότος πατήσει τη σκανδάλη πάνω από το σπίτι μου;"

Δεν έχω πια δύναμη ούτε για κατάρες. Απλά προσεύχομαι. να μην τραυματιστείς. Να μην χάσει το χέρι ή το πόδι, γιατί είναι δύσκολο να φτάσω στο νοσοκομείο, και δεν θέλω να ρέει το αίμα μπροστά στα μάτια των αγαπημένων μου.

Στην Μαριούπολη είναι επικίνδυνα παντού. Δεν υπάρχει κανένα μέρος όπου μπορείς να κρυφτείς. Οι ρουκέτες πέφτουν και τα ουρλιαχτά, ο μεταλλικός θόρυβος και ο σίγλος ενός τεράστιου δράκου. Οι ήχοι και η δόνηση, ακόμα και αν κοιμάσαι, σου ξεσκονίζουν την ψυχή.

Η πόλη όπου οι ζωντανοί μοιάζουν με ζόμπι. Σίγουρα κι εγώ. Το πιο τρομακτικό - να σταματήσεις να φοβάσαι. Όταν είσαι αδιάφορος για τα πάντα.

Πηγή :Ναντία Σουχορούκοβα, από το βιβλίο «Μαριούπολη. Ελπίδα»

Відбулася зустріч голови Федерації грецьких товариств України Степана Махсма із Екзархом Вселенського Патріарха в Україні єпископом Команським Михаїлом.

Зустріч відбулася у приміщенні Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні — Андріївському храмі у Києві. Єпископ Михаїл і голова ФГТУ обговорили можливі шляхи співпраці між Федерацією й Ставропігією у галузі вивчення грецької мови в Україні й загалом, у розвитку еллінізму в країні.

У своїй промові Степан Махсма описав Екзархові реорганізаційні процеси, які зараз відбуваються у Федерації. Водночас він заявив про необхідність спілкування між Федерацією й Вселенським Патріархатом через Ставропігію у Києві, враховуючи той факт, що відносини між українським еллінізмом і Вселенським Патріархатом мають багатовікову історію, починаючи з візантійської доби.