[додому до медуз]

поїхали звідси додому до тишу пурпурних медуз де ерос прищеплює втому де епос тілесний як душ ми люди з зефіру і пудри наш світ\-бо немов праліне — цукерність між нами най буде й ніжнóта.. най ба не мине бо вдома ми станем собою: приструнчимо арфи медуз зариємось в азбучну хвою сочистих зелених тіл\-груш оголимо крихкість еллади у запахах кедру й сливок на ліжку відтінку лаванди в постéлі приємній мов шовк удома все буде як треба: губа до губи й рука у руці і крапельки сьомого неба дощем відібʼються на склі кулястих зіниць мов плутонів що чемно зоріють з\-під вій як добре що в ліжку нас двоє як добре — в домівці одній ми будемо вдома мовчати у спокої чайнім й смачнім в обіймах духмяної мʼяти —
ходімо додому..
коханий
хо-дім

[субтильність]

ти мені незаконно гарний
ти мені шизофренно треба —
ти ніби паризька книгарня
в атла́сі вершкового неба
що цукром всипає сі плечі
пестливо і так ірисково —
спини сей субтильний надвечір
своїм безупинним стоп-словом
і світ спеленай у бавовну —
най все тут спочине в дрімоті
й істерику вулиць півсонних
ти просто repeatʼни на потім
бо я сього міста не хочу —
без тебе тут спати жахливо:
сирени так виють по-вовчи
й на віях колишеться злива
плафони сповзають додолу
говорячи знову про марне
про темінь таку кольорову
й любов сю —
до дурості
гарну

`***

зруйнуй мене
як вавилонську вежу
я лиш тобі отут належу
я лиш тобі пишý ці вíрші
я лиш для тебе
в світі
вічнім
я тут —
малюю кару осінь
дощі тобі — ці голі й босі
усе зелене лиш для тебе —
і я/
і мóє сьоме небо/
і бéзмір тіла
глиб тремтливий
зірки на пальцях
бздурні зливи
кармінні айстри на лопатках
і серце гейбито лампадка
несмілі вдихи-боягузи
що розстібають мої блузи
і мокрі бедра-оригамі
увесь мій тиш
і кожен
гамір

я тут тобі щось трохи пишу
до ранку мабуть не залишусь
я тут —
твоя мінлива осінь
зігрій мій біль
і ноги
босі`

[пурпурні гіпсофіли]

спогади — немов пурпурні гіпсофіли, мов квіти, що скоботатимуть довіку своїми війками кожніське крихітне серце.

я боюся споминів про тебе,
але воднóраз мені страшно:
я так достобіса забуваю всього.
обриси твого лиця німі та хисткі.
тату на тілі — безвиразисті.
жахно — та я загубила твій запах.
як побачу в юрбищі погляд, —
не кивну ствердно,
що він твій.
бо
так
журно
знати:
більше не буде сатурна на двох.
і серця зостанеться лиш половина.
та згоді — половина всього.
я хочу мати на тебе амнезію,
щоб забути про твій гурт,
твої архетипи,
твою музику,
твої вірші,
твої звички,
твоє тіло,
твоє ліжко,
твою вишневу гітару
і мою вишневу помаду на тобі,
усіх твоїх [останніх] жінок.
я не хочу більше памʼятати,
як ти вчиш нову пісню «карни»
і називаєш мене [моя маленька],як граєш мені зранку,
обціловуючи нотами;
що ти їси на сніданок,
під що ридаєш уночі,
втрати чого боїшся щодужче.
бо мені щемко згадувати,
як ти дивився на мене незмінно,
як розстеляв перед собою,
буцім власний блідавий рояль,
і яким студеним ти був увостаннє.

бо спомини — се тирани в крафтових шинелях. бо немає, любий, нічого боліснішого, ніж памʼятати і забувати когось. памʼятати і забувати.

когось.

[алярм]

я лóвлю немовчну тривогу
тривогу й агатовий ступор
влаштовано все так убого
і здідька все вписано тупо
тривожна атака мов вибух
тривожність — як авіамаса
зависла ж у світі на вдиху —
в сорочці сього ловеласа
бо світ — реактивна заразабо світ — непозбутній параліч
Єва ж дізналась одразу —
що гульби у бога невдалі
що надто складні його рухи
що краще з едему валити
най ліпше багрові задухи
убʼють давно вже убитих**

бо жити лиш варто у сóбі чекати удома — себе! як бога у власній подобі чи ірода що під шафе :)

[мистецтво саморуйнування]

бéзуми простору тиснуть на тіло
спазмом обсотують хижо й зміїно
обриси наче з полотен Моне —
/ вночі я десертно руйную себе /

руйнація гейби малесеньке чадо
обляпує спліном як шоколадом
благає про поміч — тупо кричить
..тихо малятко тихесенько цить..

сни кольорові димлять на балконі
інсомнія звʼязує помисли голі
і тільки годинник муркоче у сні
[ти ж бо віддавна сама собі звір

сама собі стріли — сама собі зброя
сама собі ціль — сама собі боязнь
в тайфуні тривоги що давить під дих
ти анулюєш чуттєвість до крихт]

руйнація хрипне / чуєш? / кричить ..тихо малятко тихесенько цить…

[лампи Парижу]

у нього очі мов лампи Парижу
де губляться книги квіти й коти
я також легально тут-от залишусь
щоб і́рисом білим у ньому врости
я ві́ршем лелійним в подобі квітковій
відлиюсь смугасто на тілі блідім
будучи з ним у інтимній надзмові
я стану в Парижі — нічим і усім
двоїтиму ніжність й ховатиму ласку
в цнотливі сапфірні тунелі й кути
часом в Парижі буде вщерть важко
та очі зорітимуть мовби бурштин
бо в йóго серці є цілі системи —
є сонце смішне і навіть ба Марс
є місяці чисті й безбожні венери
і я там тону — він мій Ла-Манш
він мóя Мексика й моя́ Аргентина
зрідка він мій психопат-льодовик
що біситься в віях й усіх моїх згинах
що семіотично у світ сей проник

бо в нього очі мов лампи Парижу
де мирно буттюють книги й коти
і я тут побуду — на овсі залишусь
щоб вічі зоріли неначе бурштин

`любов виникає без правил
й зникає неначе англійка
бог очевидно проґавив
містерію плинности тільки
бог же допевне в нірвані
в симфонії гнучкости тіла
зализує бронзові рани
людям що тихо тремтіли
в запаху щастя і кривди
в хибности серця людського
любов-бо втікає як привид
під вії до нашого бога
бо збіса земним цим любити?
сплітатися з кимось як кішка?
кожен із нас трохи вбитий
мовчанням в студеному ліжку
спліном мереживно-синім
киснем котрого так мало
скільки любови донині
під віями в бога зосталось?
скільки її десь у згинах
в долонях венах і шрамах?

чому ж кожніська людина
блукає як бісова рана?`

[у цвіті кульбаб]

дороги,
що в дитинстві здавалися безкраїми,
теперечки мають лише 40 хвилин.
справи, котрі вбачалися химерними,
зробилися унівець нудотними.
люди-соняхи,
люди-метелики,
люди-барбариси,
люди-кактуси,
люди-бульбашки
стали просто людьми,
яких щось ятрить всередині,
які втікають від себе до себе —
инших, студених, німих.
речі,
які були недосяжними, — доступні.
міста-гіганти — тільки мурашники.
усе в тебе на долоні, людино,
але що з цього?
де ти згубила своє внутрішнє дитя?
з ким воно і, врешті, — де?
а взагалі — воно ще живе?..

колись для щастя треба було мало.
доста було обіймів тата.
і вінків із кульбаб.
весною
я найдужче за все
любила летіти до таточка,
показувати йому смішний вінок
і чемно чекати цілунок у жовтий ніс.
тоді я чулася найщасливішим чадом.
найперше, бо яріла весна,
по-друге, бо була ціла фоса кульбаб,
по-третє, бо татко був зі мною.
дитинство минуло,
коли він здався в небесні полони..
і щастя погасло — природньо, еге ж.
я любила сонце, молоко і трави.
любила збирати комах,
малювати блакитних і золотих папуг,
бігати до джерела босоніж.
я любила бути сама із собою.
дивно —
мені завше цікаво наодинці.

у миті, коли тиша приколисує стіни,
подеколи вчувається дитячий голос —
це моя внутрішня дитина
ледь звучно муркоче:
[я тут, у цвіті кульбаб, чекаю цілунка в жовтий кирпатий ніс.. ну, де ти?…]