Звідкіля у нас усі ці знання:
Як можна розуміти, на яку із тривог бігти в укриття, а яка не твоя?
Як можна орієнтуватися у місті, більшому за САМ Нью-Йорк?
знати, на якій станції метро перехід до бабусь, що продають бузок: Театральна чи Хрещатик?

Звідки ми знаємо систему застилання постілі на верхній полиці в плацкарті?
Я вже не кажу про усі ці пісні — це вже точняк колективна пам’ять!
І запах оцей із дитинства! Ну, ти точно його пригадаєш!
Очі заплющуй! Скоріш! Бо ще троха і упустиш той спогад, ну!

Тож не дивуйся звичайному плину подій!
Дістати уламки із пам’яті — справа ледь не з найлегших.
Тримай у руках ці традиції і цей щем поколінь.
Одна голова на всіх. Як там в твітері кажуть? А де мінуси?

Слухаю як дихаєш уві сні і як дощ ляпотить.

Тягну руку з вікна — дарма. Не дістать!
Тягну ще і вдихаю.
Вдихаю цю мить аж до самого дна!
Щоб сповна.

Будеш дихать у сні — буде й дощ ляпотіть.
Як не спиться, то дай злива змочить чоло.
Краплі теплі, живі. Лускотять і блищать!
Я — жива!
Я жива?

Хай періщить, іде, а під ним — шелестять
теплі липи опісля задушного дня.
Ну а я,
Буду поруч сидіть, слухать, як ляпотить.

І як дихаєш ти уві сні.

Сонце сідає за лісосмугу
І котиком лащиться тобі об ноги.
Прямує між перчик до твоїх долонь,
Прямує поміж помідори.

Стрибає.

З листочка на інший і знов,
збирає курей, бо вже вечір.
Там двоє біленьких і троє є сірих!
Закриває курник, щоб попередити втечу.

Сонце сидить на червонім стільці.
У сонця надвечір болять сильно нозі.
Кусає помалу налиті теплом
фрукти й наповнені сіллю сльози.

І плечі,укутані в холод і сутінки,
Для серпня це - традиція давня.
Сонце сидить на червонім стільці і каже: «Життя — це тільки страждання.»