• по білому світу лезо чорне
  водить собою людей,
  ніби бджоли осінній день.

на зустріч нікого, як в штормі,
немов падолист охолов
і втратив любов.

шляхи безпритульні і вічні,
короткі, як дума про смерть.
лезо чорне поперед себе
котить сонце за роги.

світ, як час,
марою покритий
і торопіти кудись не варт.

білий світ із напруги зітканий,
як війна - із втрат.

Віталій Білозір

твій лист із відбитками мокрими
повний речень куцих, швидких,
немов бережани плаксивої осені
обірвали їх.

на кінці у листі, ніби в серці,
сотні сонць солопіли ниць,
і провівши за руку серпень,—
зайнялись

як у полумʼї, в жарі й журбі,
як у танці дугою з другом
букви рвались самі по собі,
мов з наруги.

і паперу як часу білого,
не обведені береги,
досить слова останнього й щирого:
збережи себе,
бережи…

тут вже додати нічого:
хрестики і плюси
тяжко стояти відсіччю,
тяжко кудись нести
свої занехаєні ребра,
а поміж них любов,
цебрами зібрані спогади,
і вітру вечірнього зов.

тут білі розкидані квіти
бульварами і валами,
які якщо і кортітиме,
тяжко зібрати заново,
навіщо якщо самотньо,
навіть якщо зустрів
поглядом милості й злості,
те, чого б не хотів.

місто, в якому сонце,
дахівками — ніби звір —
в якого попросиш
вийти, а наостанок див.
місто чужого смутку
місто потертих стін,
місто гамору й люду
місто, яке не залишить
тебе один на один.