Давньоримські Гробки (завершення попереднього посту)

Правда, Манів можна було покликати в будь-який час, накладаючи прокляття на ворога. Для цього треба було опівночі прийти на могилу й принести жертву, як от чорного півня, і попросити Манів зробити те чи інше лихо об'єктові прокляття.

Якщо Мани були лише потенційно лихими духами, і з ними живі якось могли співіснувати, то Лемури були відверто шкідливими і страшними. Лемури, в цьому випадку, це не пухнасті тваринки, які живуть на Мадагаскарі, а духи померлих передчасно, тих, хто загинув насильницькою смертю, а надто тих, хто не отримав правильного поховання. Римляни вважали, що ці духи не можуть потрапити до підземного царства й приречені блукати у світі живих. Приміром, це міг бути непохований мешканець будинку, який повсякчас прагнув повернутися додому і лякав нових мешканців. 

Взагалі, слід уявити, що “населення” Лемурів у Римі мало бути чималим, оскільки в ті часи серед убогих чи рабів було нормальною практикою викинути тіло мерця вночі на вулицю, за браком коштів на поховання. За це могли оштрафувати, але й були муніципальні служби, які збирали мерців і в той чи той спосіб ховали - однак без правильних ритуалів і процедур. 

Лемурів, на відміну від Манів, не можна було задобрити чи приручити. Їх було можна лише випровадити з дому за допомогою екзорцизму. Власне, для цього й були спеціальні дні - Лемурії (9-11 травня). В одну з таких ночей голова родини мав опівночі встати, набрати в рот чорних бобів і обійти оселю, випльовуючи боби по одному і промовляючи заклинання. Боби були жертвою для Лемурів (треба визнати, не щедрою), котрі, як вірили, ходили слідом за заклинальником і їх підбирали. Отож під час ритуалу не можна було обертатися. А по його завершенні треба було покалатати по бронзовому казану, від чого Лемури мали злякалися й покинути оселю.

В описі Овідія, Лемурії є давнішою традицією, яка нібито існувала задовго до запровадження Паренталій. В кожному разі, оскільки під час Лемурій теж не можна було одружуватися, можна припустити що функції в тих і других багато в чому перетиналися. 

Однак був у римлян і ще один день, пов'язаний з культом мертвих (вірніше, більше ніж один, але я розповім лише про один). Це було вшанування “Німої богині” (богині мертвих), що припадало на 23 грудня. “Німа богиня”, за Овідієм, колись була німфою на ймення Ларунда, якій Юпітер вирвав язика. Розгнівала верховного бога вона тим, що завадила зґвалтувати іншу німфу та ще й поскаржилася дружині Юноні, що її чоловік геть пустився берега. Юпітер наказав Меркурію конвоювати Ларунду до підземного царства, щоб там вона, німа, жила з іншими безголосими духами. (Римляни вірили, що духи мертвих не можуть розмовляти). Однак на цьому страждання, бідолашної не скінчилися. По дорозі її зґвалтував Меркурій, внаслідок чого вона народила близнюків. Ці близнюки і стали предками Ларів і Манів.

Крім “власного” дня, Німа богиня була пов'язана й з іншими датами вшанування мертвих. Зокрема, той таки Овідій згадує, що на Фералії жінки й дівчата вночі проводили ритуал, який мав відвернути від них плітки недоброзичливців. Треба було запросити стару жінку. Під час ритуалу та брала до рота сім чорних бобів, а в руки - риб'ячу голову, якій сколювала рота шпилькою і промовляла заклинання проти пліткарів, у такий спосіб “стуляючи” їм пельку.

Гробки, Roman style

Під Геловін вирішила покопатися в джерелах і з'ясувати, чим давні римляни годували своїх мертвих. А справа це була дуже важлива, суспільної, я б сказала ваги. Якщо ви, як і я, думаєте, що українці- народ забобонний, то помножте рівень нашої забобонності у -надцять разів й уявите римлян, які жодної важливої справи не починали без ворожіння, в усьому бачили добрий чи, частіше, поганий знак, і всіляко намагалися відвернути погану вдачу - хоча виходило це геть не завжди.

З юнацьких років мені в пам'ять запала деталь із “Подвійних біографій” Плутарха, який перелічував погані прикмети напередодні катастрофічної поразки римського війська від парфян у битві при Каррах. Серед них було й те, що воїнам, при видачі пайка, першими подали сіль і сочевицю. А це, пояснює грек Плутарх, у римлян - їжа, яку їдять на похоронах і жертвують мертвим. Звісно, після такого епічного факапу в римлян не було шансів у тій битві.

Однак раціон їжі для мертвих у давньому Римі був набагато ширшим - хоча, треба визнати, що інформація про неї в нас неповна, бо джерел бракує. І взагалі, якщо життя вищих класів добре описано в збереженій літературі, то про побут і вірування нижчих і середніх суспільних прошарків ми знаємо дуже мало. Поза тим, є припущення, що римляни уникали писати про все, що стосується потойбічного світу, знов таки, щоб не накликати біду. Отож сприймайте подальший текст як мою приблизну реконструкцію, хоч і ґрунтовану на поважних джерелах.

Якщо вірити пізньоримському авторові Августину (він же християнський святий, той, що Блажений), то римляни поділяли духи мертвих на три категорії. 

Першою були Лари - корисні божества, які охороняли оселі, вулиці, військові частини і навіть морські човни. Їхню функцію перебрали на себе християнські святі-покровителі (хто має вдома образи, той зрозуміє).  Ларами ставали духи видатних та особливо доброчесність предків. Але судилася така доля в загробному світі лише зникомій меншості. Більшість померлих, при успішному переході в підземне царство, теж ставали дрібними божествами, але були потенційно шкідливі для живих. Їх називали Мани. 

Манів можна було задобрити регулярними ритуалами, але починався їхній посмертний шлях з правильного поховання. Обов'язковою частиною його була ритуальна жертва - свиня або інша тварина. За правилами, тушу ділили між богами, живими учасниками похорону і небіжчиком (його частину закопували в могилу). Живі ж споживали смажене м'ясо під час поховальної трапези, запиваючи його вином, і поливали ним могилу. 

Ну, це якщо все відбувалося за правилами. Насправді геть не всі римляни могли собі дозволити забити свиню на похорон. При археологічних розкопках цвинтаря для незаможних з римського часу в Барселоні археологи виявили кістки різноманітних свійських і диких тварин (серед них лисицю), але більшість могил не мала ознак тваринних жертв. З другого боку, серед багатого прошарку поширеною була практика жертвувати аж цілого вола, що тогочасні моралісти засуджували як марнотратство.

Через дев’ять днів після похорону родина небіжчика відбувала ще одну трапезу і період жалоби вважався офіційно завершеним. Відтоді небіжчик остаточно переходив у потойбіччя, а подальші поминальні ритуали відбувалися у річницю смерті і в спеціальні календарні дні, присвячені вшануванню померлих.

Поет Овідій описує дві такі дати (язик не повертається назвати їх святами): Фералії та Лемурії. Фералії припадали на 21 лютого й завершували дев’ятиденний період, присвячений вшануванню предків (Паренталії). В цей період не можна було влаштовувати весіль, а двері храмів зачиняли, бо, як вважали, духи мертвих у цей час безперешкодно вештаються містом і можуть накоїти біди чи осквернити святі місця. 

Щоб впровадити їх з миром, в останній день (власне, Фералії) рідні небіжчика вирушали на цвинтар і приносили на могилах жертви (серед них Овідій згадує борошно, сіль і хліб, розмочений у вині), і там же влаштовували трапезу. Після того “приручені” Мани поверталися в підземне царство і в справи живих не втручалися.

“Німа вечеря”

Думала, що б вам такого цікавого розповісти під Геловін і натрапила на цікавий звичай, який пов'язують з цим святом - “Німа вечеря” (Dumb Supper). З мого двогодинного дослідження в інтернетах, я не знайшла надійних свідчень, що цей звичай існував давніше за 19те століття і в інших країнах, окрім Сполучених Штатів (хоч деякі автори і твердять, що походження його середньовічне).

Сьогодні його практикують всілякі “магічні” американські субкультури, як от віккани. Увечері 31го жовтня треба накрити вечерю, запросити духи померлих і разом з ними поїсти в повній мовчанці. (Хоча, в деяких інтерпретаціях, пишуть, що з духами можна спілкуватися - лише неясно, подумки чи вголос).

Однак, як пояснює стаття на веб-сайті Ґастро-Обскура, у вікторіанську добу, і аж до середини 20го століття цей ритуал був пов'язаний з любовної магією. Дівчата влаштовували такі вечері (не обов'язково під Геловін), щоб дізнатися, за кого вийдуть заміж.

Треба було зібратися в усамітненому місці, як от закинутий будинок, приготувати вечерю й подати її у зворотньому до звичного порядку, починаючи з десерту. Деякі автори згадують, що й сервірування мало бути максимально безладним: перегорнуті тарілки й прибори, стільці, поставлені спинками до столу тощо. І їсти, звісно, треба було в повній тиші.

Згідно з літературними описами ритуалу, під час вечері могли з'являтися привиди, приміром, у вигляді труни, але міг завітати й чийся суджений - у дусі, або й у тілі.

Існує оповідка в цілком готичному стилі. Одна панна влаштувала німу вечерю, на яку несподівано завітав молодик, який їй подобався. Він залишив дівчині ніж, який та зберегла. Невдовзі вони побралися й жили у злагоді. Однак за кілька місяців молода згадала в розмові з чоловіком ту вечерю і їхню зустріч. Він не міг пригадати нічого подібного і тоді як доказ вона показала йому ножа. Чоловік, при виді ножа, раптово сказився й тим самим ножем зарізав дружину.

Кажуть, що зникнення ритуалу німої вечері пов’язано з жіночою емансипацією. Нині від вдалого заміжжя майбутнє жінки не залежить цілковито, тому нема сенсу ризикувати гнівом потойбічних сил, щоби дізнатися ім’я обранця. Хоча, звісно, є неоязичники, які завжди перетлумачать старі звичаї на новий лад. Ну а я просто люблю моторшні історії, особливо якщо вони з далекого минулого. А завтра трохи напишу про давніх римлян і їхнє спілкування з духами мертвих.

Поточне

Читаю мемуари важливого кулінарного автора Ричара Олні, про якого скоро буде пост, а може кілька. Мемуари заходять дуже важко, бо часто нагадують кашу з імен і подій богемного життя. Натомість про своє особисте життя мемуарист розповідає в дуже загадковий манері, сухо натякаючи на власні перипетії та емоції, так що в результаті не дуже зрозуміло, хто з ким спав, дружив чи ворогував - і чому саме. Коротше, текст важкий. Проте вражає феноменальна пам’ять на спожиті десятки років тому страви та напої. Олні прекрасно знався на винах Франції, пам'ятаючи кожен вінтаж, і я припускаю, що ці специфічні навички запам'ятовування вимагали величезних ментальних ресурсів. В кожному разі, писати про Олні буде цікаво, але це для мене великий інтелектуальний виклик.

А поки що ділюся планами (власне, одним планом) і прошу про співробітництво. Маю на думці написати текст до Дня Незалежності про кулінарну літературу та національну ідентичність, зокрема українську. Я його в кожному разі напишу. Але хотіла б розмістити ще й на якомусь іншому майданчику з більшою аудиторією. Безоплатно. При тому, звісно, я готова, і буду вдячна за будь-яке співробітництво з редактор(к)ами. Текст подам заздалегідь.

Eclade de moules (мідії у власному соку) за рецептом Поли Вулферт

Хотілося б написати більше про книжки Поли Вулферт, зокрема про її “Кухню південно-західної Франції” - проте більшість рецептів там підходять ліпше до холодної пори року, отож іншим разом. А поки що напишу тут про одну страву з досить незвичною технологією приготування мідій, яка, власне, пасує до літа та готування на відкритому вогні. Я її не випробовувала через брак потрібної посудини, але сподіваюся, колись зможу це зробити.

Приготування цієї страви Пола Вулферт вперше побачила поблизу міста Рошфор, на Атлантичному узбережжі Франції. Від інших страв з мідій екляда відрізняється тим, що в ній потрібно уникнути розкривання мушель, щоб сік не витік, а перетворився на пару, яка і має довести м'яз до готовності. Вулферт пише, що завдяки цьому мідії виходять особливо ніжни й соковиті.

Для бажаного ефекту, мідії треба щільно укласти в казанок, догори тієї стороною, де парні мушлі сполучені між собою. Якщо в них не буде простору, щоб розкритися, то вони й не розкриються, чого і треба досягти.

Тут може виникнути питання: а як визначити, які мідії є свіжими та відповідно їстівними? Я б могла сказати, що в процесі їжі ви побачите, бо якщо мідія повна намулу, або ж має недобрий запах, до рота ви її покладете навряд. Але Пола Вулферт рекомендує ретельно сортувати мідії перед готуванням і вибраковувати ті, які нещільно закриті та не закриваються від доторку, або ж є відчутно важчими за інші мідії.

Згори мідії засипають соснового хвоєю, шаром приблизно 10 см, і хвою підпалюють. За три хвилини, коли хвоя догоряє, мідії мають зготуватися. Лишається тільки згрісти попіл і їсти мідії (за звичаєм, їх беруть руками).

На кухні можна відтворити варіант екляди, де хвою не підпалюють, а лише вкривають нею мідії для аромату. Казанок закривають кришкою та готують мідії 3-4 хвилини на сильному вогні.

Від себе можу додати, що мідії теж прекрасно готуються на вугільному грилі, або ж методом гарячого копчення (я це робила в американському грилі типу діжки-барбекю, але можна експериментувати).

Ну, й на завершення, трохи спогадів про довбаний совок. Коли мені було років 5, у тб-передачі “Клуб путешественников” я побачила сюжет про ферму, де вирощували мідії - десь закордоном, який ми могли лише побачити по тб. Вже тоді я обожнювали море та всілякі мушлі, отож у моєму житті з'явилася мрія: скуштувати мідії, хоч раз. Але минуло багато років, доки я змогла це зробити. Попри те, що ці молюски прекрасно собі живуть у Чорному морі, вони не становили товарного інтересу для радянської економіки, а тому для більшості мекшканців країни лишалися предметом недоступної кулінарної екзотики на кшталт ластівчиних гнізд, ананасів чи авокадо.

А які у вас є спогади про мідії?

На прохання друга, пишу про деякі дивні, на погляд невтаємничених, продукти, до яких я маю особистий сентимент.

Перший - це шкірка від сала, яку моя бабуся по батькові колись запропонувала мені замість жувальної гумки. Вона так її й назвала - “жувачка” - хоч я розуміла, що це таке, попри дуже юний вік. Шкірка мені засмакувала, а до справжньої жувальної гумки я лишилася байдужа.

Тут треба сказати, що я вже дуже давно не бачила сала, шкірка якого була би за текстурою подібна до тієї, з дитинства. Вона була досить товста і пружна, але врешті її вдавалося розкусити та з’їсти. Проте той спосіб, у який свиню обсмалюють і палять в центральній Україні, робить шкурку надто м’якою. У Північній Америці, натомість, практично неможливо знайти їстівну свинячу шкіру, вона тверда, як дермантин.

Взагалі, мені страшно бракує луганського сала. Через сухий місцевий клімат, воно було не схоже на сало з інших регіонів. І ще, здавалося, те сало пахне степом. А продавали його сердешні українськомовні жіночки на другому поверсі луганського центрального базару, і щедро пропонували скуштувати. Але це ліричний відступ.

Другим дивним продуктом є риб’ячий пухир. Підсмажувати пухир з тараньки сірником, а потім жувати, мене навчив мій біологічний батько, теж у ранньому дитинстві, і я так досі принагідно роблю. Я вважаю, що пухир - це така вишенька на торті в процесі споживання тараньки чи іншої соленої/сушеної риби. Але розумію, що комусь цей смаколик може здатися дуже екзотичним.

І тут я знов зроблю ліричний відступ про місцеві продукти, втрачені через війну. До 2014 року існувала досить активна, великою мірою контрабандна торгівля таранькою, рибцем, воблою, чехонею через кордон з росії. Думаю, що більшість сушеної риби на луганських базарах була з Дону. Торгівля ця, звісно, не зупинялася на Луганщині, бо якось я й на одеському Привозі зустріла дівчину з Лисичанська, що торгувала таранькою. Рибу вона везла торбами, нічним автобусом, через пів України, і в Одесі торгувала по кілька тижнів. Був 2014й рік, мабуть останній, коли такий бізнес був ще можливий.

Однак мені не болить через втрату російської тараньки, хоч із нею пов'язано чимало спогадів. Натомість фантомним болем відгукуються спогади про іншу рибу, яка, на тому ж Привозі, навіть мала свій власний бренд. Це була каховська тарань. І її більше не буде.

Трохи дурне/імпресіоністичне, але вчора я вперше бачила, як вибухає баклажан. Я їх смажила на грилі вугільному, але ж робила це не вперше, і ніколи раніше таких пригод не було. Аж тут таке, що баклажани не лише з гуком вибухали, але й літали в повітрі. З цього я зробила висновок, що баклажани були справді свіжі, з великим вмістом вологи, і що їх таки треба, про всяк випадок, наколювати виделкою чи ножем перед грилюванням. Або не треба, бо шоу мені сподобалося, майже як феєрверк.

Принагідно згадався най... не знаю, як ліпше сказати... найвибуховіший інцидент на кухні, який мені довелося пережити. Це було в Александрії, штат Вірджинія, і того дня я їздила у в'єтнамський супермаркет (автобусом годину в один бік). У супермаркеті було дуже багато цікавих, незнайомих мені продуктів, з якими я не мала гадки, що робити. Однак вирішила дещо купити, для самоосвіти. Серед цих продуктів був в'єтнамський креветковий соус, що продавався у скляній пляшці з гофрованою бляшаною кришкою. Оскільки мене, як ви вже знаєте, дуже цікавлять ферментовані продукти, я хотіла дізнатися про цей соус більше - але дізналася навіть більше, ніж сподівалася.

Коли я дісталася дому, вже був вечір, але цікавість переважала втому. Я поставила ту пляшку з соусом у раковину, бо вже була навчена всілякими сюрпризами - і відкрила кришку.

Ну що вам сказати. Це була погана ідея. Не знаю, власне, на якому етапі вона була погана: купити той соус, годину його трясти в автобусі а потім відкрити, відкрити у приміщенні, не захистити обличчя шоломом - гадки не маю. Але результат був такий, що сіро-рожеву масу з характерним запахом довелося збирати не тільки по всій кухні, але й по всьому моєму обличчю, волоссю тощо.

Однак був у цій пригоді і добрий аспект. У той день я отримала імейл, що мені відмовили в роботі, на яку я подавалася. Тоді мені було це дуже прикро, бо я вклалася в аплікаційний процес на всі триста, але робота, насправді, була погана. Я навіть не можу вже згадати, в якому захланному коледжі ця робота була (коледж добрий, коли що, але робота була погана, й лише на рік). А от про вибух креветкового соусу я досі пам'ятаю. Але готувати з тим соусом я досі не навчилася, на жаль.

Ще про українські традиційні продукти тривалого зберігання (масло в сирі)

Щось мене далеченько занесло від анонсованої французької теми, але я про неї не забула. Водночас, читаючи добрі книжки про їжу інших народів, не можу стримати асоціативний потік мислі по древу. Отож іще згадалася дещо цікаве.

Після циклу постів про Полу Вулферт, а зокрема її книжку про їжу Марокко, подивилася кілька відео, а серед них про смен - традиційий продукт із вершкового масла.

Смен має кілька іпостасей, з яких частина є подібною до ароматизованого прянощами топленого масла, на кшталт ефіопського нітер кіббе. Однак є види смену, у виробництві якого задіяно холодний процес. Спочатку воду відварюють з пряними травами (орегано+), охолоджують і рясно солять - а потім з цією водою ретельно вимішують масло. (Ефірні масла пряних трав мають запобігати окисленню масла, а отже псуванню). Відтиснувши з масла якомога більше рідини, його складають у ємність і лишають на 30 днів у темному місці при кімнатній температурі, а потім зберігають у холоді. Кажуть, що готовий продукт на смак та аромат нагадує зрілий сир, але скуштувати його мені поки не довелося.

Однак згадала я розмову зі старшим братом моєї бабусі (обидва, на жаль, вже покійні) про мою прабабу Надю (1912 р.н., Чаплинський район Херсонщини).

Йдеться про сільський побут 1950х років, коли в селах не будо не те що холодильників, але, мабуть, й електрики. Попри те, що прадід був ковалем і родину вважали заможною, жили вони - подружжя з п'ятьма дітьми - в однокімнатній хаті, яка потім, з 1970х (часу побудови нової, більшої хати) виконувала функцію літньої кухні. Допомагало те, що при хаті був город у 20 соток, і що родина мала корову. Однак прогодувати семеро людей протягом року, в умовах, практично, натурального господарства - це був чималий тягар, що ліг на плечі прабабусі.

Від бабусі я знаю, що баба Надя сушила на зиму помідори та баклажани; від мами - що вона варила “морс” із квашених помідорів, який консервувала в пляшках, запечатаних смолою та уламком скла (з ним варили борщ). А від діда Колі я дізналася, що вона робила масло з коров'ячого молока, яке, валиками, складала в діжку та переспали сиром і сіллю. Поступово діжка заповнювалася (корова була лише одна), а сир та масло їли протягом холодного сезону. І от мене не полишає думка: якими вони були на смак - те масло і той сир?

Я пам’ятаю домашнє масло з луганських базарів початку 1990х. Воно було несхоже не тільки на магазинне, але й на будь-яке масло, яке відтоді їла, бо його збивали з кислого молока. Так легше виробляти масло, коли немає сепаратора (не питайте мене, звідки я це знаю та нащо пам'ятаю). Це були вручну сформовані валики вагою десь до 300-400гр, тобто, ймовірно, продукт дводенного удою однієї корови. Зазвичай, в одної продавчині чи продавця на базарі можна було купити лише один такий валик. І він був найдорожчий серед молочних продуктів.

Не скажу, що це якісь архі-приємні кулінарні спогади, бо це масло тоді мені здавалося… гм, дивним. Для солодкого печива (а я тоді захоплювалася випічкою) воно явно не годилося. Але батько його любив і намагався купувати щотижня, і я таки за це дуже вдячна, бо це був унікальний крафтовий продукт за 30 років до того, як це стало модно.

До чого я це пишу? Я не маю жодних романтичних ідей про нібито прекрасне доіндустріальне минуле. Воно було тяжке й полягало в щоденній боротьбі за існування. Однак я думаю, що в цій боротьбі наші попередники виробили певні практики, що залучали найефективніші стратегії взаємодії людини з певним середовищем. Про їхні зусилля варто пам'ятати, та й практики можуть стати у пригоді.

? Кухня для Superhumans ?

Ще одна історія про те, що все відбувається не миттєво, проте головне, що відбувається. Під час Ukrainian Gastro Show я познайомилась з представниками центру Superhumans. І ще тоді поговоривши із ними зацікавилась та запропонувала допомогу. А вони мене своєю чергою покликали в гості в центр. Потім у всіх все закрутилось і нарешті до центру з проєктною менеджеркою Superhumans Ксенією ми потрапили разом пару тижнів тому.

Так, в цьому дописі буде про їжу. І саме на цьому ми зійшлись із центром.

Я дуже вражена роботою, яку роблять члени центру та їх підопічні. Якщо ви незнайомі з Superhumans - то це ультрасучасний центр реабілітації, протезування та реконструктивної хірургії для постраждалих від війни. Тут опиняються не тільки військові, а й люди, які постраждали від військових дій. Центр - результат неймовірної наполегливості та відданості людей, які щодня долають перешкоди та працюють над тим, щоб досвід та результат реабілітації покращував якість життя людей.

?️ На базі Superhumans була створена ергокухня - місце, де суперлюди відновлюють навички піклування про себе. Досвід роботи з протезами на кухні дуже сильно відрізняється. Проте ерготерапевти центру роблять неймовірну роботу. Тому після реабілітації випускники можуть не тільки подбати про себе, дехто з них навіть вирішує відкрити бізнес, пов’язаний із їжею. Так, один із них найближчим часом планує відкрити піцерію.

Один з важливих елементів ергокухні, який істотно спрощує роботу людей з інвалідністю - спеціальні адаптивні кухонні дошки. Їх зараз виробляє українська компанія Ukrainian Kitchen Crafts. Ці дерев’яні дошки важкі, що забезпечує їхню статичність та полегшує роботу. А також на них є спеціальні штирі, за допомогою яких людина може зафіксувати продукт. Людям без травм легко оперувати двома руками. Людям з протезом або інвалідністю набагато важче виконувати звичні дії.

Ці дошки UKC робила за свої кошти та дарувала людям, які їх потребують. Проте одній компанії важко це робити самотужки. Тому наразі вже сформувалась черга у 24 людини, які очікують на свою адаптивну дошку.

?️ Собівартість дошки 1500 грн. UKC відкрила банку на 50 000 грн, це допоможе закрити нагальні потреби, виготовити дошки для тих, хто на них очікує й тих, хто прийде наступним.

Я знаю, що Галушку читають багато шефів, рестораторів та кухарів. Давайте разом допоможемо закрити банку? Це наша рука допомоги людям, які хочуть почуватися на кухні комфортно і незалежно. Бути самостійним у побуті важливо для всіх.

? Банка monobank + банка Приват.

? А ще маю окремо інформацію для рестораторів. Знаю, що багато закладів готується до відкриття. Центр Superhumans проводить за донат тренінг про доступність просторів і безбар’єрну комунікацію з людьми з інвалідністю. Він триває орієнтовно 5 годин, включає як теоретичну, так і практичну частину.

Зробити заклад однаково комфортним для всіх відвідувачів означає трохи більше, ніж просто пандус та одна інклюзивна вбиральня. Концепт безбар’єрності охоплює також чутливу комунікацію з людьми з інвалідністю. Разом з командою центру ви зможете пропрацювати зміни, які потрібні та можливі на робочих місцях та у спільних просторах. Також матимете нагоду познайомитись ближче із суперлюдьми, краще зрозуміти їх досвід та щоденні виклики.

Можу сказати, що відвідування центру підсвітило мені багато маленьких деталей, які легко змінити, проте вони істотно змінюють комфорт людей з інвалідністю. І хоча загалом адаптація простору до потреб маломобільних груп означає в середньому +30% до вартості ремонту - можна рухатись маленькими кроками та сприймати ці додаткові витрати як відповідальність та вдячність за можливість продовжувати працювати тут, а не на бойових позиціях.

Тренінг для команд у центрі під Львовом Superhumans проводить за донат. Контакт для запису [email protected]

✨ Давайте разом допоможемо закрити потребу суперлюдей у адаптивних дошках. І звісно закликаю вас цікавитись центром. Якщо ви кухар, то сміливо можете пропонувати свою допомогу в роботі на ергокухні.

В пості - збір, але навіть якщо у вас нема можливості його підтримати, прошу про поширення. Дати більше можливостей людям з інвалідністю обслуговувати себе в побуті, а зокрема готувати їжу, надзвичайно важливо для їхнього самопочуття та психічного, а зрештою й фізичного здоров'я. Я пишаюся, що в Україні є така ініціатива і хочу, щоби більше людей про неї дізналися