Ці мрії комусь видаються смішними, комусь нереальними…
Всміхнеться хтось мудрий «замріялась дівчинка ця!»
А я просто хочу, щоб місто сіяло гірляндами,
Щоб все захопити змогла атмосфера Різдва…

А я просто хочу, щоб взимку відключень не сталося,
Щоб ми не замерзли в квартирах холодних, сирих…
Я знаю, сміливо, та мрію, щоб раптом опалення
Не зникло кудись від ворожих атак чергових…

Я мрію спокійно, як всі, милуватись салютами,
Бодай на хвилинку відчути в безпеці себе,
Дорогами різними йти зі страхами набутими…
А раптом, зима 25-го це принесе?

© Валентина Смусь

#вірш
#марафон

Останнім завданням марафону було написати вірш-мрію щодо цієї зими. Я хотіла б написати щось більш високе, але… але…
Словом, я просто хотіла чаю. А чайник не зміг увімкнутись. Взагалі нічого не могло увімкнутись…

Навздогін хочу написати історію вірша, що вище.

Взагалі, він, як і два попередніх, є виконаним завданням поетичного марафону. Але ідею я виношувала дуже довго. Років 8. Не менше.

Ще в пору вотсапу зустріла у одного знайомого статус з наступними рядками:
«С Богом я общаюсь без нытья,
И не причиняя беспокойства.
Глупо на устройство бытия
Жаловаться автору устройства.»

Мені ці рядки видались настільки нелогічними, що я не могла з цим змиритися. Кому нам жалітися, як не Автору? Який сенс, взагалі, жалітися комусь іншому. Та і про яку щирість може йти мова, коли ти не можеш собі дозволити сказати «Боже, я Тебе не розумію. Боже, Ти робиш мені боляче.»?
Ніби Бог, який нас любить і приймає тоді, коли ми порушуємо Його заповіді, нас в змозі відкинути від щирого «Тату, боляче!».
І це не взаємовиключні з подякою речі. Щирість і подяка з легкістю здатні крокувати поруч…

Завдання в марафоні розблокувало мої спогади, і вилило їх нарешті у вірш.

P.S. Часом чую питання «скільки часу йде на вірш?». Так ось, технічно - півгодини. Фактично - десятиріччя.

За що дякувати, коли Бог не здійснив нашу мрію? Коли, здається, ось-ось, і скінчиться та малесенька крапля віри… Віри в світле майбутнє, в щасливу безхмарну долю… Коли кожний наступний день супроводжується нестерпним болем… Ми зібрали врожай, та хотілось…

Крістіан молиться: «Боже, пошли мені сливи, огірочки, шматочок хліба і бульбашки, які я хотів.»

Можна було б подумати, що ми його моримо голодом, але це всього навсього дає свої результати віршик.

В церквах вже починають святкувати Жнива. Можливо, запізно, але хочу нагадати, що у мене є віршики для діток на цей захід.

Знайти їх можна за хештегами #Жнива #дитячі

Деякі ділянки життєвого пейзажу хочеться перефарбувати, та палітра не в наших руках.
Хочеться писати про світле, та коли спостерігаєш темне, а під руками переважно холодні кольори, народжуються подібні замальовки.

Крістік стає на коліна і заплющує очі. Далі діалог.
Я: ти хочеш молитися?
Крістік: ні
Я: ти хочеш казати «Боже»?
Крістік: ні. Я хочу казати татко.
Я: який татко?
Крістік: Татко Небесний!

Виходимо гуляти на вулицю. Крістік молиться, стоячи на самокаті.
«Бозє, дякую за день. Дай, сьоб я не впав. Амінь!»
Розплющює очі, сходить з самокату і каже вже мені: а давай самокат дома заїсімо?

А як вам Бог відповідав на молитви?)

Один співає оду баклажанам,
Чек уявив новою партитурою,
А другому набридло вже лежати -
Ніяким ви шезлонгом не обдурите…

Один ніяк не може розпрощатись
З мурахів найвідважнішою ротою,
А другому за неймовірне щастя -
Додому йти знайомою дорогою.

Що хочу я - не варто дізнаватись…
Хоча, побуду знову тут відвертою:
Про суперздібність мрію - розриватись,
І ввечері не бути напівмертвою…

Знов день минув, на попередні схожий,
Бажання, врешті, синхрозінувалися…
Безмежно вдячна, дорогий мій Боже,
Що є заради кого розриватися.

© Валентина Смусь