Двадцять четвертий рік потроху добігає кінця.
Хтось готується зустрічати Новий рік вдома, хтось у цей день буде на позиціях, але життя кипить, і всі звикли жити під час війни.
Цього року ми всі перетнули позначку в 1000 днів від початку повномасштабного кацапського вторгнення в Україну — більше тисячі днів оборони, втрат, горя та рутини.

Добровольчий підрозділ “Фрайкор” без вихідних продовжує виконувати бойові завдання разом із побратимами зі Збройних Сил України на лінії бойового зіткнення.

Маючи безмежну мотивацію, ми зустрінемо цю новорічну ніч на війні, як і всі інші свята, захищаючи наш рідний дім — наш Харків!

Підводити якісь підсумки не збираюся, хоча в нас це якось прийнято — кінець року все ж таки. Але хочу сказати одне: фізична та моральна втома відчувається кожним.

Дякую всім небайдужим людям і волонтерам за постійну підтримку та допомогу!
Дякую військовим, особливо моїм побратимам!

Попереду шлях, сповнений труднощів і сліз, тож давайте підтримувати одне одного, щоб сльози були тільки від щастя.

Наша доля – боротьба!

Частина ІІІ

Добігли.
Трохи втомлені, зняли каски й жилети, присіли попити води. Зробили собі чіл-зону. Я навіть приліг. Хлопці добродушно пригостили нас, гарних козаків, прохолодним компотом.

За кілька хвилин пікнік скінчився: треба було забрати залишок майна з машини, бо його тупо могли спиздити. По суті, й машину теж могли, але вона добряче застрягла, і щоб її витягти, потрібна була техніка. А не кожен командир на це піде. Зате Б/К чи інші ништяки можна перекинути в тачку чи взяти в руки – і шукай вітра в полі.

На диво, транспортування пройшло швидко й без зайвої метушні.
Взяли машину піхотинців. Я йшов із правого боку дороги спереду, тримаючи розблокований телефон за спиною, притискаючи його руками до попереку. Так утворювалась маленька підсвітка, щоб водій бачив, куди їхати.

Тихенько під’їхали, завантажили майно й поїхали назад тим же маршрутом.
Майно залишили на позиції, машину – там, де стояла, а самі знову пішки до нашої «ластівки», бо під’їжджав командир.

Цікаво, ця ніч взагалі колись скінчиться?

На місці нас уже чекав монстр у вигляді Dodge Ram 1500.
Коли я побачив цей автомобіль, питання витягування Тойоти просто перестало існувати.

Спустившись у кювет, хлопці зачепили хайлюкс за старшого брата й почали тягнути. Трос натягнувся, двигун авто командира завиває, колеса шліфують траву, трос на розрив – а наша машинка стоїть, як вкопана.
Накрутили інший трос. Бачу, як командир під’їжджає ближче до «Вінні-Пуха» і з розгону намагається зірвати хайлюкс з місця.

У цей момент, не знаю чому, але я просто падаю на землю, прикриваюся руками й чую: машина реве, як лев, потім – шум розірваного троса. Піднімаю голову й бачу, як за інерцією машина ще проїхала три-п’ять метрів.
Мінус ще один трос…

Здавалося, фініта ля комедія, але ні. Їдемо в місто за тросом від Спартана.

На годинник дивитися просто страшно.

Повернувшись, закріплюємо обидва кінці буксирувального троса на двох машинах, і хлопці продовжують екзекуцію.
Відчуваючи наближення виконання завдання чи просто від втоми, побратими використовують ліхтарі білого світла. Наслідки не забарилися.

Якщо на правому фланзі до нашого від’їзду зав’язувалася перестрілка, то по нашому приїзду там уже була повноцінна війна. Працював крупнокаліберний кулемет, було чути гучні приходи та звуки пересування техніки.

Не гаючи часу, намагаємося витягнути нашу «ріпку».
Додж гримить, хайлюкс реве, але повільно, наче в сповільненому кіно, починає зрушувати з місця.

Чую вихід міномету. Не реагуємо – продовжуємо тягнути.
Вибух. Десь позаду, у тилу.
Нарешті задній міст торкається землі, а передні колеса виходять із ями. Вантажний трос зарішав.
Ще один вихід і приліт. Теж далеко, але вже ближче.

Чуємо, як завелись наші міномети.
Почався теніс через наші голови – у прямому й переносному сенсі.

Застрибую в Тойоту й бачу, що тріснуло лобове, яке стрімко запотіває.
Без видимості ми летимо вперед, чуючи, як гуркотить наш двигун. Рем – попереду.

Відчуття, наче ми в кіно: намагаємося покинути зону за відведений час. Буксуємо, перегазовуємо, мчимо, але режисер проти – і ми на повній швидкості знову влітаємо в яму.

Машина глохне.
Виходжу подивитись на те, з чого нас знову будуть витягати. У цей момент водій блиснув фарами, щоб роздивитися, де ми.
Фух. Яма менша, ніж попередня, але все одно біжу до командира, щоб він нас знову буксирував.

Невеликий спринт. Командир зупинився, почувши черговий хрускіт. Доповідаю й повертаюся до хайлюкса. Не встигаю нічого зробити, як наш возик із розкачки вилітає з ями й газує вперед.

Намагаюся наздогнати й кричу:
– «Ааа, ти мене забув! Я тут!»

На моє щастя, він мене почув і зупинився.

Застрибую в порожній багажник, лягаю на пузо й хапаюсь руками за борт. Відчуваю: сука, ще трохи – й вилечу з багажника.

Не знаю, з якою швидкістю ми мчали, але на кожній ямі я злітав у тому клятому пікапі.
Також не знаю, скільки часу це тривало, але рук уже не відчував від холоду.

Лежу, тримаючись обледенілими руками, й думаю:
– Ось тобі і «Керуй мрією» по-солдатськи.

Частина ІІІ

Частина ІІ

Хлопці підійшли й запропонували допомогу. Тим часом у мене почалася розмова про те, яким «Херсонесом» ми влетіли в ту яму. Було очевидно, що авто з’їхало не з дороги, а з боку поля.
Приховувати нічого, тож показав рукою напрямок і з характерним «ось так, походу, хуярили» пояснив, що ми приїхали звідти. Хоча треба було там звернути, там об’їхати, щоб не кататися по полю, яке могло бути замінованим. Але сталося як сталося – ми тут, а машина частково в ямі.

Тим часом машина «рятувальників Малібу» вже намагалася витягнути нашу царську карету. Спроба за спробою, трос був на межі розриву.

За кілька хвилин приїхала й наша піхота на своєму корчі. Їм по рації казали, що нам допомагають, але хто бере з собою рацію?
Наші хлопці постояли хвилинку, оцінили ступінь «піздєця» і зрозуміли, що третя машина тут ні до чого. Обережно розвернулися й поїхали, а ми продовжили рятувати «Хайлюкс».

Ситуація затягнулася. Водій із дружнього підрозділу вирішив «дати по газах», порвав трос і тим самим завершив епопею.

Витративши на нас час і зусилля, але не досягши успіху, хлопці перепросили, пояснили, що мають свої задачі, і залишили нас біля «тикви».

Ми викликаємо підмогу через командира підрозділу.
Від нього команда: «Чекати».

Розуміючи, що це може затягнутися, переходжу дорогу і лягаю в кювет на протилежній стороні від авто.
Лежу під деревами, поруч – православна берізка, а в голові думки:
– «Ми тут продрочили вже хвилин 20, і що там взагалі ці підари роблять?!
Вдень був підарський штурм: м’ясо піхоти, техніка, арта… А зараз де це все? Втомились?!»

Приїхав командир і хлопці з медеваку, щоб підібрати зайвих людей і взяти участь у видьоргуванні «ріпки».

Знову та сама картинка: «…взяв дід ріпку за чуб, баба діда за плече…», де нашу машину намагаються тягнути й штовхати.
У цей час я відпочиваю і дивлюсь у чудове, зоряне небо…
Дронів не чутно.

Раптом, із характерним звуком, наче постріл із лука, червона лінія розрізає небо навпіл.
Наш Mk-19 одиночними починає прострілювати ліс.

У відповідь підари запускають зелену освітлювальну ракету, яка світить, наче сонце вдень, освітлюючи все навколо.

Лежу й чекаю, коли прилетить десь поруч. Думаю: якщо перший раз промажуть, то другий буде дуже близько. Пальцями промацую, де мої турнікети: так, два на поясі, один у кишені, один на броні й один під утилітаркою…

Ракета дуже повільно спускається з неба на землю, і за цей час я встигаю не лише гарно роздивитися обличчя побратимів, а й підбігти до машини, зазирнути у яму й оцінити, наскільки сильно ми провалилися в ад.

Згодом з тієї сторони прилітає ще й червона сигнальна ракета, яка також дає можливість посміхнутися один одному, хоча думки вже зовсім інші: де б знайти підвал, щоб усім туди влізти, бо все вказує на те, що ось-ось почнеться.

Оскільки «ріпка» так і не піддалася, вирішуємо їхати за більш тяговитою автівкою й попутно забрати людей, адже оператор гранатомета не припиняє, періодично прострілюючи все туди ж – над нашими головами.

Підарські освітілки дали копняка, і хлопці в темпі застрибнули в машину, на якій приїхали, забравши всіх зайвих, залишивши мене з водієм Тойоти та наказом від командора:
– «Йти до піхоти й чекати там».

Взявши дистанцію один від одного, вирішили провести легку нічну пробіжку. Слава Богу, недалеко.

Частина ІІ

Мій друг і побратим Патрік організував збір на честь моїх іменин.

Кілька днів тому я святкував свій день народження, і єдине, про що попросив спільноту – підтримати моє бажання придбати декілька “Мавіків” третьої серії для нашого підрозділу.

Вчора Артем запустив чудову ініціативу: за донат можна отримати ігрову футболку іспанської “Барселони”.

Тож запрошую усіх, а особливо шанувальників футболу, приєднатися та зробити важливу справу: збільшити наш мавікопарк (або коптеропарк), додавши ще більше “очей” в небо для виявлення та знищення окупантів.

Кожен дрон для нас купують волонтери та небайдужі люди. Збори закриваються повільно, а на гарячих напрямках ми втрачаємо коптери на раз-два. Але про що тут говорити, коли на кону життя українського піхотинця (а також бажання відправити на той світ довбойоба з того боку)?

Хто має можливість зробити репост, закинути 29 гривень або просто поставити вогник чи сердечко – долучайтеся та підтримайте!

?Посилання на пост в інстаграм:
https://www.instagram.com/p/DCHP3MGokeY/?igsh=bG93OTF2Nmo1Mnpi

Саме сьогодні, 14 жовтня, хочу згадати славетні, авантюрні та романтичні часи. Це був день, до якого організація готувалася заздалегідь, бо пройтися маршем центром міста було для нас надзвичайно важливо як з точки зору шанування традицій та свят, так і з точки зору пропаганди націоналістичного руху в Харкові.

«Всі, хто на фронті, тягнуть лямку, а хто в місті — той йде на марш», — казав Жора напередодні святкувань.

Містом проходили колони з чорними прапорами, а ось на фронті цей день для підрозділу був приводом привітати тих, хто «за паребріком». День незалежності, День українського добровольця, День захисника України та Новий рік — це ті дні, коли Жора дозволяв навалити по сєпарах.

На фронті не менш детально готувалися до святкувань: збирали б/к (випрошували або вимінювали у хлопців зі Збройних сил), підлаштовували позиції і загалом планували, хто, звідки і з чого буде «навалювати»…

Авантюра змінилася рутиною, романтика — горем. Багато хто від нас вже пішов, але ми й далі продовжуємо захищати нашу країну!

З Днем захисника України!

Перші місяці повномасштабної війни для кожного військового запам’яталися регулярними хаотичними артилерійськими та мінометними обстрілами. Повний «безліміт» зі сторони ворога перетворював ландшафт позицій та околиць на «швейцарський сир».

Маючи величезний «спадок» від радянського союзу та добре налагоджений ВПК, Росія може й надалі продовжувати вести загарбницьку війну і геноцид українського народу.

Україна ж поступово замінює радянські види озброєння на західні. Однак певна (чи обмежена) кількість боєприпасів призвела до їх дефіциту, що, у свою чергу, поставило солдата в ситуацію, коли він має зважувати всі «за» і «піздюля» перед пострілом, хоча питання утилізації окупантів, як завжди, актуальне.

Дефіцит – економія.
На одного підора вже не раціонально використовувати міни чи артилерійські снаряди; потрібна «жирніша» ціль. Саме ці проблеми (і ціна) призвели до активного використання FPV-дронів на фронті.

І якщо ми самі наразі не можемо забезпечити себе артилерійськими боєприпасами, то сподіваюся, з новим візитом президента нас забезпечать настільки, що навіть добровольці зможуть робити постріл з «трьох топорів».