[мистецтво саморуйнування]

бéзуми простору тиснуть на тіло
спазмом обсотують хижо й зміїно
обриси наче з полотен Моне —
/ вночі я десертно руйную себе /

руйнація гейби малесеньке чадо
обляпує спліном як шоколадом
благає про поміч — тупо кричить
..тихо малятко тихесенько цить..

сни кольорові димлять на балконі
інсомнія звʼязує помисли голі
і тільки годинник муркоче у сні
[ти ж бо віддавна сама собі звір

сама собі стріли — сама собі зброя
сама собі ціль — сама собі боязнь
в тайфуні тривоги що давить під дих
ти анулюєш чуттєвість до крихт]

руйнація хрипне / чуєш? / кричить ..тихо малятко тихесенько цить…

[лампи Парижу]

у нього очі мов лампи Парижу
де губляться книги квіти й коти
я також легально тут-от залишусь
щоб і́рисом білим у ньому врости
я ві́ршем лелійним в подобі квітковій
відлиюсь смугасто на тілі блідім
будучи з ним у інтимній надзмові
я стану в Парижі — нічим і усім
двоїтиму ніжність й ховатиму ласку
в цнотливі сапфірні тунелі й кути
часом в Парижі буде вщерть важко
та очі зорітимуть мовби бурштин
бо в йóго серці є цілі системи —
є сонце смішне і навіть ба Марс
є місяці чисті й безбожні венери
і я там тону — він мій Ла-Манш
він мóя Мексика й моя́ Аргентина
зрідка він мій психопат-льодовик
що біситься в віях й усіх моїх згинах
що семіотично у світ сей проник

бо в нього очі мов лампи Парижу
де мирно буттюють книги й коти
і я тут побуду — на овсі залишусь
щоб вічі зоріли неначе бурштин

`любов виникає без правил
й зникає неначе англійка
бог очевидно проґавив
містерію плинности тільки
бог же допевне в нірвані
в симфонії гнучкости тіла
зализує бронзові рани
людям що тихо тремтіли
в запаху щастя і кривди
в хибности серця людського
любов-бо втікає як привид
під вії до нашого бога
бо збіса земним цим любити?
сплітатися з кимось як кішка?
кожен із нас трохи вбитий
мовчанням в студеному ліжку
спліном мереживно-синім
киснем котрого так мало
скільки любови донині
під віями в бога зосталось?
скільки її десь у згинах
в долонях венах і шрамах?

чому ж кожніська людина
блукає як бісова рана?`

[у цвіті кульбаб]

дороги,
що в дитинстві здавалися безкраїми,
теперечки мають лише 40 хвилин.
справи, котрі вбачалися химерними,
зробилися унівець нудотними.
люди-соняхи,
люди-метелики,
люди-барбариси,
люди-кактуси,
люди-бульбашки
стали просто людьми,
яких щось ятрить всередині,
які втікають від себе до себе —
инших, студених, німих.
речі,
які були недосяжними, — доступні.
міста-гіганти — тільки мурашники.
усе в тебе на долоні, людино,
але що з цього?
де ти згубила своє внутрішнє дитя?
з ким воно і, врешті, — де?
а взагалі — воно ще живе?..

колись для щастя треба було мало.
доста було обіймів тата.
і вінків із кульбаб.
весною
я найдужче за все
любила летіти до таточка,
показувати йому смішний вінок
і чемно чекати цілунок у жовтий ніс.
тоді я чулася найщасливішим чадом.
найперше, бо яріла весна,
по-друге, бо була ціла фоса кульбаб,
по-третє, бо татко був зі мною.
дитинство минуло,
коли він здався в небесні полони..
і щастя погасло — природньо, еге ж.
я любила сонце, молоко і трави.
любила збирати комах,
малювати блакитних і золотих папуг,
бігати до джерела босоніж.
я любила бути сама із собою.
дивно —
мені завше цікаво наодинці.

у миті, коли тиша приколисує стіни,
подеколи вчувається дитячий голос —
це моя внутрішня дитина
ледь звучно муркоче:
[я тут, у цвіті кульбаб, чекаю цілунка в жовтий кирпатий ніс.. ну, де ти?…]

captivitas
[з лат. — полон]

ховаюсь у шкірі / корчу людину
крокусом квітнуть вени й судини
піниться кров як вишневий компот
тіло — це зчорта звіриний бойкот
дробиться сплін на пух попелястий
інсомнія ночі підштовхує впасти
у ванни нарцисів колючих як скло
де всяка пелюстка пожалює сон
і все гейби просто — у тебе є тіло
є вічі в котрих то чорно то сіро
є руки як круки благальні та білі
і губи зі смаком цукру й ванілі
ключиці як ринви із порцеляни
веснянки на носі — ка́вові плями
і в цьому хаóсі спинися на мить:

[у тебе є тіло що тупо болить]

та справді Евкріте — волі немає
із тілом глевким огорненим краєм
і справді мій милий — небо далеко
бо в кожній людині є власне пекло

*** його очі — се мій улюблений фільм, який я готова дивитися спірально, себто вічність, а відтак рівно стільки, скільки я хочу бути з ним. його погляд завше світлий і теплий: ясніє ніжно-м’ятна кора, дразниться осіннє горіхове листя, підтоплений мʼякий…

[руйнація]

колись не буде розділових знаків
зникнуть всі букви — за ними слова
пропа́дуть поети й фіалкові панки
розвіється навіть скрушна зола
не буде вулканів і кратерів та́кож
тунелів і сховищ — окопів й ходів
не стане зірок і галактик от якось
котроїсь весни не помітиш морів
десь дінуться гори а може і штати
провалиться мюнхен оттава і львів
від сього захочеться хижо кричати
та ніхто не почує конвульсію слів
зникне з шухляди світлина із татом
не стане книжок видавництв і листів
не буде експрес у підзорʼї літати
і девʼять життів відберуть у котів
щезнуть тюльпани і пірʼя пташине
розтануть лагуни геть нанівець
згубляться давні французькі картини
модерну й бароко теж буде кінець
погаснуть ліхтарики й дами пікові
втече ніагар за декади хвилин
не буде двокрапок у нашій прамові:
світ сей пропа́де як порох і дим
та коби б я могла змінити фінали
когóсь заховати чи моʼ вберегти
то ми би з тобою достóту літали
бо я би хотіла
щоб вижив
лиш ти

[супротив]

смерть як метелик сідає на руку
смерть як сполохане архідівчисько
носить на плéчах рубінових круків
муркіт пташиний завше надблизько
зойкіт з юдолі десь за два кроки
гіпюром відділений попліч від нас
дияволи з люду в здурілому шоці:
дияволи носять червоний атлáс
і ловлять кайфи́ від Верді чи Баха
пʼючи́ каберне в басейнах скляних
грають у покер та іноді в шахи —
кожна людина для них трохи псих
дияволи люблять троянди і вишні
будують оселі з каменю й скла
дияволи всі — це люди колишні
що легітно тóркнули бурого дна

рецепція світу ляпаса ріже —
капслоком у пеклі вилито кровʼю
[ніколи не буде так як раніше смерть забере усе це з собою]

(я ніколи не була в пеклі (негадано, еге ж?), та якби воно існувало, то гіпотетично мало би такий вигляд)*

[антивічність]

знаєш лю́бий —
пíнисті ріки вмирають зимою
і небо-люстерко тріскає в січні
стогне луною бздурно німою
розхитана господом вічність
линуть з підзорʼя архікинджали
наче пташата слабкі з паралелі:
ось тобі мед і ось тобі жало
ось тобі смерть з карамелі
ось тобі сонце — ось тобі сонях
ось тобі навіть ціла людина!
змучена клятим псевдобезсонням
вкрита мережкою чорного диму
кришиться ґрунт як печиво чорне
воронячо каркає в вибитий простір
і хтось цей світ доконче загорне
у покривало старе десь о шостій
небо синдромом заклякло у січні
вкрилося льодом і квітами зовні

/знаєш лю́бий/

я зовсім не вірю у вічність —
час зачиняти двері безодні

[melancholia]

маркітний дощ потворно свище
курсивом тисне сум все глибше
в піднебʼї геть глухім й незрячім
хтось як дитина
дзвінко
плаче
ниряє в чорний померк світло
немов в ожинове повидло
та дощ завжденний лиє й лиє!
скажіть – хто боляче
зробив
Марії?
вокзали вʼязнуть в джемі спліну –
так грузнуть й люди з пластиліну
і хтось покурює з балкона
під [капітана]
паліндрома
гроза – спіральна та циклічна –
під флісом синьо-кристалічним
змиває всіх чужих з волосся
хтось є позаду?
ні:
здалося
пустотні люди в мóїм серці
бояться тут самі померти
кричать судомно і тремтливо
[врятуй себе..
і нас
від зливи]