"станом на сьогодні жодної заявки від ЗСУ, тероборони або інших воюючих підрозділів, які надійшли на адресу черкаської міської ради, незадоволеної - немає" (с) Юрій Тренкін, секретар ЧМР

Звісно не надходить, бо навіть підтримка бойових підрозділів перетворилася в кулуар і щоб отримати крихти і попросити треба пройти через депутатсько-чиновницьке обговорення і конкуренцію з колегами-військовими.

Закупіть дрони і крила необхідної комплектації і мій підрозділ без вагань прийме їх на баланс.

А не змушуйте нас ставати в позу порошайок і на щось там сподіватися і з кимось домовлятися.

Небайдужі люди і волонтери, чомусь самі постійно запитують, що нам потрібно. А тут прохані чиновники і депутати..

Сьогодні я зрозумів одну істину, якою хочу з вами поділитися.

Всі ці дискусії навколо виділення коштів на молодіжний баскетбол у Черкасах, а не на підтримку ЗСУ, змусили мене заглянути в коментарі і прочитати думки різних сторін.

Юні баскетболісти ледве не прямим текстом пишуть, що незважаючи на війну, їм важливо досягти успіху, щоб отримувати великі гонорари і потім донатити на війну.

Очевидно, що у спортивних школах навчають думати про успіх і досягати його будь-що, а суспільтво створює кліше - «аби не курив траву в підворотні».

Зовсім недавно, юні футболісти Динамо-u19 засвітилися під час гулянок. В комендантську годину. В нічному клубі. Під час війни.

Все було б нічого, адже зрозуміло, що молодий організм хоче гуляти. Проте реакція молодих спортсменів пригнучіє, бо вона приблизно така - ми футболісти, ми отримуємо велику зарплатню, донатимо і платимо великі податки, відчепіться від нас.

Ну і вже легендарна реакція одного із них: «угомонитесь, журналюги», - лайк під якою поставили десятки молодих спортсменів, що «прославило» їх на пів України.

До чого я це все веду?

Коли я був малим, я пригадую, як дивився фільми про американських підлітків, їх навчальний процес і заняття спортом.

Мене завжди дивувала і захоплювала їх система, коли героям фільму забороняли займатися з командою, якщо їх показники з інших предметів були низькими, через що, юні спортсмени були змушені підтягувати свої оцінки.

Так от, істина в тому, що спорт без всього іншого виховання - ніщо!

Коли наше суспільство гналося і вкладало в молодь ресурси із гаслами: «аби не в підворотні», «шанс вибратися в люди», «буде прославляти нашу країну», ми точно забули про все інше.

Навряд їх сильно мотивують вчитись, бо судячи з коментарів, які я читав, деяким навіть писати важко.

Навряд юним спортсменам кажуть, що вони приклад для інших, що вони фізично сильні чоловіки, які при необхідності, в майбутньому мають захищати свою державу.

Їх кумири, тисячі фізично сильних спортсменів, яким за 25 років, ганяють мячик в різних видах спорту, як ні в чому не бувало, бо у них робота така - «прославляти Україну».

А чим тоді займаємося ми?

P.S. Є багато достойних спортсменів, яких я поважаю. Напевно у вас були хороші батьки, тренери і оточення. Поділіться думками.

Депутати могли б приймати більш змістовні і справедливі рішення, якби сесії проходили не далі 15км від лінії зіткнення.

Навіяно постійними срачами навколо розподілу місцевих бюджетів.