Замовили з подругою такі прекрасні закладинки 🤎
Та, що з картиною Архіпа Куїнджі, точно піде до «За Перекопом є земля»

Дочитала книжку Олександра Будька на позивний «Терен», який ще відомий своїм проєктом «Відвал ніг» про інклюзивність у містах України. Як можна зрозуміти, на війні Терен втратив обидві ноги.

Заходжу в рорк і бачу отакий відгук. Я шось дуже сильно розізлилася, бо писати, що не вистачило прописаної кінцівки, коли на останніх сторінках автор розповідає, як втратив кінцівки… це пиздець як цинічно.

За ці останні дні немає сил писати відгуки або змістовний контент, але хочу поділитися з вами перекладацькою байкою, яку я згадала на днях.

Приходять мені редакторські правки до книжки (не «Теоретично це кохання»). Гортаю я їх і бачу таку от цікавинку.
Контекст: герої грали у певну настільну гру, і головна героїня виграла.
Я й пишу у перекладі: «вона його виграла» (може, тут галичани вже почали хіхікати).
А редактор пише мені: «краще б виграла у нього, а не виграла його, бо виграти ще вживається в контексті шпіліндрикатися».

Абияк розшифрувавши значення останнього слова, я як справжня волиняка трохи прифігіла і пишу своїй подрузі зі святої Галичини, мовляв, ти вопше таке чула? А подруга мені й каже, що так, грати чи виграти когось має отакий відтінок значення, як підказав мені редактор 🤣

Він лишив цю зміну на мій розсуд, але я шось побоялася лишати як було і замінила все. А тепер у мене два питання до вас: чи знаєте ви таке значення цього слова, і якщо так, то звідки ви?

А ця байка, до речі, ще раз доводить, що хоч з англійською в мене все супер, то з українською, як не іронічно, треба ще вчитися 🤡

#omc_translation

Гортаю сьогодні пости на цьому каналі і розумію, що, схоже, я поспішила купувати «Випадок із Рейчел» 💀

~~Хоча варто було це зрозуміти вже тоді, коли стиль порівняли із Саллі Руні…~~

`Р. Сейґер «Middle of the Night»

⭐️ 3.5/5
🛏️ 4/5
👻 2/5`

У липневу ніч 1994 року десятирічний Ітан разом зі своїм другом Біллі ночували в наметі у дворі Ітана. Зранку Ітан прокинувся, але Біллі поруч не було – хлопчик зник та лишив по собі свої кросівки та дірку в наметі, вирізану ножем. Тридцять років потому, коли Ітан повертається до батьківського дому, загадку зникнення Біллі досі не розгадано. Однак Ітану починає здаватися, що він відчуває присутність Біллі, і низка дивних події змушує його повернутися у памʼяті до тієї ночі.

👉У відгуку будуть невеликі спойлери, я їх ховатиму.

Це найновіша книга Сейґера, і я чекала на цей реліз. Як на мене, усі його книги ідеально підходять до жарту літнього трилеру, і цей не став винятком – хіба що він не був аж такий thrilling, а більш спокійний та простий.

Уперше в цього автора головним героєм є чоловік, а не жінка. Можливо, завдяки цьому в нас нема одного із класичних прийомів Сейґера, який вже трохи набрид: головна героїня, що спить із якимось ремонтником/сусідом, який здається підозрілим, і вона потім його звинувачує, але він виявляється невинним.

Оповідь ведеться у двох часових лініях: теперішній час та два дні у липні 1994 року, переддень зникнення Біллі та власне день, коли він зник. Також час від часу ми отримуємо розділи з POV різних жителів містечка та їхні версії подій тієї ночі. Завдяки цьому автор намагається нас трохи заплутати і навести підозри щодо викрадення Біллі на різних людей. До речі, мені сподобалося те, що коли оповідачем виступає хтось із дітей чи підлітків, то стиль оповіді підлаштовується під вік, а не лишається таким самим (через це я закинула книгу «Penpal» – мене дратувало, що головний герой в дитячому віці описує все як дорослий).

Найбільше мені сподобалось те, як автор поєднує історії сусідів – типова small town mystery. Також мені зайшла лінія із загадковим дослідницьким інститутом (привіт «Дивним дивам») і Біллі, який вірив у привидів. Однак сама детективна складова та її розвʼязка були трохи слабенькі, як на мене. Містичні елементи трохи витягнули книгу для мене – я люблю, коли натяк на привидів лишається без пояснень.

Ітан як головний герой дуже прісний, і у нього дві основні риси: те, що його найкращий друг дитинства зник, і те, що він не хоче дітей та посварився через це із дружиною. Сюжетні повороти трохи нагромаджені докупи в кінці, і для мене це одна із проблем у багатьох трилерах – не дуже цікаві 70-80% книги та різке бомбардування несподіванками у самому фіналі.

Загалом це якраз трилер на трієчку – непогане чтиво на один раз. Чудово вписується в піджанр літніх трилерів і читається легко та швидко. Не найсильніша книга Сейґера (я б порадила «Home Before Dark» або «Востаннє, коли я збрехала»), але варта уваги.

#omc_summer #omc_thriller

Дуже рада бачити стількох нових людей на каналі, хоч я і трішки в шоці 😅

Здебільшого я пишу тут саме про книги та прочитане, тож рекомендую ознайомитися із закріпленими постами, де є трішки про мене на про навігацію на каналі ⬆️

Одразу мушу сказати, що я не зможу розповідати про перекладені мною книги, які ще не були анонсовані «Віватом», але з радістю буду ділитися новинами про подальші анонси (на які я вже дуже чекаю) та всякими перекладацькими приколюхами 🙂

А поки що намагатимуся щотижня до виходу «Теоретично це кохання» ділитися чимось цікавим про книжку чи процес перекладу (вибачте, я буду annoying і не замовкатиму про це ще певний час).

Тож сьогодні хотіла розповісти кілька цікавих фактів про «Теоретично це кохання»:

🌟Це найакадемічніша книга Гейзелвуд. У післямові авторка згадує, що давно хотіла написати книгу, яка б висвітлювала часто несправедливу та іноді відверто безглузду політику академічного світу. Гейзелвуд навіть надихнулася реальним випадком, коли професор фізики подав безглузду та позбавлену сенсу статтю до провідного академічного журналу, і коли її прийняли, цей скандал став ілюстрацією недбалості академічних авторитетів.

🌟Якщо вам полюбилася пара Олівії та Адама з «Гіпотези кохання», у цій книзі ви зможете дізнатися, як у них все склалося далі 👀 (раптом що, це сказано у присвяті, тому не бійтеся, я не спойлерю).

🌟Поки що це остання «академічна» книга Гейзелвуд із надалі анонсованих - подальші її героїні не є науковицями, тому якщо вам сподобався «науковий» сеттінг попередніх двох книг, раджу хапати цю, бо далі нас чекатиме щось зовсім інше.

🌟Робоча назва книги була інша, тому приємним сюрпризом стало те, що зрештою затвердили саме мій варіант 🥺

🌟Рейтинг цієї книги на ґудрідз 4.11/5, що ставить її на друге місце серед усіх книжок авторки після «Гіпотези».

#omc_translation

Ні ну ви подивіться який збір!!

❔ On an unrelated note хочу пошерити цей тікток, який мені колись вискочив.

Іноземці, які їдуть в Туркменістан і дивуються, яка це дивна країна! Все таке помпезне і порожнє! Оці золоті статуї лідерів, нема машин, розкішні готелі, а де ж звичайні люди? Must be the weirdest country on Earth!

Weirdest country in question: чергова тоталітарна держава з отакими потьомкінськими столицями, де люди вмирають з голоду в селах. Якби ж то на додачу естетичних тіктоків, які збирають купу лайків та поширюють туризм в таких країнах, ще розповідати, що там робиться, було б більше толку.

Так само мене дратує оцей несвідомий туризм в КНДР. Туристи сприймають цю країну як якусь дикуху, і знімають та викладають лише те, що дозволяє уряд. Цим вони лише фінансують всю цю машину і поширюють наратив держави про те, що, мовляв, дивіться, у нас тут класно! Чисто! Спокійно! Не знаю, як хтось сприймає такі поїздки як звичайні екскурсії, у мене від однієї думки мороз поза шкірою йде.

А вчора безмежні простори тіктоку підкинули мені відео з естетикою… Придністровʼя. На 700 з чимось тисяч лайків. З коментами, де вестерни пишуть, як хочуть туди поїхати 🤡
Іноді я дивуюся з того, скільки людей не вміють користуватися гуглом.

Досі думаю про всю цю історію з читанням жінок та чоловіків, і згадала нещодавну розмову з подругою, а також Євгена Клопотенка.

Ми говорили про трилер («Сад метеликів»), і вона думала, що автор чоловік, і це її бентежило. Я спочатку злякалася, що так і є, бо я ж думала, що то жінка, але виявилося, що я була права і то таки жінка.

Чому мене це налякало? Книга містить детальні описи зґвалтування і насильства. І якби це писав чоловік, мені було б дуже некомфортно це читати. Коли це пише жінка, я бачу в цьому страшну історію про маніяка та силу жінок, які підтримують одна одну у такій жахливій ситуації. Але коли в нас всякі Євгени Клопотенки можуть публічно сказати про те, що мріють посадити дівчину в клітку і спостерігати за нею, то я не зможу не думати про те, а раптом ця книга є чиєюсь збоченою фантазією.

У той же час в тіктоці доволі популярні рекомендації книг в стилі I support women’s rights, but I also support women’s wrongs. Це книги, у яких головні героїні – це жінки, які пустилися берега: вбивці, канібали і тд. І я постійно зберігаю такі рекомендації, що може здатися лицемірним, адже якщо в книзі жінка ріже чоловіків, то це ніби окей, аби не навпаки. Але насправді тут все глибше.

Жінки так клюють на таку літературу, бо погані жіночі персонажки геть не поширені. Ми звикли до того, що або жінки в книгах хороші, позитивні та сонячні, або вони слугують як любовний інтерес для головного героя. Навіть усілякі популярні фентезі із жіночими персонажками в центрі не допустять, щоб героїня здавалася непривабливою – злою, жорстокою чи кровожерливою. Тому можливість побороти ці стереотипи та почитати про unhinged women приваблює.

І найголовніше — зазвичай жіноча жорстокість чи злочини в таких книгах є метафорою для чогось. Прийняття себе, жіночої сексуальності (чергове табу у світі), дорослішання, материнство – все, що завгодно. Немає приколу в тому, щоб просто читати про кров та кишки. Хочеться підтексту, хочеться думати про книгу днями та розбирати її на частини.

Тому мені подобається злет «негативних» протагоністок в центрі популярних книг чи фільмів. Але при цьому мені потрібно, щоб про це писала жінка, щоб вона описала жіночий досвід, і щоб ми не отримували чергову сексуалізовану femme fatale.
You go girls 🩸