Вже час рухатись далі. Завтра рано вранці літак на Стамбул, то я цю ніч проведу в Мардіні. Сиджу в долмуші, дивлюсь на вже рідну провінційну автостанцію, де ніколи не почуєш як персонал розмовляє турецькою. Дивлюсь на долмуші, що йдуть на Нусайбін, Іділь, Даргечіт. За кожним напрямком стільки вже пригод зібралося!
Намагаюсь зібрати якісь думки чи висновки і поки що в голові абсолютно пусто, тільки відлуння останньої розмови з мальфоно та його ученицями.
Певно, треба трохи відпочити, провітрити голову від усього, щоб усвідомити досвід минулого місяця.
А поки - останній раз в долмуші Мід'ят-Мардін.
#fieldrtip_suryoye

В якості заключного посту після поля залишу дуже робочу нотатку, яку я записала ще в Тур Абдіні. Це перелік викликів і труднощів під час поїздки, з якими я стикнулася. Це щоб не було ілюзій щодо моїх пригод ?

*?Самотність*. Колеги, друзі та рідні зайняті своїми справами, у всіх продовжується життя. Іноді я чекала по 4 дні відповідь на повідомлення. На деякі досі чекаю. А розмовляти дуже хочеться!

*?Тиск, що потрібно зібрати багато матеріалу, щоб було з чим працювати*. Насолоджуватися процесом це дуже заважає. Постійно сіпається око – а сьогодні я що запишу? Навіть вирішила собі взимку організувати поїздку за власний кошт, щоб не нервувати, що я бюджетні гроші переводжу.

*?Постійна роль стороннього, ябанджі*. Боже, я так втомилася поясняти чому моє життя склалося так, як воно склалося.

*?Політика*. Ось цей момент декілька разів мене так вибив з колії, я не можу передати. Наприклад, одне з найпопулярніших питань до мене було: а чому у вас війна, ви ж усі православні?

*?Харасмент*. Я називаю це матеріалом, без якого я могла б і обійтись. Тим не менш, є й таке. Окрім того що це огидно само по собі, окремо мене турбувала проблема з тим, що в традиційному суспільстві (та й в нашому до сих пір так само) жінка винна і відповідальна. А ще й іноземка з Європ. То могло б бути кінцем мого дослідження, але ніби минулося.

*?Люди ненадійні; у людей життєві обставини*. Ніхто не припиняє життя за ради мого дослідження. Якщо у важливого контакту народилася дитина або немає настрою, то я не можу абсолютно нічого з цим зробити. Я маю поважати усі їхні обставини та просто перепади настрою, але моє дослідження при тому не зупиняється.

*?Байдужість в місті.* Контакти та стосунки в селі вже на 2-3й день були просто чудовими. В місті ж, в Мід’яті, було дуже дуже важко, і фактично я не маю там друзів та приятелів, щоб чекали на мене. Навіть таких, що запросили б мене додому на чай! Це все теж інформація, усе це теж годиться для дослідження, але мені особисто було дуже важко прийняти той факт, що комусь я не подобаюсь, а комусь байдуже взагалі.

*?Напруження з боку духовенства*. Ноу коментс, усе передбачувано, але все одно неприємно.

*?Відсутність довіри та розуміння чого саме я хочу від людей*. Над довірою я працюю і це робота на роки, тому все ок. А от той факт, що люди мають інше життя, інші парадигми, інший стиль спілкування, ніж європейці – ото важко. Нормальна (православна) людина (в тій країні світу) не дуже рефлексує над собою, над тим що робить, на над вірою. Люди живуть життя. Проживають так, як знають. А чому так, дуже часто не знають. І це нормально. Але нажаль я не можу ґрунтувати дослідження тільки на спостереженнях, мені потрібні також інтерв’ю з рефлексією.
#fieldtrip_suryoye

Третя весна за рік. Два чудових місяці в Тур Абдіні: було багато дощів, багато зелені навколо. Такі неймовірні краєвиди. Коли я їхала, то поля вже почали жовтіти і з кожним днем ставало все більш і більш жарко.

В Стамбулі я застала температуру в +20 і навіть застила там. А вже за тиждень знов було +33, як в Мардіні. Тим не менш, я ще побачила трохи весни, обожнюю Стамбул під час цвітіння жимолості.

Німеччина знов зустріла +20 і я знов застудилась. Навколо усе квітне, усе таке зелене й буйне. Але мені час сідати за роботу. Пригоди ~~закінчились~~ призупинились.

Зараз починається найцікавіше. Транскрипція інтерв’ю, кодування усіх текстів (і інтерв’ю, і щоденників), інтерпретація і на основі отриманого матеріалу підготовка до другої поїздки.

Це означає, що канал на час поверниться до попереднього стану: летаргійного сну, що переривається рідкими постами про Стамбул. Принаймні до осені. Дякую усім, хто ще досі тут ?

- Зробити чаю?
- Хммм... Зробіть, - я сідаю на стільчик дивитсь книжки, які я взяла. Я точно знаю, що у мене багажу на 5 кг більше, ніж можна. І вибір або випивати вино, або залишати каміння, або щось думати з книжками.
Він приносить чай. Міцний та гіркий, пити його як шот треба, бо увесь рот зводить від гіркоти.
- А яких письменників турецьких ти читала?
- Ну звісно Орхан Памук, - я загинаю пальці, - Еліф Шафак, Букєт Юзюнер, ну і от Танпинара.
- А Ахмета Юміта?
- Ще ні, але лежить на полиці, чекає черги.
- Він дуже важливий турецький пісьменник! Він мій друг - dostum! Ось це все його книги.
Обіцяю прочитати скоро. Тим часом заходить чоловік, вітається і сідає на стос книг Ахмета Юміта. Власник представляє нас і пропонує і йому чай, той погоджується.
Так ми сидимо, п'ємо чай і розмовляємо про азовських греків, вірменів та тюркські мови. Згодом я вирішую, що буду брати книжку про Татавлу. Кажу, дуже люблю той район.
- Ааа, так ти там була? А ось він там живе! Він багатій, живе на Куртулуші, - власник магазину сміється собі у вуса, - а я бідний, я живу навпроти, на Ферікьой.
- Раніше на Татавлі дуже багато румів було. І ми розмовляли румською. Вдома вірменською, на вулиці румською і турецькою. А як не розмовляти? Усі по три мови знали.
Так ми сидимо, спілкуємося про те й про інше. І повертається потроху до мене мій Стамбул з отакими зустрічами і розмовами. Після довгої перерви завжди якось важко знайти той Стамбул, що я колись знала. Але він все ще тут, все ще дихає.